половці

 
 

половці




По́ловці (кумани, кипчаки) — дослівно «люди Поля», «люди полів», «люди степів», «степовики». В наш час розглядаються як середньовічна народність тюркської мовної групи.

 

Короткі відомості

Кипчаки, як повідомляють ісламські географи, займали західні області Кімакського каганату.

Саме кочовий спосіб життя і був основним для стародавніх «людей поля» або половців.

У давньоруських літописах половці вперше згадуються під 1054 роком. Із 1055 р. вони згадуються у зв'язку з нападами на своїх осідлих сусідів — Русь, зокрема Київську, Переяславську та Чернігівську землі. Намагаючись захистити кордони Київської держави, руські князі робили походи проти кочівників.

Половці вели кочовий спосіб життя (щоб кочувати, одній сім'ї треба було мати табун із 25 коней, а також вівці, кози тощо), здійснювали напади на сусідів, брали участь у міжусобних війнах, які вели руські князі. Варто також звернути увагу, що в умовах українського степу, половці, так само як і їх ідейні наступники — козаки, використовували напівосідле скотарство, перезимівку худоби (зимівники) і заготівлю кормів на зиму.

Вочевидь, що під словом половці варто розуміти всіх тих людей, які в той час кочували в східноукраїнських степах. Вони не обов'язково повинні були мати єдине етнічне походження, належати до одного язика-племені чи притримуватися єдиного віровчення. Серед них могли бути як переселенці зі Сходу (на чому наголошують історики), так і стародавнє місцеве населення, що вело кочовий спосіб життя і не бажало підкорятися владі Рюриковичів.

Важливою компонентою у складі половців були тюркські племена, відомі під назвою кипчаки, які у 9-10 століттях займали степи Північно-Східного Казахстану та над рікою Іртиш. На початку 11 ст. з'явились над Волгою.

У 1054 р. кипчаки зробилися відомими Русі, а до 1070 р. стали безперечними господарями західної частини Євразійського степу — від Дунаю до Хорезму.[1]

1055 року кипчацька орда на чолі з ханом Блушем вперше підійшла до південно-східних кордонів Русі. Територія від західних відрогів Тянь-Шаню до Дунаю, на якій кочували половці, в 11-15 ст. називалась Дешт-і-Кипчак (Половецька земля).

Упродовж 11 ст. половці, переходячи з місця на місце, освоїли величезні степові простори. Наприкінці 11 ст. половці перейшли до постійних зимовищ у басейні Сіверського Дінця. Тут споруджувались їхні святилища зі статуями предків, насипались кургани.

Після Долобського з'їзду 1103 року Володимир Мономах у 1103, 1111 і 1116 разом з іншими князями здійснив три походи проти половців, завдавши їм відчутної поразки. Під час першого походу руські війська досягли берега Азовського моря, де перебували орди ханів Урусобоя, Алтунопоя, Белдуїза. Половці були вщент розбиті, а Алтунопой, Урусоба і ще 20 ханів загинули. Під час походів 1111 і 1116 років руські дружини здобули половецькі «міста» та численні селища, розташовані на берегах Сіверського Дінця.

Половецькі орди із Сіверського Дінця відступили на схід, за Волгу. Після смерті хана Шарукана 40-тисячна орда, очолювана його сином Отроком, відкочувала на Кавказ, де вступила на службу до грузинського царя Давида Будівника. У Подніпров'ї половецькі орди на чолі з ханами Боняком і Тугорканом також здійснювали походи на Візантію та руські землі.

На початку 12 ст. половці повністю освоїли причорноморські та приазовські степи. До того часу належать багато майстерно виготовлених кам'яних статуй, встановлених на курганах, зимовищах, при дорогах. Фігури, виготовлені з пісковика, вапняка та червоного граніту, зображують людей із притиснутою до живота двома руками посудиною.

На середину 12 ст. межі половецької землі проходили межиріччям Волги та Дону на сході, на півдні — північнокавказькими, кримськими та приазовськими степами, на півночі — річкою Сула, на заході — межиріччям Інгульця і Дніпра.

У другій половині 12 ст. окремі половецькі орди, які згадуються в давньоруських літописах під ім'ям Токсобичі, Єлтукови, Бурчевичі тощо, почали утворювати нові об'єднання, з яких найсильнішими і найорганізованішими були Придніпровське і Донське по річці Сіверський Дінець (Біла і Чорна Куманії). На чолі сіверо-донецького (донецького) об'єднання стояв рід відомого хана Шарукана. До цього роду належали також хани Сирчан, Отрок і Кончак, який у другій половині 12 ст. об'єднав значну частину половців у єдину державу. Ряд кам'яних статуй цього часу, виявлені в середній течії Сіверського Дінця, передають європеоїдні риси половецьких ханів і знаті. Обличчя у них овальні, ніс із горбинкою, вуса прямі або хвилясті. Половці традиційно складали значну частину війська князів Русі.

Давньоруський літописець пише про Кончака як могутнього богатиря. Його стійбище знаходилось на березі р. Тор у середній течії Сіверського Дінця. Тут у полоні перебував новгород-сіверський князь Ігор Святославич після поразки руських дружин під час битви на р. Каяла в 1185 р. (втік за допомогою половця Лабора). Похід Ігоря Святославовича на половців 1185 р. оспіваний у знаменитій поемі «Слово о полку Ігоревім».

На початку 20-х рр. 13 ст. половці зазнали численних поразок від монголо-татар, згодом були розгромлені донські, передкавказькі орди половців та їх союзники — алани.

1223 року половці остаточно були розбиті на річці Калка. Деякі половецькі роди відкочували на Дунай — на територію Угорського королівства. Перша, невдала спроба поселення половців під проводом хана Котяна в Угорщині була здійснена угорським королем Белою IV і датується 1239 р. Упродовж 12411242 років внаслідок набігу монголо-татар на Угорщину значно скоротилося населення області Альфельд, і Бела IV цього разу вже успішно розселив половців між Тисою і Дунаєм, біля річок Кереш, Марош і Темеш. Всього переселилося від 65 до 85 тисяч половців. 1282 року з лівобережжя Тиси значні групи половців переселилися до Молдавії, в Угорщині залишилося близько 50-60 тисяч. У 13-14 ст. половці в Угорщині займали територію у 8000-8500 квадратних кілометрів. Територіально половці поділялися на 7 родів. Наприкінці 14 — на початку 15 ст. їх було організовано у секи (sedes), об'єднання, що частково відображали племінну структуру.

Масове переселення половців ханів Татара та Котяна до Угорщини у першій пол. 13 ст. призвело до їхнього домінування у суспільно-політичному житті королівства протягом тривалого часу. Саме тут половці чи не найдовше зберігали свою мову та культуру — ще 1744 року Стефан Варро, чи не останній половець, який знав мову своїх предків, у складі кумано-язизького посольства до Марії-Терезії прибув до Відня. Сліди присутності середньовічних тюркських кочівників збереглися в численних етнографічних групах сучасних угорців. Багато запозичень з тюркських мов має угорська мова.

Відомі були половці в Єгипті, де (пізніше становили гвардію султана — мамлюків). Більша частина половців залишилась у степах Причорномор'я, увійшла до складу Золотої Орди та згодом асимілювалась.

Слідами поселень половців у середньовічній Русі залишаються такі топоніми, як Половиця (колишня запорозька слобода — історичний центр Дніпропетровська), села Великополовецьке (Сквирський район Київської області),Малополовецьке (Фастівський район Київської області), Половецьке (Богуславський район Київської області), Половецьке (Бердичівський район Житомирської області), Половці (Гощанський район Рівненської області), Куманівка (Козятинський район Вінницької області), Куманів (Городоцький район Хмельницької області), Куманівці (Хмільницький район Вінницької області), Команча Сяноцького повіту в Підкарпатському воєводстві Польщі.

Віра половців

Докладніше: тенгріанство

Половці сповідували тенгріанство. Ця релігія заснована на культі Тенгрі-хана (Вічного Синього Неба). Крім Тенгрі, кипчаки вшановували богиню Умай, яка уособлювала земне начало.

Джерела свідчать[Які?] про те, що серед половців було багато християн. Дочки і сини половецьких ханів у літописах часто носять християнські імена, одружуються з нащадками руських, угорських, візантійських правителів. У ті часи, так само як і нині, християнином був той, хто вірив у єдиного Всевишнього, Творця неба і землі, визнавав його втілення в образі Спасителя (Ісуса Христа) і носив хрест.

Після утворення Імперії Великого Степу (Монгольської) частина половців приєдналася до війська монголів. Саме вихідці з колишніх половецьких земель складали значну частину війська темника Мамая під час його боротьби з Дмитром Донським. Після поразки у цій битві Мамай відійшов у східноукраїнські і причорноморські степи, його син, нащадок Чингізхана по матері, разом з військом прийняв християнську віру і став під руку великого князя литовського, отримавши з його рук титул князя Глинського і володіння на землях нинішніх Полтавської, Черкаської, Сумської і Чернігівської областей. Так закінчилась історія половців і почалась історія козацтва. Нащадки Мамая і Чингізхана, князі Глинські, Вишневецькі, Острозькі, Дашкевичі, Ружинські стали першими козацькими отаманами.

Мова

Докладніше у статті Половецька мова

Мова половців належала до кипчацько-половецької подгрупи кипчацької групи тюркських мов. Відомий Кодекс Куманікус - пам’ятка половецької мови початку XIV ст. Щодо мови половців існують суперечливі точки зору. Головні версії дві — версія про тюркську основу цієї мови і версія про слов'янську[Джерело?] (болгарську, українську) основу цієї мови. Швидше за все в чомусь праві і та і інша, оскільки в той час, так само як і нині, на землях Східної України проживало населення змішаного походження.

 

У половцев был типичный военно-демократический строй. Половецкий народ разделялся на несколько родов (колен), носивших названия по именам их предводителей. Так, летопись упоминает о Вобургевичах, Улашевичах, Бостеевой, Чарговой чади. Эти роды объединялись в крупные племенные союзы, центрами которых были примитивные города-зимовья. Процесс консолидации разрозненных кочевых орд в отдельные племенные объединения завершился в конце XI века. Каждая орда, как и входившие в неё более мелкие подразделения-курени, имели собственные участки земли с входившими туда зимниками, летниками и маршрутами кочёвок между ними. Курени представляли собой объединение нескольких родственных семей. Курени по этническому составу могли принадлежать не только половцам, но и соседним народам (например, болгарам). Главами орд были ханы, по традиции одновременно являвшиеся и главами определённых куреней. По мнению С. Плетнёвой, размер обычной орды не превышал 40 000 человек (тогда как, в средних по населению княжествах Руси, например Рязанском, проживало около 100 000 человек). В первой половине XII века существовало около 12—15 половецких орд. Размер кочевья каждой половецкой орды не превышал 70—100 тыс. кв. км. Необходимость вести эффективные военные действия против Руси, Византии и Болгарии привела к появлению у половцев союзов орд, которые были крупными политическими объединениями. На съезде знати избирался глава такого союза, называвшийся каханом/каганом («ханом ханов»). В его руках была сосредоточена большая власть: право заключать мир, организовывать набеги и походы.

 

Социальный строй и общественные отношения

Орды возглавлялись ханами. К их именам традиционно прибавлялось слово «"кан" или "хан"» (Тугоркан, Шарукан). Курени, состоявшие из рядовых воинов, возглавлялись главами, имена которых оканчивались прибавлением слов «опа», «оба», «епа». Другими социальными категориями, зафиксированными в русских летописях, были так называемые «колодники» и «челядь». Имелись также и «чаги» — женщины-служанки. Колодники были военнопленными, исполнявшие у половцев функции домашних рабов и находились на низшей ступени социальной лестницы. Главы больших семейств-«кошей», принадлежавших к куреням, назывались «кошевыми». Курени состояли из семей-аулов, или, по-русски, «кошей» (от тюркс. «кош», «кошу» — кочевье, кочевать), которые, в свою очередь состояли, из представителей 2—3 поколений и прислуги (военнопленные, разорившиеся родственники и соплеменники). Богатые аулы по количественным параметрам могли не уступать куреням. В XII веке аул стал основной ячейкой половецкого общества. Аулы могли находиться на разных ступенях иерархической лестницы по разным причинам (богатство или принадлежность к родовой аристократии). Аулы объединялись в орды на съездах кошевых путём вручения главе («кошевому») наиболее сильной и влиятельной семьи (а заодно и куреня) власти над всеми остальными семьями.

Богатства, добытые половцами в результате набегов и походов, распределялись между знатью, руководившей походом. Рядовые воины получали лишь малую часть добычи. При неудачном стечении обстоятельств (неудачный поход, падёж скота) рядовые общинники разорялись и попадали в зависимость к аристократам. Таким образом, вследствие сильного экономического разделения у половцев из среды родовой аристократии формировалась собственная феодальная знать. Простые пастухи, не обладавшие большими стадами и пастбищами, как правило, попадали в экономическую зависимость от аристократов, дававших им скот «на выпас» при условии выплаты половины приплода. Дальнейшее разорение пастуха приводило к его окончательному закабалению и попаданию в «челядь» в семье-коше.

 

Родоплеменное деление

Согласно Ан-Нувайри, у половцев было много различных племён. В XIII веке это токсоба, йета, бурджоглы, бурлы, кангуоглы (кангароглы), андоглы, дурут, карабароглы, джузан, карабирикли, котян[10]. Ибн Хальдун тоже перечисляет одиннадцать племён половцев с небольшими поправками в их написании. Он называет следующие: токсоба, сета, бурджоглы, эльбури, канаарлы, оглы, дурут, калабаалы, джерсан, карабирикли и кунун.

Русские летописи для XIXII веков выделяют следующие группы половцев: лукоморских западнее Днепра и бурчевичей (соответствуют бурджоглы[28] либо эльбори, ольберам[29][30]) восточнее Днепра[31] (1193), читеевичей[32] (начало 1180-х и конец 1190-х; соответствие етобе[14], етебичам 1185 года[33]), а также бурновичей, токсобичей, колобичей, тертробичей (соответствие дурут[14]), тарголовцев и улашевичей[33](1185), ямяковских восточнее Волги[34] (1184, соответствие йемекам, подчинённым кипчакам и известным только после исчезновения из источников имени кимаков[35]).

По данным археологии, являющиеся признаком сары-кипчаков каменные изваяния локализуются по среднему и нижнему течению Северского Донца и в северном Приазовье, тем самым охватывая прежде всего центры кочевий лукоморских половцев (р.Молочная) и бурчевичей (р.Волчья) (не затрагивая, в частности, кочевья токсобичей между Донцом и Доном)[15]. Это согласуется по отдельности как с версиями, выделяющими куманов западнее этого региона, так и с версиями, выделяющими кунов восточнее его.

По предложенному Кляшторным С. Г.[20] делению на 5 территориальных групп, регион с каменными изваяниями соответствует днепровской группе (с крымской подгруппой); на запад от него — дунайская (с балканской подгруппой), на восток — донская (с предкавказской подгруппой), затем казахстанско-приуральская (включая саксинскую) и алтайско-сибирская.



Создан 13 апр 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником