свої погані

 
 

свої погані




 Значно менше відома інша сторінка цих багатовікових стосунків. Справа в тім, що скотарі-мігранти, котрі час від часу накочувались із Азії на степи Східної Європи, розпочинали облаштування на нових місцях з тотального винищення чи підкорення своїх попередників. Скіфи витіснили кіммерійців, щоб через кілька століть впасти під мечами сарматів, яких винищили гунни. Хазари десятиліттями ворогували з печенігами, щоби, врешті-решт, полягти під тиском дружин київських князів. Торки, котрі швиденько заповнили лакуну, що утворилася в степах Причорномор'я, недовго тішилися своїм пануванням: нові незчисленні кочові орди - кипчаків (команів, куманів), більш відомих на Русі як половці, витіснили їх зі степових просторів і притисли до південних кордонів Русі. Опинившись між молотом і ковадлом, торки сахнулись назад, в степи, де знову потрапили під шаблі безжальних конкурентів, і, вже зовсім очманілі, кинулись назад, намагаючись вижити за рахунок пограбування Переяславської та Київської земель.
       Дізнавшись про навалу, троє синів Ярослава Мудрого: Ізяслав Київський, Святослав Чернігівський і Всеволод Переяславський, об'єднавши міць своїх дружин, 1060 р. завдали торкам нищівної поразки. Решткам переможених не було куди тікати, і вони здалися на милість переможців. Князі оселили полонених на південних кордонах своїх володінь, щоби використати їх у якості живого щита проти більш небезпечного ворога - половців. Правобережні торки, до яких з часом додавалися рештки інших кочових родів і народів, з часом зуміли консолідуватися і утворили в басейні р. Рось на Київщині потужне об'єднання з центром у місті Торчеськ, відоме за літописами під назвою "Чорні клобуки", до складу якого увійшли, за свідченням літописної статті 1151 р., "Торки й с Коуи, й с Берендей, й с Печенегьі". Переяславські торки спробували незабаром повстати, та знову зазнали поразки і більше не відігравали тут помітної ролі.
       Найменше відома подальша доля тих родів і колін номадів, що опинилися під владою Святослава Чернігівського: літописець навіть не відзначив, де ж були вони розселені. Чи не єдина згадка про них вміщена в Іпатівському літописі під 1185 р. у розповіді про похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців, на-підтримку якого чернігівський князь Ярослав Всеволодович надіслав полк чернігівських ковуїв під проводом воєводи Ольстина Олексича. Дещо деталізує цю інформацію "Слово о полку Ігревім", котре згадує у складі військ "многовоя брата ...Ярослава ...с черниговскими бьілями, с могутьі, й с татраньї, й с шельбирьі, й с топчакьі, й с ревуги, й с ольберьі. Тій бо бес щитов с засапожникьі кликом полкьі побеждають, звонячи в прадеднюю славу". На думку дослідників, тут у "Слові" перераховуються окремі роди ("коліна") кочівницького угруповання, що мало узагальнюючу назву "ковуї". Літописець називає їх "чернігівськими", щоби відокремити від ковуїв, які жили на Київщині, Переяславщині чи деінде.
       Щоправда, слід зазначити, що Чернігово-Сіверщина традиційно мала більш інтенсивні, порівняно з Правобережжям, зв'язки зі Степом і Сходом взагалі як завдяки своєму географічному розташуванню, так і через певні особливості власного історичного розвитку. Чернігівські князі ще з часів Мстислава Володимировича першими зрозуміли переваги поєднання мобільної легкої кінноти своїх союзників-кочовиків з невеликими, але потужними загонами власних важкоозброєних дружинників та пішим народним ополченням. Саме завдяки такому, на перший погляд, несподіваному симбіозу 1024 р. переміг Мстислав у вирішальній битві під Лиственом неподалік Чернігова найняте його братом > Ярославом "за морем" військо з найкращих вояків тої доби - варягів-вікінгів. Готуючись до боротьби за свою частку батьківської спадщини, Мстислав 1023 р. прийшов на Русь з далекої Тмутаракані, де княжив за волею батька, "с Козарьі й с Касоги". Після перемоги значна частина їх, вірогідно, осіла на землях Подесення. Саме на Чернігівщину емігрували після поразки 1117 р. від половців рештки захисників Білої Вежі Старої (Саркела) на Дону, серед яких переважали представники кочових народів. Тут вони заснували Нову Білу Вежу - її городище, що знаходилось біля ст. Городок Бахмацького р-ну, згадується в літописах при описі подій 1147 р., а археологічні дослідження засвідчили наявність на пам'ятці чималої серії артефактів, пов'язаних своїм походженням з Кавказом та Прикаспієм. Траплялися неодноразово подібні історії і пізніше. Літописи часто називають нових насельників з числа кочівників загальним іменем "свої погані", протиставляючи, таким чином, ворожим Русі решті "поганих".
       Потрапивши на Русь, учорашні кочівники відносно швидко переходили до осілого способу життя, хоч скотарство продовжувало ще довгий час домінувати в структурі їхнього господарства. Зберігаючи певні етнічні особливості, вони швидко переймали більш високу культуру місцевого слов'янського населення. Частина представників еліти кочівників навіть приймала християнство, прагнучи якнайшвидше інтегруватись до складу давньоруської соціальної верхівки. Відтак, виявити їх сліди за допомогою лише археологічних знахідок надзвичайно важко. Певним дороговказом можуть слугувати топонімічні назви, що в основі своїй зберегли до наших днів надзвичайно важливу історичну інформацію, адже пам'ять про іноплеменників-іновірців, які осідали на Чернігівській землі, залишилась в назвах сіл, річок, урочищ тощо.
       Так, біля Новгорода-Сіверського існує с. Печенюги, що, напевне, отримало свою назву від печенігів; хозари (козари, за давньоруськими літописами) залишили свій слід в топонімах Козари (нині село Носівського р-ну), Козарки (урочище неподалік від с Петруші Ріпкинського р-ну) та Козарівщина (урочище поблизу с. Вересоч Куликівського р-ну), біля яких знайдені давньоруські пам'ятки; торки - в назвах урочищ Верхній Торчин (біля хутора Єньків, у заплаві р. Десни) та Торчин (в заплаві р. Десни біля с. Шестовиця), урочища Тарачина (перекручене від Торчине) біля с Кезі (Павлівка) Ріпкинського р-ну. Не менш цікава історія назви сучасного Бахмача. "Бохмітами" на Русі називали послідовників Магомета - мусульман (пригадаймо хоча б відому легенду про хрещення Володимира, коли прийшли до нього представники різних релігій і, зокрема, "Болгаре віри Бохмічи").
       Залишили на Чернігівщині свій слід і таємничі ковуї: на південь від Чернігова розташоване с.Количівка (стара назва Колчівка), на території якого є поселення XI - середини XIII ст., біля літописного Сновська (Седнева) існує с Клочків та озеро Колчин у заплаві р. Снов, біля якого знайдено два поселення X - середини ХНІ ст., неподалік від літописної Біловежі знайдене давньоруське поселення біля с Кальчинівка. Слід також згадати, що в Козелецькому районі існує с Олбін, назва якого, скоріше за все, походить від олберів "Слова о полку Ігоревім". Дослідники історії Чернігівського князівства висловлювали думку, що чернігівські ковуї жили на Задесенні (територія між р. Остром та Десною), де знаходились землі з солонцюватими ґрунтами, що більш придатні для випасу худоби, ніж для оранки. У пошуках місць розташування ковуїв увагу вчених привернуло Ковчинське городище, розміщене на околиці с. Ковчин Куликівського р-ну, за 32 км на південний схід від Чернігова, на стародавній дорозі в Посулля та Посем'я.
       Городище розташоване на невеликому мисі, утвореному краєм лівобережної тераси р. Десни. За свідченнями Д. Самоквасова, ще в XIX ст. тут були помітні три лінії укріплень, що захищали територію у 5 десятин. Сучасний стан пам'ятки дозволяє впевнено виділити два укріплених майданчики, обмежені з боку поля сильно замуленими ровами і ледве помітними валами. Із заходу та півдня до городища примикає неукріплений посад. Загальна площа пам'ятки становить близько 25 га. На городищі були проведені розкопки, в ході яких зроблено розрізи оборонних споруд. Отримані матеріали дозволяють стверджувати, що укріплення городища виникли наприкінці XI ст., на місці більш раннього поселення кінця X -XI ст. Основою конструкції укріплень були зруби-кліті, поставлені в кілька рядів і засипані грунтом. З пам'ятки та її околиць походять різноманітні знахідки предметів озброєння та спорядження вершника: вістря списів та стріл різних типів, бойові сокири, деталь піхов шаблі та ціла серія довгих бойових ножів ("засапожників" "Слова") з кровостоками, шпори, псалій, інкрустований бронзою, гризла вудил льодохідний шип що використовувався для пересування коней по льоду, велика кількість різноманітних пряжок від спорядження верхового коня, точильні бруски-оселки з отворами для підвішування на поясі тощо. Основна частина предметів озброєння датується XII - серединою XIII ст. Серед знахідок переважають предмети, що відносяться саме до спорядження вершника та верхового коня, а знахідка деталей піхов шаблі в споруді XI ст. вказує на досить ранню появу тут легкоозброєної кінноти. Все це досить впевнено дозволяє ототожнити Ковчинський археологічний комплекс з центром розміщення чернігівських ковуїв.



Создан 13 апр 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником