огузи торки

 
 

огузи торки




Огу́зи, гу́зи (араб. أوغوز‎ і перс. اغوزгуз, гузз; др.-тюрк. огузи, каз. оғыздар, узб. oʻgʻuzlar, az, «торки» — руських літописів) — кочовий тюркомовний народ, що з'явився в степах Урало-Поволжя наприкінці IX сторіччя. Самоназва огузи була замінена самими тюрками на самоназву туркмени з середини 10 до початку 13 сторіч.

Огузи споріднені з відомими на Русі печенігами, з яких деякі були поголені, а деякі носили цапову борідку. Один з родів огузів називався печенек. За книгою Атіла та кочові орди Подібно до кимаків вони ставили багато вирізьблених дерев'яних поховальних статуй, оточених простими балбал булижниками. Ті узи та торки, що оселилися на кордонах Русі обрусіли й у 12 й на початку 13 сторіч становили основу руської кінноти під назвою Чорні клобуки. Огузькі вершники служили у багатьох мусульманських, сердньоазійських, візантійській арміях і навіть у Іспанії та Марокко починаючи з 11 сторіччя[1].

У мовному плані огузи разом з давніми кимаками середнього Єнісею та Обу, давніми кипчаками та сучасними киргизами відрізняються від інших тюрків мутацією оригінального звуку y у звук j (dj).

 

Назва огуз походить від слова ok, що значить стріла або плем'я. Зображення сагайдачника з натягнутою стрілою на прапорі Сельджукської імперії є відгоміном суті назви її засновників.

Назва огузів спочатку стосувалася частини тюркських племен у Центральній Азії, але згодом, у 6-7 сторіччях у часи Тюркського каганату, поширилася соціально й політично на значно більшу кількість племен.

Огузи не є етнічною назвою, але одним з 6-ти політично-географічних та історичних союзів західних тюркських племен у тюркській прабатьківщині.

Огузи називаються також західними тюрками тому що вони перейшли на захід від інших тюрків, коли Тюркський каганат розпався.

 

Вперше титул огуз-хан 220 року до Р. Х. використано до Моде — засновника Хуннської імперії.

У 178—177 році до Р. Х. хунський хан (шаньюй) Моде (китайською Модун) підкорив орду Ху-Цзе (Hu-chieh за Вейд-Джайлзом), що також знана як Као-Че (kao-ch'e), що жили на захід від Усунів. За ранньою вимовою Ху-цзе ототожнюють з огузами."[2]

За ранніми китайським джерелами Ху-цзе вийшли з Тєле (або Дінлін, сучасні телеути). Тєле, за тими ж китайськими джерелами утворирилися над річкою Лена та на захід від озера Байкал. Батьківщиною Ху-цзе окреслюють степи південних схилів Алтаю між казахським Семипалатинськом й монгольським Ховдом[3].

У 2-ому сторіччі до Р. Х. згадується найзахідніше тюркське плем'я О-кут або Уці, що у китайських джерелах понад річкою Іртиш і над озеом Зайсан.

У грецьких джерелах огузи іменуються подібно до їхніх пращурів хунну — оуфі, або оувві сторіччя перед цим.

У турецькому орхунському литописі вперше є згадка про 6-ть племен огуз, існування яких датується 6 сторіччям — часом Тюркського каганату. Згодом кількість огузьких племен зросло до восьми (назва: Секіз-Огуз), і далі до 9 (назва — Докуз-Огуз). Територія розселення Секіз-Огуза й Докуз-Огуза була різною. У період формування Тюркського каганату вони заселяли південні приалтайські степи, Алтайські гори, північно-східну частину Алтаю й землі над річкою Тула на сучасній Новосибірщині.

За свідченням арабського історика Ібн-аль-Асіра огузи прийшли у Трансоксанію у царювання каліфа Аль-Махді у 775—780 роках. Трансоксанія стала новою батьківщиною огузів до того як вони остаточно посунули на захід. В ті часи землі між Каспійським та Аральським морем названо Огузьким степом. На 780 рік західниі посирдарські землі, що входили до Огузького степу були підвласні огузам, коли східними посирдарськими землями володіли карлуки.

400 років після падіння хуннської держави своїх пращурів хунну, тюрки повстали проти Жужанського каганату й утворили Тюркський каганат. За китайськими джерелами, а також культурно й організаційно тюрки були нащадками хунну.

Огузи пришли на українські землі зі Східного Туркестану і Приаралля. За свідченнями середньовічних арабських авторів (Ібн-Фадлана, Істахрі, Ібн-Хаукаля), у X — на початку XI сторіччя огузи жили в степах на схід від Нижньої Волги і на захід від Аральського моря. На заході огузи межували з Хазарським каганатом, на сході — з містами Мавераннахра (Середня Азія) і Хорезм), на півночі — із заволзькими печенігами.

Огузи у 9-ому сторіччі посунули печенегів за Волгу з Поемб'я та Поуралля.

У 10 сторіччі огузи населяли краї над річками Сарису, Тургай, Емба та край північніше озера Балхаш. Проте під їхнім контролем знаходилися міста й оазиси Трансоксанії.

Клан сельджуки прийняв іслам й посунув орду огузів на південь з Огузького степу у Хорасан у 11 сторіччі.

 

Археологічні пам'ятки огузів представлені невеликими земляними курганами або похованнями, здійсненими в насипах старіших курганів.

Померлих ховали в могилах прямокутної форми, часто перекритих дерев'яним настилом. Над похороненим розміщувалися шкура або опудало загнузданого коня.

Відмінна особливість огузьких поховань — багатство супровідного речового комплексу. Окрім обов'язкових вудил і стремен зустрічаються срібні прикраси кінської вузди і деталі поясної гарнітури, бронзові копоушки і нашивання на костюм у вигляді стилізованих пташиних фігурок.

Торки — літописна назва тюркомовних племен огузів (узів), які в кінці 9 — на початку 10 століття кочували в степах на північ від Аральського та Каспійського морів аж до дельти Волги.

Уже в кінці 10 століття окремі групи торків почали переходити на Приазов'я.

У поході Володимира Великого на волзьких булгар 985 року брали участь як союзники.

У середині 11 століття більші орди торків під тиском половців перекочували на чорноморські степи, витиснувши звідти на захід печенігів.

1054 року напали на Переяславщину, але були розбиті військом переяславського князя Всеволода Ярославича і вдруге 1060 року — спільними силами князів Ізяслава київського, Всеволода переяславського, Святослава чернігівського та Всеслава полоцького. Після цього одна частина торків переселилася на Балкани, а друга, за дозволом руських князів, оселилася в басейні рік Росі та Росави (центр — місто Торчеськ) і на півдні Переяславщині. Там змішалися з рештками печенігів і берендеїв, отримавши назву «чорних клобуків». Відомий Торк Журбан, який за наказом Ізяслава І заснував під Васильковом село Кодаки, збудувавши там фортецю і став на охороні південних кордонів київських земель.

Обов'язком торків було охороняти південні кордони Руси від наскоків половців і брати участь у воєнних походах князів.

Під час навали хана Батия на Україну (1240), зокрема, під час облоги Києва, загинула велика частина торків, багато їх татари переселили над Волгу, а решта асимілювалася з місцевим населенням.

Торки залишили по собі чимало слідів у топоніміці України: річки Торець і Торч, Торський шлях вздовж ріки Тетліги; села — Торець, Торки, Торків, Торецьке, Торчин, Торчиця, Торчицький Степок.



Создан 13 апр 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником