14 лекція

 
 

14 лекція




Лекція 14.
ВИОКРЕМЛЕННЯ ІНДОАРІЇВ ТА ЇХНІ РАННІ МІГРАЦІЇ
Шляхи руху прааріїв до Зауралля. Феномен Синташти. «Країна міст» на
Південному Уралі. Південноуральський осередок культурогенези на осі
пасіонарних поштовхів. Могильники воєнної знаті. Утворення харизматичних
кланів. Арійський етнос Синташти. Розпад індоіранської спільноти. Міграції
індоаріїв. Арії на Передньому Сході. Шляхи аріїв до Індії. Пам'ятки
потапівського типу (ППТ). Доно-волзька абашевська культура (ДВАК).
Бабинська культура (багатоваликової кераміки). Початок функціонування
євразійського "степового мосту" - прообразу "Великого шовкового шляху".
1. Шляхи руху прааріїв до Зауралля.
Археологічно простежується рух окремих груп катакомбного населення з
Передкавказзя та Донщини степом через Нижню Волгу, Великий та Малий
Іргізи на Деркул та в середню течію р. Урал. Уралом шлях пролягав аж до
верхньої течії цієї ріки. У тому ж напрямку рухалися носії абашевської культури
з лісів Середнього Поволжя. Вони просувалися на схід уздовж рік Ками та Білої,
а звідти, подолавши Уральський хребет, потрапили до басейну Верхнього
Уралу. Взаємодія абашевських та катакомбних племен, за участі місцевого
населення та інших ще не вивчених сил, породила феномен Синташти.
2. Феномен Синташти. «Країна міст» на Південному Уралі.
Відкриття пам'яток синташтинської культури на початку 70-х рр. XX ст.
сколихнуло науковий світ. І справа була не в матеріальній цінності чи високій
художній якості знахідок, а у позитивній відповіді на питання питань: «Коли і
звідки прийшли індоарії?».
Отже, від 1972 р. починається стаціонарне дослідження комплексу
пам'яток на річечці Синташти біля с. Римнікського Брединського р-ну
Челябінської обл., майже на казахському кордоні. Проводила їх експедиція тоді
ще Свердловського у-ту на чолі з В.Ф.Генінгом. 1974 р. В.Ф.Генінг переїжджає
до Києва, певний час продовжуючи керувати розкопками Синташти. Саме він
дослідив Великий могильник Синташти, де зафіксовано найдавніші рештки
колісниць з колесами на шпицях. З часом керівництво розкопками на Синташті
перебирає експедиція Челябінського ун-ту на чолі з Г.Б.Здановичем. Вивчаючи
матеріали аерофотозйомок, Г.Б.Зданович несподівано усвідомив, що копає він
не поселення алакульської культури, а кругле городище більш раннього часу.
Тепер найдавніші колісниці перестали висіти у вакуумі, позаяк знайшли опертя
в міці фортечних стін. На середину 80-х рр. розкопки на р. Синташти було
завершено, а на Г.Б.Здановича чекало нове відкриття - городище з цитаделлю.
Дослідник нарік його звучним тюркським топонімом «Аркаїм» і почав
розкопки. Н.Б.Виноградов з Челябінського педінституту -починає розкопки
укріпленого поселення Устьє. Між тим, обробка матеріалів аерофотозйомок
відкривала все нові й нові городища. Г.Б.Зданович вирішив, що ним відкрито
«Країну міст». Далі пішли ще крутіші визначення: «протоміська цивілізація» і
нарешті народився геополітичний слоган: «Москва - третій Аркаїм». Римові
було наказано піти у відставку. Втім є й більш екзотичні визначення «Аркаїм -
центр Всесвіту» (Смирнов С, 1991). Є навіть репортаж із «Центру Всесвіту»
(РадченкоЕ., 1988).
1992 р. сталася знаменна подія. Виходить друком кол. монографія:
Генінг В.Ф., Зданович Г.Б., Генінг В.В. Синташта. Археологические памятники
арийских племен Урало-Казахстанских степей. - Челябинск. Відтоді фахівці
нарешті одержали змогу досліджувати феномен Синташти, виходячі не з
словесної інформації емоційних дослідників, а з холодного звітного матеріалу.
Адже в науковому архіві ІА РАН звіту за розкопки Великого могильника
Синташти не було. Далі з'являється низка публікацій: Васильєв И.Б., Кузнецов
П.Ф., Семенова А.П. Потаповский курганньш могильник индоиранских племен
на Волге. Самара, 1994; збірка статей Древние индоиранские культури Волго-
Уралья. Самара, 1994 та монографії: Кузьмина Е.Е. Откуда пришли индоарии?
М., 1994; Григорьев С.А. Древние индоевропейцьі. Опьіт исторической
реконструкции. Челябинск, 1999. Такий інформаційний прорив відкрив
науковій громадськості синташтинську культуру.
Термін «синташтинська культура», що знаменно, вжив індійський
науковець Б.Лал (1981). Серед російських дослідників першою його
усвідомлено використала О.Кузьміна (1992), а в заголовок наукової праці виніс
В.Отрощенко (1994). Монографічну характеристику синташтинської культури
дав С.Григор'єв (1999, с.6-147).
3. Південноуральський осередок культурогенези на осі пасіонарних
поштовхів.
Нині феномен Синташти закономірно знаходится у центрі уваги
дослідників бронзового віку, оскільки події, що відбувалися на Південному
Уралі на початку II тис. до Хр., вплинули на історію Старого Світу, стали
поворотним моментом в історії людства. Не будучи перебільшеною, така оцінка
лише наближає нас до усвідомлення масштабності тогочасних тансформацій.
Вартим уваги є факт передбачення відкриття синташтинської культури
Л.Гумільовим, що поставив культуру, умовно названу "андроновською", на
щонайдавнішу вісь пасіонарних поштовхів ХУШ-ХУИ ст. до н. є. (Гумилев,
1990, с. 14, рис. 2). Власне андронівська культура (спільнота) сформувалася
дещо пізніше, а її пам'ятки відхилялися на схід від згаданої осі. Зате
нововиділена синташтинська культура виявилася синхронною добі пасіонарних
поштовхів, замикаючи на півночі цю вісь, що нанизувала держави, керовані
династіями колісничих (від Єгіпту до Хеттського царства та Месопотамії). За
уважнішого аналізу, можна встановити, що такі династії були
індоєвропейськими за походженням.
4. Могильники воєнної знаті. Утворення харизматичних кланів.
За методом 14С з калібровкою дат Синташтинська культура датується
нині в межах ХХІ-ХУПІ ст. до Хр. Курганні та грунтові поховання, виявлені
біля городищ Синташта, Аркаїм, Ольгіно, Степний а також курганні групи
Потапово та Утьовка-6 у Самарському Заволжі дали підстави виділити
субкультуру воїнів-колісничих, позначених рисами культурного
космополітизму. Виділення склепів колістичих з елементами моделювання
світобудови (Отрощенко, 1997, с. 66-72) дозволило, зрештою, торкнутися
проблеми походження харизматичних кланів (Отрощенко, 2001, с.25-27).
Ідею щодо такої постановки питання сформульовано у
фундаментальному дослідженні О.Пріцака "Походження Русі" (Ргіізак О. Тпе
огі§іп оі" Киз. - СатЬгі(і§е, 1981). У вступних частинах першого тому,
торкаючись проблеми походження «засновників імперій» (харизматичних
кланів), О.Пріцак так характеризує суспільний стан колісничих: "Це були перші
професіонали, тобто професійні воїни та міжнародні торговці. Професійний
дисциплінований військовий клас постав у II тис. до н. є. внаслідок винайдення
нової військової техніки - колісниць. Наступний "комунізм воїнів" (винахід,
мабуть, індоєвропейський) склався у домах неодружених юнаків, де панувала
ідеологія "МаппегЬшкіе" і які так уміло реконструював Жорж Дюмезіль. Цей
культ дужих юнаків існував у кількох варіантах, два з яких мають особливе
значення для нашої проблеми: давньонордичний культ Одіна і давньотюркська
релігія Тенгрі. Спираючись на ці культи, виникли харизматичні клани (племена
воїнів), що претендували на божественне походження і спеціалізувалися в
управлінні й веденні війн. У свою чергу вони породили харизматичних вождів,
тобто пізніших королів (германське кипіщ - "людина божественного
походження") та його почет {сопгНаіш; давньотюрк. Ьиугик; давньоруське
дружина)" (Пріцак, 1997, с. 79). Як приклад пізнішого харизматичного клану
О.Пріцак згадує «царських скіфів».
Міркування українського сходознавця пов'язуають між собою дві
проблеми - винахід бойової колісниці та появу харизматичних кланів. О.Прицак
прямо називає першими відомими харизматичними кланами каситських,
мітанійських, гіксоських та давньогрецьких воїнів на двоколісних колісницях.
Згадані клани були індоєвропейськими за походженням і прийшлими до країн
реалізації своїх владних амбіцій. Те ж саме можна стверджувати щодо аріїв на
Передньому Сході та в Індії. Колісниця була не тільки новим засобом ведення
війни, але й знаряддям утвердження харизми. Іншими словами, поява
харизматичних кланів стала прямим наслідком винаходу колісниці. Виходить,
що поява колісниць і харизматичних кланів суть одна проблема. Тому й
походження їх могло бути спільним.
Відкриття протоміської цивілізації («Країни міст») на Південному Уралі,
репрезентованої укріпленими поселеннями та могильниками синташтинської
культури (Зданович Г.Б., 1997, с. 47-62; Зданович Д.Г., 1997; Григорьев, 1999;
Виноградов, 2001, с. 189-193; 2003), дозволяє, на наш погляд, конкретизувати
ареал формування давніших харизматичних кланів. В.С.Бочкарьов
запропонував для такого явища термін «осередок культурогенези», назвавши
його «Волго-Уральським» (1991, с. 23-27). Позаяк генеза археологічних
культур пов'язана з розвитком певних соціальних структур, дослідник розвиває
далі тему «колісничої аристократії»: «Могили «колісничних» органічно вписані
до структури некрополя й ніякими особливими чи додатковими ознаками не
виділяються. Спираючись на ці спостереження, можна припустити, що високим
соціальним статусом володіли не тільки окремі особи, а й цілі групи людей,
пов'язаних родинними узами (велика сім'я, клан, лінідж ?). Ймовірно, такі
групи займали пануюче становище в синташтинському суспільстві" (Бочкарев,
1995, с. 23). В наведеному тексті можна не погодитися лише з тим, що могили
колісничих ніякими особливими прикметами не виділяються. В тому-то й
справа, що виділяються: центральним розташуванням на могильнику,
унікальною конструкцією, великими розмірами, офірами запряжних тварин та
залежних осіб, наявністю колісниць і/чи елементів кінської вузди, присутністю
зброї та атрибутів влади. Такі комплекси можна з певністю пов'язувати з
похованнями конкретних представників харизматичних кланів.
Південний Урал займає унікальну геополітичну позицію в серці Євразії
на межі континентів, де сходяться до спільного вододілу верхні течії приток
Уралу й Тоболу, що забезпечувало зручність переміщень з Європи до Азії й
навпаки. Природні скарби краю - родовища мідної руди, золота, солі, кам'яного
вугілля, деревини та їхня розробка вже за доби средньої бронзи забезпечували
економічну базу «Країни міст» (Пьіслару, 2000, с. 324, карта). З доместикацією
коня та перетворенням його в запряжну тварину, а також з винаходом колеса,
було розв'язано проблему швидких пересувань на великі відстані.
Використання легкої колісниці у військовій справі зумовило повну перевагу
перших воїнів-колісничих на полі бою, розвіюючи будь-які сумніви щодо їхньої
харизми.Унікальні археологичні комплекси регіону дозволяють висунути
гіпотезу щодо південноуральського походження харизматичних кланів.
Саме в ареалі «Країни міст», де осередок культурогенези накладається на
осередок кланогенези, на могильниках біля фортечних стін, відомі найраніші
випадки постановки до поховальної камери колісниці з тілом воїна (Генинг
В.Ф., Зданович Г.Б., Генинг В.В., 1992; АпїЬопу, Уіпо§га<1оу, 1995, р. 36-41).
Лише там, поряд з воїном на колісниці, розміщували запряжних коней чи парні
опудала цих тварин (Черленок, 2000, с. 346-349, табл. 1). Такі конструктивно
складні багатокамерні споруди з центральним символічним стовпом доречно
називати склепами колісничих (Отрощенко, 1997, с. 66-72). Простежуючи їхнє
поширення з Південного Уралу Старим СвЙ-ом, можна визначати й напрями
міграцій харизматичних кланів на Захід, Південь та Схід. Такі міграції кінцево
спрямовувалися до меж ранніх державних утворень Старого Світу, де й
потрапляли в історію країн, що потерпали від агресії. Лише там жага влади
реалізовувалася вповні, підтримана існуючою вже державною машиною.
Представники кланів, що лишилися в степу, потрапили до смуги стагнації,
коли їхня харизма поблякла, але не зникла. Наступний вихід харизматичних кланів
пов'язано з появою кінноти, що викликала новий переворот у військовій справі на межі
ІІ-І тис. до Хр.
5. Арійський етнос Синташти. Південноуральський осередок
культурогенези.
Етнічна належність носіїв синташтинської культури, як видно з
висловленого вище, великих розбіжностей у дослідників не викликає.
Монографія «Синташта» має підзаголовок «Археологические памятники
арийских племен Урало-Казахстанских степей». «Древние индоиранские
культури Волго-Уралья» називається збірка, видана за результатами
Потапівського семінару в Самарі у 1990 р., а монографія О.Ю.Кузьміної -
«Откуда пришли индоарии?». Різночитання полягають у тому, чи вважати
синташтинців ще нерозділеними індоіранцями, чи вже конкретно індоаріями.
Аргументи В.ЖГенінга (1977), який співставив ритуал Великого могильника
Синташти з інформацією «Рігведи», визнано коректними. Нові дані лише
поглиблюють наведену вже аргументацію. Серед арійських рис на Великому
могильнику Синташти В.Генінг називає: 1) облаштування квадратної просторої
хати для небіжчика, обшитої деревом і з використанням опорних стовпів; 2)
широке практикування ритуалу «ашва-медха» - офірування коня (вперше у
практиці степових могил кінь виступає головною жертовною твариною); 3)
поховальний ритуал з використанням колісниці, запряженої кіньми, що
узгоджується з ведичними уявленнями посмертної мандрівки аріїв (образ
могили-колісниці); 4) офірування великої та дрібної рогатої худоби з
використанням у ритуалі шкури жертовної тварини; 5) офірування собаки
(супутником Індри був пес Сарама - охоронець корів); 6) використання соломи
та очерету для перекриття могил; 7) вогняний ритуал, притаманний могилам
Синташти та оспіваний у ведичних гімнах; 8) наявність свастики на посуді.
Такий жмут рис схожості з одного конеретного могильника, підпертий
рештками реальних найдавніших колісниць справив на фахівців переконуюче
враження.
Коли ж, за декілька років, реальні колеса з могил були підкріплені
«колісною» архітектурою круглих городищ, то, здається, зникли останні
сумніви. Альтернативи арійському суспільству прабатьківщини,
репрезентованому комплексами синташтинської культури, нині немає.
Розпорошення елементів цієї культури обширами Євразії дозволяє
простежувати міграції індоаріїв.
1. Розпад індоіранської спільноти. Міграції індоаріїв.
Вік синташтинської культури на Південному Уралі в Країні міст не був
тривалим, обчислюючись у 150-200 років. Що змусило посталі вже
харизматичні клани до міграцій сказати важко, за відсутності писемних джерел.
Можна лише припустити, що їхні амбіції піднялися над рутиною скотарського
побуту. І вони посунули врізнобіч на світло первинних цивілізацій.
Передньосхідні документи засвідчують цей процес від другої половини XVIII
ст. до Хр., після правління Хаммурабі, коли до Месопотамії вдерлися кассіти. В
їхньому лексиконі зафіксовано ім'я ведійного бога сонця Сур'ї. На теренах
Малої Азії тоді утвердився інший індоєвропейський нарід - хетти. За ними на
південь Балканського півострова прийшли греки з бойовими колісницями (не
пізніше XVII ст. до Хр.), а в державі Мітанні в середній течії Євфрату
утвердилася достовірно індоарійська динасиія колісничних. Вони змусили
місцеве семітське населення вклонятися Індрі, Варуні, Мітрі, братам Насатья.
Імена арійських божеств на Передньому сході засвідчені в текстах XV-XIII ст.
ДоХр.
2. Арії на Передньому Сході. Шляхи аріїв до Індії.
Згада вище проблема аріїв на Передньому Сході вже досліджується
понад 80 років, починаючи з праць С.Конова та П.Кретчмера. Певним
підсумком пошуків стали монгорафії М.Майрхофера (1966) та А.Камменхубер
(1968). Перший зібрав понад 700 назв арійського походження з цього регіону.
Серед найвагоміших писемних документів: хеттський текст, присвячений
кінноспортивному тренінгу, відомий як текст мітаннійця Кіккулі; міжнародна
угода між царем хеттів Шуппілуліумою та царем Мітанні Куртівазою. Обидва
документи датуються XIV ст. до н. є. Трактат Кіккулі доводить, що
кінноспортивна термінологія була на Передньому Сході арійською. А в другому
арійський династ клянеться іменами богів Індри, Варуни, Мітри та братів
Насатія.
Арійський харизматичний клан захопив владу в державі Мітанні на
Євфраті ще наприкінці XVI ст. до Р.Х. і тримав її до бл. 1270 р. до Р.Х. Відомі
імена 15 царів. Один з них Тушратта вів пермови з фараоном Тутанхамоном бл.
1460 р. до н. є. В іменах ціх династів також фігурує кінно-коліснична
термінологія. Отже, арії на передньому сході проявилися не у вигляді народу, а
як харизматичний клан, що захопив владу над хурритським населенням держави
Мітанні.
Є припущення, що подальший шлях передньоазійських аріїв проляг до
Індії. Інші дослідники вважають, що арійські харизматичні клани в Месопотамії
та Єніпті (гіксоси) злилися з місцевою елітою й були, зрештою асимильовані
або ж вимерли. Тому базова міграція до Індії могла відбутися лише з поясу
євразійських степів складним шляхом на південь, через хребти Паміру та
Гіндукуша.
3. Пам'ятки потапівського типу (ППТ).
Але нас особливо цікавить західна арійська хвиля, що рухалась у
напрямку теренів України. Картографування згудуваних вище склепів
колісничих дозволяє виділити низку таких могил у Башкірському Заураллі та
Приураллі, збагачених наявністю абашевського посуду (Горбунов, 1992). Далі
на захід, у Самарському Заволжжі, в середині 80-х рр. XX ст. розкопані курганні
могильники Потапівський та Утьовський VI (Васильєв, Кузнецов, Семенова,
1992; 1994; 1995; Отрощенко, 1998; 2001). Ці матеріали дозволили авторам
розкопок виділити пам'ятки потапівського типу. Вони близькі Синташті, але
вже не мають ні городищ, ні власне колісниць у склепах колісничих. Питомо
синташтинська, за складом тіста, кераміка виявлена лише як шамот у
потапвських горщиках. Спостерігається, таким чином, трансформація культури
аріїв у процесі міграції.
4. Доно-волзька абашевська культура (ДВАК).
Виділена А.Пряхіним у 70-ті рр. XX ст. (Пряхин, 1979 та ін.). Коли
південніше Самарської Луки та Жигулівських гір синташтинці перетнули
Волгу, то далі на захід їхні поховавння у склепах колісничих фіксуються вже в
басейнах Цни (притока Оки) та Середнього Дону (Пензенська, Тамбовська,
Липецька та північ Воронезької областей). Саме за умов арійського вторгнення
формується доно-волзька абашевська культура, яка мала ще абашевський
керамічний комплекс із синташтинськими компонентами, але вже інший
поховальний ритуал, запозичений, на рівні елітарних комплексів, з Синташти.
Можна вважати, що населення ДВАК складалося з прибулих приуральських
абашевців, очолюваних арійським харизматичним кланом, та груп місцевого
населення середньодонської катакомбної й воронізької культур.
5. Бабинська культура (багатоваликової кераміки).
Наявні спостереження свідчать, що склепи колісничих ДВАК утворюють
крайню західну групу цього явища. Вже на правому березі Дону зафіксовано
лише одне скупчення цих склепів у долині р. Ведуги, умовно кажучи - на
київському напрямі. Знахідки дискових псаліїв у Київській Наддніпрянщині
(Трахтемирів) свідчать про те, що окремі групи аріїв досягли теренів України і
навіть перетнули їх. Один з харизматичних кланів очолив рух прагреків
(ймовірно, це було населення інгульської катакомбної культури) на південь
Балканського півострова. Загалом же на просторах поміж Доном та Дніпром
відбулося перегрупування пізньокатакомбного населення і сформувалася
бабинська культура. Парадокс бабинської культури полягає в тому, що будучи
однією з культур героїчної доби, синхронною Синташті, Потапівці та ДВАК,
вона практично не мала склепів колісничих. Зважаючи на катакобний, але,
переважно, не інгульський субстрат, з Бабиним III можна ототожнити західний
ареал праіранського (північноіранського) населення. Елітні поховання
бабинської культури у рамах-зрубах та кам'яних скринях поступаються за
розмірами та якістю супроводу склепам колісничих. Але саме вони визначають
зміст наступної бережнівсько-маївської зрубної культури.
10. Початок функціонування євразійського "степового мосту" -
прообразу "Великого шовкового шляху".
Таким чином, ХУШ-ХУП ст. до Хр. займають особливе місце в історії
людства, коли завершився ізольований розвиток та поступове виродження
первинних цивілізацій. До кожної з них індоєвропейці додали свіжої крові,
оновивши владу і зцементувавши історію Старого Світу з ланцюга
цивілізаційних ізолятів в єдиний системний процес. Цьому безумовно посприяв
процес налагодження широтних торгівельно-політичних зв'язків з
використанням у якості сполучної ланки зони відкритих степів, що простяглися
від Карпатського басейну до гір Хінгану на північному сході сучасного Китаю.
Відтоді стали можливими контакти ранніх цивілізаційних осередків на півдні
Європи з відповідними утвореннями Далекого та Середнього Сходу. Концепцію
«степового мосту» сформулював американський археолог Д.Ентоні, який
впродовж останніх 10 років веде розкопки на теренах Росії, у Волго-
Уральському регіоні. Показовою є назва його статті: "Тпе Орепіп§ оі" ІЇіе
Еигазіап 8іерре аі 2000 ВС" (1998). Проте проблема ця була піднятою ще
раніше в статті іншого американця А.П.Франкфора "Существовал ли Великий
шелковьій путь во ІІ-І тне. до н. з.», виданій у Алмати ще 1989 р. Впродовж
наступної за героїчним періодом бойових колісниць доби пізньої бронзи
функціонування "степового мосту" забезпечували племена андронівської та
зрубної спільнот з боку, відповідно, Європи та Азії.



Создан 16 дек 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником