12-13 лекції

 
 

12-13 лекції




Лекція 12.
КОНСОЛІДАЦІЯ ІНДО-ІРАНЦІВ В «ЯМНУ» СПІЛЬНОТУ
Періодизація ранньої історії індоіранців. Етнічна належність носіїв ямної
спільноти. Опанування арійського простору. Локальні варіанти ямної спільноти.
Курган як ознака етносу. Поширення курганного обряду в середовищі
індоєвропейців. Перший прорив до Азії. Афанасіївська культура і проблема
тохарського етносу. Монументальна кам'яна скульптура. Колісний транспорт.
1. Періодизація ранньої історії індо-іранців.
Відомий осетинський філолог-іраніст В.І.Абаєв (нар. 1899 р.) свого часу
послідовно обґрунтовував давність іранського етносу на сході Європи -
спочатку віднісши його до середини II тис. до Р.Х., а згодом опустивши ще
нижче - до 2-ї пол. III тис. до Хр. У своїх побудовах він використовував суто
лінгвістичні аргументи, без жодного посилання на археологічні матеріали. 1972
р. В.І.Абаєв запропонував приблизну періодизацію щонайдавнішої історії
індоіранських племен. Показово, що він вихйдить у своїх дослідженнях з
Рейнсько-Донської прабатьківщини індоєвропейців.
III тис. до Хр., 2-га пол. Індоєвропейська спільнота стала на шлях
розпаду і теренового розмежування. Протогреки, протохетти та протовірмени
відійшли на південь, на Балканський півострів і до Малої Азії. Індоєвропейці,
що лишилися на теренах прабатьківщини, утворюють дві великі спільноти:
середньоєвропейську, в складі майбутніх слов'ян, балтів, «тохарів», германців,
кельтів, італіків, та арійську в Південно-Східній Європі. Арійська спільноту
мала тривалі контакти з угро-фіннським світом.
II тис. до Р.Х., 1-ша пол. Арійська спільнота розпадається на дві гілки,
протоіранську та протоіндійську. Остання полишає терени Європи й через
Передню Азію прямує до Індії. Протоіндійські елементи в аккадських та
хеттських текстах середини II тис. до Хр. слід розглядати як сліди цієї міграції.
Кінець II тис. до Р.Х. - початок І тис. до Р.Х. Іранська спільнота
розпадається на дві групи: кіммеро-скіфську, яка включала також
протосогдійців, протобактрійців та деякі інші племена, та протомідоперську.
Остання проходить через Кавказ на південь і займає Іранське плато. Виникають
два великі іраномовні ареали, північний у Південно-Східній Європі та
прилеглих до неї областях Середньої Азії й південний, поміж Каспійським
морем та Перською затокою (Абаев, 1972, с. 36-37). Третій етап схеми В.Абаєва
цілком узгоджено з концепцією ранньої історії іранських племен, викладеною
Е.Грантовським (1970).
2. Етнічна належність носіїв ямної спільноти.
Історія населення ямної спільноти вміщується якраз у те саме III тис. до
Р.Х. на яке припадає гіпотетичний розпад індоєвропейської мовної спільноти
(ІЄМС) за В.Абаєвим. Тому спектр етнічної ідентифікації «ямників»
коливається від розгляду їх як репрезентантів ІЄМС до ідентифікації їх з
найдавнішими ще не розділеними індоіранцями. Втім, існують деякі додаткові
нюанси. Так, М.Гімбутас цементувала пам'ятками ямної спільноти потужну
«курганну культуру», яка бачилася їй ІЄМС напередодні розпаду.
В.Даниленко пов'язував "ямників" з тохарським етносом - суміжним з
індоіранським. Т.Гамкрелідзе та В.Іванов ототожнювали ареал «ямної»
спільноти з другою прабатьківщиною індоєвропейців - тобто в цьому пункті
своєї гіпотези вони фактично приєднувалися до М.Гімбутас. В.Сафронов, хоча й
приводив, на відміну від попередників, носіїв ямної спільноти із заходу, але
вважав «ямників» належними до індоіранського етносу. Раніше від інших,
щодо індоіранського етносу ямної спільноти, повів мову М.Я.Мерперт (1961).
Його припущення цілком узгоджується з раннім етапом лінгвоісторичної схеми
В.Абаєва. Отже «ямників» Надчорномор'я цілком можна розлядати як
індоіранську складову в ІЄМС або ж як індоіранців, що вже виділилися з ІЄМС
одноосібно чи у складі т. зв. «давньоазійської» мовної спільноти, що включала
анатолійську, індоіранську, грецьку та вірменську!?) групи. Більшої точності,
за наявного стану джерел, домогтися нині важко. (%)<и*( Млл-л-*^^- { і., .М
2. Опанування арійського простору. Локальні варіанти ямної
спільноти.
"Широкий арійський простір" ("Арьянам вайджа"), що пов'язується з
степами Східної Європи, носії "ямної" спільноти опанували вже у першій
половині III тис. до Хр. Момент творення спільноти все ще лишається
нез'ясованим, викликаючи подив навіть у її дослідників: "На місце
пізньоенеолітичної роздробленості з'являється раптово могутня етнокультурна
спільність з досить уніфікованими рисами культури на значних територіях. Цій
спільності ми завдячуємо розквітом курганного будівництва, поширенням
колісного транспорту, будівництвом у Подніпров'ї укріплених поселень"
(Рассамакін, 1997, с. 295). Звідси розпочинається доба бронзи (ранній бронзовий
вік) на півдні Східної Європи.
Ареал ямної спільноти рельєфно позначено на арійському просторі
курганними могильниками від Південного Уралу до Добруджі за Дунаєм. Таким
чином арійський простір можна також іменувати найдавнішою країною могил-
курганів. "Отчі могили" позначали внутрішній племінний поділ спільноти.
Могили мовчки давали зрозуміти іноземцеві куди він потрапив.
Датування ямної спільноти за каліброваними радіовуглецевими
визначеннями (понад 200) визначається ХХХ-ХХШ ст. до Хр., хоча такий
діапазон має бути звужено до ХХУШ-ХХІУ ст. до Хр.
Поховальний ритуал ямної спільноти був чітким та виразним:
прямокутна яма під курганом, позиція небіжчика на спині, колінами догори,
присутність вохри. Проте ця базова модель ритуалу, що визначає нині кордони
ямної спільноти, доповнюється низкою додаткових ознак, які дозволяють
намітити локальні варіанти ямної спільноти. Пізніше поширюється ритуал
поховання небіжчиків з розворотом на правий чи на лівий бік. Небіжчиків
супроводили округлоденні посудинки з короткими прямими вінцями,
декоровані відбитками мотузки, що утворювали геометричні композиції. Серед
іншого супроводу: кременеві та металеві ножі листовидної форми, бритви,
спіральні прикраси, абразиви, спіральні прикраси із срібла та золота,
молоточкуваті шпильки, кістяне намисто із включенням ікол хижих тварин.
М.Мерперт, що першим дав загальну фундаментальну оцінку "ямних"
старожитностей, виділяв серед них 9 локальних варіантів: 1) південно-західний;
2) північно-західний; 3) нижньодніпровський; 4) кримський; 5) приазовський; 6)
сіверськодонецький; 7) донський; 8) передкавказький; 9) волзько-уральський
(1968; 1974). З цього реєстру випливає подвійне кількісне переважання
"українських" локальних варіантів над "російськими". Подальші дослідження
цю диспропорцію навіть збільшили, позаяк було додатково виділено: 11)
південнобузький; 12) молочанський; 13) орільсько-самарський; 14)
середньодніпровський; 15) нижньоволзький. Отже, диспропоція навіть зросла
від 6:3 до 10:4 на користь наших теренів. Українські групи пам'яток
відзначаються високою щільністю поховальних комплексів на обмежених
просторах, де лічба йде на тисячі поховань, а в російських (тереново
величезних) лише на сотні. Таким чином, концентрація людських ресурсів та
культурно-технологічних досягнень спостерігається у надчорноморському
(циркумпонтійському) сегменті ямного світу.
Цікаві закономірності спостерігаються в орієнтації небіжчиків. У
регіонах на схід від Дніпра рішуче переважала східна орієнтація небіжчиків, з
незначними відхиленнями, а на захід від Словутича - західна. Складається
навіть враження, що орієнтація ніби визначала стратегічні напрямки міграції
ямного населення з Нижньодніпровського ядра.
3. Курган як ознака етносу. Поширення курганного обряду в
середовищі індоєвропейців.
Курган виступає у III тис. до Хр. масштабним, матеріальним та, до того
ж, жорстко прив'язаним саме до ямної спільноти явищем. Тому, певною мірою,
кургани доби ранньої бронзи виступають ще й доволі надійним етнічним
покажчиком, а такі терміни як «індоєвропеїзація» та «курганізація» можуть в
реаліях III тис. до Хр. розглядатися як сіноніми. Дехто з дослідників
(Ю.Павленко) пишуть про ямно-курганну культуру.
Вражає розмах курганного будівництва, коли зводили десятиметрові
споруди діаметром до 100 м. Будівництво проводили у кілька прийомів із
здійсненням додаткових (впускних) поховань. Проте така технологія не
зменшує враження від грандіозності праці, покладеної на виконання задумів
архітекторів ямних могил. Курганом курганів «ямної» доби можна вважати
Цареву Могилу в м. Кривий Ріг на р. Інгулець, висота якої сягала 12 м
(розкопки І.Фабриціус та О.Мельника).
З Буго-Дніпровського степового регіону, позначеного особливо високою
щільністю «ямної» присутності, мали місце міграції на північ до українського
лісостепу, де відповідні кургани сягають Поросся та Переяславщини.
Найпівнічніший курган біля с. Підлісся досліджено в районі Броварів. Тут
локалізовано середньо дніпровський варіант ямної спільноти. Далі курганний
ритуал поширюється на лісостепове Надбужжя та Наддністрянщину (північно-
західний варіант). Просочившись до зони Прикарпаття, носії ямної спільноти
долають Карпатські перевали й виходять на Угорську рівнину (Пушту).
«Ямним» старожитностям Карпатського басейну присвячено монографію
І.Ечеді. На південному заході «ямників» не зупиняє навіть могутній плин
Дунаю і вони наводнюють регіон Добруджі та рухаються вглиб Європи вздовж
Дунаю до теренів Югославії (область Паннонії). Курганний ритуал, укупі з
мотузковим чи шнуровим орнаментом, поширюється на спільноту культур
шнурової кераміки саме з українського лісостепу (пам'ятки культури
східнословацьких курганів, підкарпатської та середньо дніпровської культур).
Спільнота культур шнурової кераміки відповідає центральноєвропейській
спільноті індоєвропейців яку згадує В.І.Абаєв, характеризуючи ранній період
історії індоіранців та їхніх найближчих сусідів на той час. В етнічному плані
шнуровики репрезентували ще не розчленовану балто-германо-слов'янську
мовну спільноту.
4. Перший прорив до Азії. Афанасіївська культура і проблема
тохарського етносу.
Ще більш панорамним є східний вектор «ямної» експансії. За радянських
часів склалася концепція східного походження великих спільнот доби бронзи.
Загалом її сприймали й критичніше налаштовані західні археологи. Концепцію
походження ямної спільноти з Волзького регіону сформулював М.Мерперт.
Проте будь-яка концепція, попри високий авторитет її автора, має ще спиратися
на конкретні аргументи. Нині ж, коли кількість досліджених поховань в Україні
на порядок вища ніж на величезному російському шматку арійського простору,
говорити про три послідовні хвилі «ямної» міграції на терени України з-за
Волги якось не випадає, за відсутності людського ресурсу задля збурення таких
хвиль. Швидше можна стверджувати поступове освоєння «ямним» населенням
східних регіонів арійського простору. Від Надазов'я на Сіверськодонеччину та
Донщину і ще далі на Нижню Волгу. Від Волгограда ланцюжки курганів
тягнуться до Самарської Луки, а потім вздовж Самари на схід до середньої течії
р. Урал. В районі сучасного м. Оренбург «ямники» перетнули р. Урал і почали
заглиблюватися до Азії.
Це був історично важливий рух на схід, позаяк здійснювався він
індоєвропейським європеоїдним населенням у напрямку Азії. Рудні скарби
Уралу стали важливою проміжною метою «ямників». На північ від Оренбургу
вони виявили Каргалінську рудну базу, позначивши володіння нею першими
збудованими в цьому краї могилами. Поховання ливарника на могильнику
Уранбаш на Каргалах засвідчує перші кроки освоєння Каргалінського ГМЦ
саме «ямними» рудознатцями. Принагідно слід зазначити, що й термін «руда»
запозичений слов'янами від індоіранських сусідів.
Опанування Каргалами на європейському боці Уралу не зупиняє
ямників. Вони долають прикодонну ріку й освоюють (окурганюють) долину р.
Ілек, створюючі перший плацдарм в Азії. Просуваючись вгору вздовж р. Урал
невеликі групи «ямників» просочуються до південного краю Уральських гір і
потрапляють лівими притоками Уралу на Урало-Тобольський вододіл, а потім
спускаються у долину Тоболу (Мосин, 1995). Згодом, на цій стежці до Азії
постануть городища Аркаїм та Синташта. Але ще до тієї знаменної для індоаріїв
події протоптаними шляхами до Азії рушили індоєвропейські племена тохарів,
що залишили на обширах Південного Сибіру (верхні течії Обі та Єнісею)
афанасіївську культуру, синхронну ямній спільноті. Пізніше археологічні сліди
тохарів губляться у гущаві монголоїдів, але їхня мова збереглася і зафіксована
документами VI-VII ст. н. є., виявленими у китайському Сінцзяні. Лінгвісти
відносять тохарів до середньоєвропейської спільноти III тис. до Хр.,
локалізуючи їх між прабалтами та праіндоіранцями. У такому випадку
прабатьківщина тохарів мала знаходитися десь на півночі України і в процесі
своєї міграції на схід вони мали перетнути широкий арійський простір,
користуючись послугами «ямних» поводирів.
5. Монументальна кам'яна скульптура.
Крім універсальних ознак культури племен ямної спільноти, таких як
курган, вохра, шнур, дослідникам цих старожитностей вдалося виявити
локальні особливості. Чи не найвиразнішою серед них стала традиція
виготовлення та використання в ритуалі кам'яної, часом антропоморфної,
скульптури. Кам'яна скульптура чітко локалізується у степовому
надчорноморському регіоні поміж Доном та Дунаєм. З антропоморфною
скульптурою та традицією спорудження кам яних скринь пов'язано пам'ятки
кемі-обинської культури, що фіксуються в Криму та на Нижньому Дніпрі, з
виходом окремих з них у Західне Надчорномор'я. Для кемі-обинців, яких ми
можемо розглядати як одну з груп населення ямної спільноти, особливо
щільними були зв'язки з населенням Північного Кавказу в контексті азово-
чорноморської лінії розвитку степового енеоліту-бронзи. Контакти
здійснювалися через Боспор Кіммерійський в районі острова Тузла. Саме на цій
лінії контактів (Крим - Тамань - Кубань-Сінд) концентрується найбільша
кількість індоарійських топонімів, гідронімів, ономастики, які дбайливо зібрав
О.Трубачов.
Вважається, що на середину III тис. до Хр. вже почалося розшарування
індоіранської спільноти на арійську та іранську групи. З Кемі-Обою схильні
пов'язувати найдавніші прояви культури індоаріїв. Відкривачем Кемі-Оби став
кримський археолог А.Щепинський, що розкопав 1954 р. Довгу могилу Кемі-
Оба біля м. Білогорська Кримської області. Проте він почав ховати матеріали
своїх розкопок від колег, зашифровувати звіти. Лише по смерті Щепинського
дослідники сиали потроху добиратися до його матеріалів і почала поступово
проявлятися Кемі-Обинська культура кам'яних скринь та дерев'яних зрубів,
своєрідного посуду. Нещодавно Г.Тощев опублікував нарешті матеріали
розкопок кургану Кемі-Оба.
Корносівський ідол є найвидатнішою пам'яткою монументальної
скульптури доби ранньої бронзи. Видатна скульптура втілює базові елементи
епосу, побуту, соіціуму та духовної культури індоіранців. Керносівський ідол
засвідчує неоціненний внесок давніх аріїв до скарбниці світової культури. З
Надчорномор'я стели-ідоли поширилися на терени Румунії, Болгарії, Греції з
одного боку, досягли Північного Кавказу і навіть Східної Туреччини - з іншого.
6. Колісний транспорт.
Традиція широкого використання колісного транспорту у поховальному
ритуалі засвідчена саме у населення ямної спільноти, яке розповсюдило її у
степовому та позастеповому середовищі від Уралу до Балкан. Локалізація
поховань з возами чи елементами колісного транспорту охоплювала степове
Надчорномор'я поміж Доном і Дунаєм та передкавказький локальний варіант
(пам'ятки новотитарівського типу чи культури в Надкубанні). Використання
колісного транспорту, чи його елементів, у поховальному стає з часом вагомою
матеріальною ознакою культури індоєвропеців загалом та індоіранців зокрема.
Якщо комплекси Кемі-Оби мали поширення у південній степовій (приморській)
зоні, то поховання-вози фіксуються на усьому степовому просторі,
концентруючись довкола Нижнього Дніпра. Там знаходилося укріплене
Михайлівське поселення - центр нижньодніпровського союзу племен. Певною
мірою можна твердити, що поховання з возами позначали напрямки розселення
давніх індоіранців. Вони виявлені нині не лише на Балканах та Поділлі, але й на
Уралі та за Уралом (розкопки Н.Моргунової та М.Турецького). Вози були
двоколісні (гарби) та чотириколісні, запряжені волами.
На кінець доби ранньої бронзи фіксується поява нових культурних
утворень на маргінезі ямного ареалу (полтавкинська культура за Волгою,
буджацька - за Дністром). Тобто почався процес дезінтеграції ямної спільноти.
Маргінальні культури, ймовірно, мали свою етнічну специфіку, поточнення якої
вимагає додаткових джерел. Втім, утворення названих культур відбувалося вже
за появи ранніх катакомб та процесу культурної трансформації, що мав місце за
переходу від доби ранньої до середньої бронзи в ХХІУ-ХХШ ст. до Хр.
Лекція 13.
ПЕРІОД КУЛЬТУРНИХ ВПЛИВІВ ЗА КАТАКОМБНОЇ ДОБИ
Ареал катакомбних культур та питання їхньої періодизації.
Строкатість культур як свідчення етнічної неоднорідності катакомбного
суспільства. Індоіранські риси в ритуалі та матеріальному комплексі
катакомбних культур. Походження катакомбного обряду: трансформація чи
інвазія. Традиція офірування тварин. Використання колісного транспорту у
поховальному ритуалі. Етнічна належність носіїв катакомбних культур. Герой з
ваджрою-палицею. Гіпотетичне місце битви Індри з Врітрою.
1. Ареал катакомбних культур та питання їхньої періодизації.
Період зміни археологічних культур, а тим більше - спільнот, створює
низку проблем, які утруднюють пошук спадкоємноті між старою та новою
культурами. Не є винятком ситуація із зміною ямної спільноти вервечкою
катакомбних культур. Широтне розпорошення локальних груп ямної спільноти
на величезних просторах від Алтаю до Середнього Дунаю зробило їх систему
уразливою до зовнішніх впливів. Тому інтенсивний культурний імпульс з боку
Північного Кавказу десь на середину III тис. до Хр. виявився для ямної
спільноти фатальним. За спостереженнями С.Братченка, поширення
катакомбного ритуалу відбувалося віялом, від північного та східного берегів
Азовського моря. У підсумку, катакомбні культури виявилися яскравішими та
строкатішими від ямної спільноти. Катакомбний ареал, за усієї його великості,
ніколи не наближався до масштабності ямної спільноти. Осереддя катакомбної
області локалізується у степах поміж Доном та Дніпром та на Північному
Кавказі, де локалізується ранньокатакомбна група пам'яток.
Катакомбні культури репрезентують добу середньої бронзи на терененах
України та Східної Європи загалом (ХХУ-ХХ ст. до Хр.), хоча дати 14С
дозволяють подавнити катакомбну добу до ХХУПІ-ХХУИ ст. до Хр. Існує низка
триетапних періодизацій катакомбних старожитностей з поправками на
локальну специфіку (Попова, 1955; Фесенко, 1966; Щепинский, Черепанова,
1969; Евдокимов, 1980; Пустовалов, 1982; Ковалева, 1984; Тощев, 1992 та ін.).
Проте, реально можна виділити два періоди в розвитку культур катакомбної
області - ранній та пізній чи перший та другий, що підиверджується вже
сотнями стратиграфічних спостережень. Додаткові періоди конструюються за
рахунок пам'яток перехідних типів від першого періоду до другого чи від
катакомбних до бабинської культури. Останні, часом, частково чи повністю
включають до кола катакомбних старожитностей, що викликає з нашого боку
принципові заперечення. Маємо на увазі останні дослідження С.Санжарова.
Адже між катакомбними та бабинською культурами зафіксовані відмінності
епохального рівня, які жодна з культур доби середньої бронзи не пережила.
Доводиться зупинитися на посилених спробах С.Пустовалова
синхронізувати ямну спільноту та катакомбні культури в часі (Пустовалов,
Телегін, Ковалюх, 2003, с. 24-27). Між тим, колонки дат, наведених у статті,
засвідчують лише начвні можливості часткового співіснування ямної та
ранньокатакомбної (східнокатакомбної, за С.Пустоваловим), ранньої та
пізньокатакомбних культур (див. рис. 1 статті). Ця стаття не може закрити
дискусію, позаяк стратиграфічні спостереження однозначно засвідчують
послідовність у часі названих культурних утворень, відому ще з часів
В.Городцова. Значить проблема така лишається. Треба перевірити коректність
принципу підбору дат 14С і розподілу їх по культурам. Цю роботу повинен
здійснити нейтральний та неупереджений дослідник.
Перший період розвитку позначено сполученням катакомбного ритуалу
поховання з «ямним» ще супроводом (округлоденні горщики, бронзові ножі,
молоткуваті шпильки, бронзові бляхи з пуансонним декором тощо). Культуру
першого періоду доцільно називати ранньокатакомбною, позаяк вона досить
близька в різних регіонах. Це період найскладніших конструктивно та
найбільших катакомб. Важливо, що зміна культури не супроводжувалася
зміною населення Наддніпрянщини як засвідчують антропологи (С.Круц та ін.).
На другому етапі розвитку катакомбне населення поширюється до Волги
на схід, у зону південого лісостепу на північ та до рр. Пруту та Нижнього
Дунаю на захід. На цей час локальна специфіка пам'яток дає підстави для
виділення низки археологічних культур та локальних варіантів. Серед них:
донецька катакомбна культура, інгульська катакомбна культура, передкавказька
катакомбна культура, середньодонська катакомбна культура, пам'ятки
бахмутського, маницького, середньодніпровського типів. Нижньоволзький тип
пам'яток (т. зв. «йолочники») виділено нещодавно. Все більше є фактів
проникоення катакомбного населення на Південний Урал і далі на схід.
Катакомбні елементи та європеоїдний компонент серед загалом монголоїдного
населення фіксуються в окуньовській культурі Південного Сибіру, що прийшла
на зміну афанасіївській.
Спробу повернення до одноетапної періодизації катакомбних
старожитностей та до конструювання «ямно-катакомбної» спільноти
наполегливо здійснює впродовж останніх 10 років С.Пустовалов. Це
припущення ігнорує переконливі стратиграфічні спостереження послідовності
поховань ямної спільноти, ранньої та пізніх катакомбних культур, а тому й не
має, на наш погляд, перспективи.
2. Строкатість культур як свідчення етнічної неоднорідності
катакомбного суспільства.
Як вже зазначено вище, пам'ятки раннього періоду засвідчують етнічну
спадковість щодо пізнього періоду ямної спільноти, окрім принципової новації
- катакомби. На спадковість вказують також дані антропології (Круц СІ., 1984).
Культурне розмаїття другого періоду співвідноситься з присутністю декількох
антропологічних типів населення. Найнаочніше реальні відмінності між
культурами демрнструють штучна деформація черепів у населення донецької
катакомбної культури та моделювання черепів небіжчиків інгульської
катакомбної культури. Відчувається приплив населення з теренів Калмикії та
Північного Кавказу загалом до степів України. Названі катакомбні культури
вже суттєво відмінні від ямної спільноти, що дозволяє нам зробити припущення
з приводу їхньої етнічної неоднорідності. Схоже, за таких обставин, що
нащадки ямної спільноти (праіндоіранці у нашому розумінні) були відсунуті на
периферію катакомбного ареалу - до Західного Надчорномор'я, лісостепу та за
Волгу.
1. Індоіранські риси в ритуалі та матеріальному комплексі
катакомбних культур.
Зрозуміло, що культурна строкатість катакомбної області ускладнила
проблему уточнення етнічної належності носіїв окремих культур. Про
катакомбників як предків індоаріїв першими висловилися лінгвісти Е.Берзін та
Е.Грантовський у бомбейському часописі «8ОУІЄІ Ьапсі», що видавався
посольством СРСР в Індії (1962 р.). Розвинув цю тему Л.Клейн із залученням
археологічних свідоцтв. Його стаття з журналу "Знание-сила", 1984, №7 була
перевидана у часописі "Індоєвропа" у 90-ті рр. в Києві, а тому є цілком
доступною зацікавленому читачеві.
Питомо індоарійськими елементами у культурах катакомбної області, на
думку Л.Клейна є: парні поховання чоловіка та жінки, офіра коня у
поховальному ритуалі, використання порошка вохри у оформленні катакомб,
наявність курушок, тема ваджри, як бойової сокири-молота у співставленні з
сокирами та булавами з катакомбних поховань, наявність наборів гральних
костей незвичної форми (октаедрів) тощо.
Не всі ці позиції є рівноцінно переконливими. Адже наявність парних
різностатевих поховань показова не лише катакомбникам, а й носіям інших
культур доби бронзи. Тому вичавити з цього обмежено поширеного в
скотарському ареалі ритуалу щось специфічно арійське надто складно. Випадки
офірування коней у ритуалі катакомбників відомі, але вони були поодинокими.
Це частини тіла коня (череп, кінцівки, передня половина) у вхідних ямах
катакомб, які ще не дають підстав твердити щодо ритуалу "асва-ведха"
(офірування коня) у катакомбного населення. Адже кількісно домінує серед
жертовних тварин велика рогата худоба. Це ще умовно кажучи "доба бика" -
базової тяглової сили. Тема бика панувала за доби середньої бронзи як у
мистецтві, так і в ритуалі. Не має суто катакомбної прив'язки й тема ваджри -
зброї Індри. Адже сокири-молоти, булави відомі були і до, і після доби
середньої бронзи, себто теж не можуть вважатися питомо катакомбними.
На наш погляд, арійськими елементими, що знаходять відгук у культурі
Індії, можна вважати випадки оформлення порошком вохри катакомб у степу та
жител в Індії. Зокрема виведення вохрою стоп узутих ніг. Використання
ритуальних посудин - курушок та гральних-гадальних кісток-октаедрів.
Проте, базовий висновок Л.Клейна про те, що до Індії, тим чи іншим
шляхом рушили саме носії катакомбних культур прийняте бути не може. По-
перше, через етнічну строкатість катакомбного світу на другому етапі розвитку.
Вже не можна писати, що "катакомбники" рушили, а треба уточнювати які саме
катакомбники (інгульські, донецькі чи передкавказькі), відповідно
визначаючись з етносом носіїв конкретних катакомбних культур. По-друге,
носіям катакомбних культур ще не була відома легка бойова колісниця на
кінській тязі. Без цього універсального й дієвого засобу проникнення наслідки
міграції могли стати фатальними саме для мігрантів. У цей час активізувалося
формування харизматичних кланів, проте вони ще не заволоділи "золотою
акцією" війни - бойовою колісницею. Є ще й проблема арійського знаку -
свастики, що не мав поширення у катакомбному середовищі. Сукупність
наведених фактів підводить нас до думки, що за доби середньої бронзи процес
поділу індоіранської спільноти тривав, проте ще набув ознак доконаного факту.
2. Походження катакомбного обряду: трансформація чи інвазія.
Здавалося б проблема катакомб не має прямого відношення до
походження індоіранців. Тим більше, що в Індії чи Ірані такі поховальні
споруди для арійських культур не відомі. Проте катакомбний обряд
характерний для деяких питомо арійських культур, зокрема - скіфської.
Л.Клейн згадує Тлухорський могильник у Центральній Азії, де на дні
поховальних камер катакомб виявлено зображення свастики. Цей могильник
знаходився на шляху до Індії і вже репрезентував наступну історичну добу.
Отже ознака «катакомба» не мусить виключатися з контексту індоіранської
проблематики.
Існує декілька гіпотез походження катакомбного обряду поховання: 1)
місцева еволюційна лінія розвитку від ям із заплічками до катакомб; 2) місцева
ж - від підбійних конструкцій енеолітичної доби; 3) запозичення катакомб з
Передньої Азії (Східного Середземномор'я, Кіпру) та проникнення цих споруд
через терени Азейбарджану та Дагестану (Велікентські катакомби) до степової
зони з відповідними групами населення; 4) реалізація в катакомбі ідеї дольмену,
закопаного в землю. Третя та четверта версії, так чи так, передбачають
культурну чи фізичну інвазію іззовні, а дві перші укладаються в гіпотезу
еволюційної трансформації ямної спільноти в катакомбну область. Жодна з
версій не має рішучої переваги перд іншими. Тому ця проблема все ще
лишається відкритою.
3. Традиція офірування тварин.
Загалом такий звичай притаманний катакомбним культурам, на що й
звернув увагу Л.Клейн, наголошуючи на обряді «Асва ведха». Проте, як
зазначено вище, перевага надавалася великій рогаті худобі. Але особливої уваги
заслуговує традиція покдадення до вхідної ями або камери опудала чи шкіри
офірної тварини. Традиційно, череп укладай на кінцівки чотирьох ніг. Такий
звичай простежувався у населення східних культур катакомбної області на
Донщині, Східній Україні, в Калмикії та на Нижній Волзі. Згодом цей ритуал
переходить до культур бойових колісниць. Останні розглядають в етнічному
плані переважно як індоарійські. Отже, за принципом спадкоємності, можна
припустити, що катакомбні культури та групи, де офірування тварин за схемою
черепи-кінцівки були особливо широко репрезентовані, особливо
претендуватимуть на праарійську етнічну належність. А це якраз були
східнокатакомбні культури та групи доно-нижньоволзького регіону. Саме він
послужив плацдармом з якого групи катакомбного населення рушали за Урал,
де взяли безпосередню участь у формуванні синташтинської культури.
4. Використання колісного транспорту.
Проблема транспортних засобів виходить на перший план, коли мова
заходить про міграції великих колективів людей на тисячокилометрові відстані.
Поховання в транспортних засобах є давньою індоєвропейською традицією, що
найяскравіше втілилася в пам'ятках ямної спільноти. Вона зберігається ще в
ранній катакомбній культурі, але практично згасає в інгульській. Такий
висновок може викликати у декого здивування, а то й обурення. Адже
С.Пустовалов стверджує, що деяке переважання транспортних засобів у
катакомбних похованнях України, порівняно з ямними, стає очевидним (1998,
с.53). Щоб бути неупередженими візьмемо останній реєстр транспортних
засобів В.Кульбакою (2000). Ямних возів ним враховано 55, а катакомбних -
26. За статистикою ямних поховань загалом на 4% більше ніж катакомбних. Але
це суто формальний підрахунок, що не враховує якісний бік проблеми. Беру на
себе сміливість стверджувати, що в похованнях інгульської культури
транспортні засоби відсутні взагалі, позаяк сегменти коліс, вмуровані у
глиняні пробки камер деяких могил інгульської культури, не можна вважати за
транспортний засіб як такий. Для наочності візьмемо пп. 4-6 кург. 15 біля с.
Заможного. У пробці кожної з трьох катакомб виявлено по сегменту колеса: два
бокових та центральний. То це що: три транспортні засоби чи одне колесо,
розібране, для економії, на три складові? Інгульці грунтовно використовували
принцип «частина замість цілого».
Пояснень причин відходу від ямно-ранньокатакомбної традиції у
інгульців може бути кілька. Відсутність прогресу у розвитку транспортних
засобів за доби середньої бронзи призвело до того, що поховання у возі
переставали вважатися престижними. Напрошується припущення, що носії
інгульської культури належали до іншого неіндоіранського етносу, а тому не
практикували цей складний і вартісний ритуал.
5. Етноси носіїв катакомбних культур.
І все-таки, чи можемо ми хоча б приблизно окреслити етнічну
належність населення катакомбної області? Оскільки такі спроби робилися, то
варто узагальнити накопичені вже спостереження. Усі дослідники, хто торкався
етносу катакомбних культур, одностайно підкреслюють наявність у ньому
індоарійського компоненту. Від повного ототожненя катакомбників з
індоаріями (Клейн, 1984), до визнання поліетнічності катакомбного населення з
виділенням індоарійського компоненту на рівні окремих культур (Березанська,
Отрощенко, 1997; 2000). Спеціальне дослідження цього питання провів
С.Пустовалов (2001, с.64-68), де погоджується із припущенням щодо
поліетнічності населення катакомбної культурно-історичної області,
наголошуючи на необхідності конкретизувати етнос окремих катакомбних
культур. Носії ранньокатакомбної культури цілком відповідні індо-іранській
традиції, а тому й репрезентують саме цю ще не розділену лінію розвитку.
Ключовим для розуміння етнокультурних процесів, що вирували в
пізньокатакомбному середовищі, є визначення етносу інгульської культури.
Ю.Павленко подає його як індоарійський (2000). З цим не погоджуються
археологи, позаяк інгульська культура надто вже випадає з праіндоіранського
контексту. С.Пустовалов узагалі вважає етнос інгульців неіндоєвропейським
(анатолійським), близьким до хаттського, а носіів буджацької культури
співставляє з протогреками. За індоаріями він полишає «східнокатакомбну
культуру» (ранньокатакомбну у нашому розумінні), що не протиричіть нашій
позиції. В.Кульбака вважає катакомбний світ загалом індоіранським і пропонує
наступний етнокультурний розподіл: нуристанський етнос - ранні пам'ятки
передкавказької культури, індоарійський - донецька катакомбна культура,
давньоіранський - інгульська катакомбна культура.
Строкатість етнокультурних визначень, особливо щодо інгульської
культури, впадає в око. В.Кульбака, Ю.Павленко, С.Пустовалов, з різних
міркувань, ігнорують періодизацію катакомбних культур. Між тим ситуацію
етнічної стабільності, коли ядро індоіранської, ще слабкорозчленованої,
спільноти знаходилося на Дніпрі показова для ранньокатакомбного часу.
Вторгнення інгульців з Північного Кавказу, простежене антропологічно,
порушило етнічний баланс. З цієї позиції цілком ймовірно, що Інгульці мають
репрезентувати якусь кавказьку етномовну групу населення. Індоіранці ж,
витіснені інгульцями з степів Надчорномор'я, відсуваються на північний схід, у
басейни Дону, Волги і навіть Уралу. Саме тоді й починає простежуватися стан
поліетнічності в катакомбному середовищі. Слід зазначити, що питання
наявності кавказького мовного компоненту серед «катакомбників» поставлене
С.Каїрою на симпозіумі з проблем катакомбної культурно-історичної спільноти
в Запоріжжі 1990 року. Його висновок, що «основна маса носіїв катакомбної
культурно-історичної спільноти на кінцевій фазі її існування використовувала
давньопівнічнокавказьку прамову в якості мови інтернаціонального
спілкування («лінгва франка»)» вартий найпильнішої уваги саме в контексті
етнічної оцінки населення інгульської культури. Адже Інгульці, що доведено
С.Круц (1984), переселилися до Надчорномор'я з Північного Кавказу. Вплив
їхньої культури на сусідів був доволі потужним. Ним, зокрема, обумовлено
рішуче зміщення ядра праіндоіранської мовної спільноти на схід, у напрямку
Південного Уралу.
6. Герой з ваджрою-палицею. Місце битви Індри з Врітрою.
Отже, період активної присутності праіндо-іранського етносу в
Надчорномор'ї закінчується ранньокатакомбним періодом і вторгненням носіїв
інгульської культури. Проте головний сюжет індо-іранського епосу (битва
Індри з Врітрою) склався ще в Наддніпрянщині. На користь такого припущення
можна висловити наступні підстави. Ім'я Індра відоме не лише аріям, але й
давнім слов'янам практично в такій же самій формі (Індра у чехів, чудовисько
Індрик російських казок). У греків воно набуло форму Андрейос (Доблесний) і
повернулось у Надчорномор'я в формі імені Андрій. Поза тим, з грецької
міфології нам відомий семантичний відповідник Індри - Геракл. Ареалом
можливих контактів прааріїв з прагреками та праслов'янами могло бути лише
Надчорномор»я. З цим регіоном пов'язані мандри Геракла, його шлюб у печері з
напівдівою-напівзмією - Східною, що дав початок скіфському роду (за версією
еллінів у Геродота). Зміїна печера ще й досі відома на острові Хортиця, а про
кам'яний слід (стопу) Геракла в гирлі Тірасу (Дністра) розповів Геродот.
Нагадую, що стопи Індри під час танку здійняли пил, що й знаменувало початок
акту творення світу.
Зброєю Індри була ваджра. Судячи з ефекту дії це була зброя ударного
типу (довбня, дубець, кий, палиця, булава тощо). Палицею була й зброя
Геракла, що відомо з численних його зображень. Біля м. Борнемут в Англії
відкрите колосальне зображення людини доби бронзи з піднятим для бою києм,
тотожним Геракловому. З протилежного боку Європи, в Самарському Заволжжі
виявлене чоловіче поховання ямної спільноти з масивним бронзовим кийком
(Кутулукський 1 могильник, кург. 4, пох. 1) (Кузнецов П.Ф., 1991; Хохлов А.А.,
1991). Походження цієї людини пов'язується О.Хохловим з приазовсько-
надпорозьким краніологічним комплексом. Предмет, що нагадує кийок
виявлено в руці хвостатого героя в сцені полювання з хортами (?) на
Керносівському ідолі. А в правій руці самого ідола затиснута булава (Крилова,
1976). Отже, зброя типу ваджри-кия-булави фіксується в пам'ятках доби ранньої
бронзи Європи в індоєвропейському, а частіше - в індоарійському контексті.
Додамо ще, що супутником Індри був собака Сарама.
Подвиг Індри виплив з конфлікту зі змієвидим Врітрою - сином Дану.
Дану була матір'ю Врітри та втіленням водної стихії - могутньою рікою. Друге
ім'я Врітри - Данава - охоронець вод. Більше того, слово Дана, у перекладі з
іранської мови, означає Вода. Воно відбилося у назвах великих і малих річок
Надчорномор'я: Дунай (Данувій), Дністер (Данастер, Ністру), Дніпро
(Данапріс), Дінець (Донець), Дон (Тана/Дана). В осетинській мові Донбеттир
виступає хазяїном вод. Центральне місце у цій достатньо компактно
розташованій системі гідронімів займає Дніпро, а його найвражаючою
частиною — зона порогів. Саме тут водам Прадніпра вдалося пробити товщу
Українського кристалічного щита й понестися до Чорного моря. Острів
Хортиця є останнім виступом порожистої частини Дніпра. В результаті двобою
Індра перебив йому хребет, а потім розшматував тіло Врітри на декілька частин
і жбурнув їх на матір. Мати прикрила решти дитини своїми водами: «Дану
лежит как корова со (своим) теленком. Среди неостанавливающихся,
неуспокаивающихся водяньїх струй скрьіто тело. Водьі омьівают тайное место
Вритрьі. Враг Индрьі погрузился в долгий мрак» (пер. Т.Єлизаренкової). Таким
чином, природний феномен порогів допомагає в локалізації місця епічного
двобою Індри з Врітрою. З приводу такої локалізації слідом за В.Отрощенком
(1979) висловився Л.Клейн (1984; 1997).
Аналіз явищ та фактів пов'язаних з розвитком культур катакомбної
області приводить нас до висновку, що саме в цей час мало місце зрушення
найактивніших груп праіндоіранського населення на схід, за межі сучасної
України.



Создан 16 дек 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником