8 лекція

 
 

8 лекція




V
Лекція 8.
ЕТНІЧНІ ПРОБЛЕМИ В АРХЕОЛОГІЇ. ПИТАННЯ ПРАІСТОРІЇ
СЛОВ'ЯН.
Ієрархічна структура етнічних спільнот. Археологічна культура і
етнос. Питання етнічної історії в археології: підходи та проблеми.
Політична гострота проблем етнічної історії. Пошуки етнічної
належності населення трипільської культури. Витоки слов'янської
культури та етносу. Спільноти доби бронзи в контексті етногенези
с л о в ' я н -
Питання етнічної історії завжди бу^іи й лишаються гострими та
злободенними. Ось лише декілька цитат з історії нашої держави.
"Повість минулих літ Нестора чорноризця Феодосієвого монастиря
Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як
Руська земля постала" (ЛР, 5). Термін "земля" тут є синонімом слова "народ".
"Скіфи кажуть, що їхній народ є наймолодший серед усіх народів і ось як
це сталося. їхня країна була пустелею і перша людина, що там з'явилася, був
такий, що називався Таргітаєм. Батьками цього Таргітая ... були, за їхнім
твердженням, Зевс і дочка бога ріки Борисфена ... від першого їхнього царя
Таргітая до похода Дарія проти них, минуло якраз тисяча років, не більше."
(Геродот, IV, 5, 7). Жіноче особове ім"я Тіг%иіауіуа зафіксоване у
передньоазійському напису II тис. до Хр. з Алалаха (Північна Сирія) й є
проявом присутності аріїв на Передньому Сході. Отже, дійсна глибина
скіфської пам"яті засвідчується цілком незалежним від Геродота джерелом.
Жіноче ім"я Тіг£иісп?іа (меотянка, дружина сіндського царя) засвідчене для
Надчорномор"я Поліеном. Можливо, Таргітай і Тіргатавія складали першу
скіфську пару, на кшталт Ями та Ямі у аріїв, Йими та Йимі у ранніх іранців,
Геракла та Гери у давніх греків. и^л >УІМ _^$
Біблія дає історію народів як єдиної Ноєвої родшшГііНаша (північна)
гілка народів ведеться від третьої дитини Ноя - Яфета. Яфетові сини:
Гомер, Магог, Мадай, Яван, Фувал, Мешех, Фірас; Гомерові сини:
Аскеназ, Ріфат, Фогарма (Буття, 10, 2-4).
Як бачимо, для істориків Юдеї, Античної Доби та Середньовіччя питання
походження етносів є фундаментальним, таким, що вимагає найпильнішої
уваги. Нестор починає історію Русі від всесвітнього потопу та синів Ноєвих, а
серед володінь Яфета називає БосіюшіМуіеотію, Дервію, Сарматію, Тавріанію,,
Скіфію, Фракію, Слов"ян. Геродотисторі^ Скіфії від XVI ст. до Хр. Список
народів Біблії складено у ІХ-УІ ст. до Хр. Отже, пошук генеалогії конкретних
етносів від найглибшої давнини є традиційним і нам не випадає ухилятися від
цієї проблеми. Коли ж ми будемо уникати її чи твердити, що український етнос
(нація) постав 1991 року /Олексій Толочко), то проблеми палеоетносів
розв'язуватимуть без нас ї^аяу^сй] користь. Між тим, археологи у переважній
більшості своїй таки уникають розробки етнічної проблематики на
археологічному матеріалі, киваючи на складність та заплутаність проблеми.
1. Ієрархічна структура етнічних спільнот.
Теорія етносу та етнічних спільнот активно розроблялася в радянській
історіографії 60-80-х рр. XX ст. Це пояснюється тим, що тоді активно
розроблялася концепція нової етнічної спільноти - радянського народу. На
практиці була вихована особлива порода людей, що одержала назву "совок"
("совіцький окупант"). Цей термін, сформульований в країнах Балтії, виявився
на диво влучним, що й забезпечило йому найширший вжиток в науці та побуті.
Таким чином, етногенетичні процеси не є чимось давно минулим. Вони
тривають і понині.
Ієрархія етнічних спільнот будується довкола базово таксону "етнос",
який визначає середній рівень цієї ієрархії. Етнос є відносно сталою сукупністю
взаємопов"язаних етносоціального, етнокультурного та етномовного
компонентів, цілісною соціокультурною системою (Павленко, 2002, с. 145).
Універсальна трьохрівнева ієрархія, запропонована Ю.Бромлеєм (1973):
1) "елементарні етнічні" чи "мікроетнічні" одиниці - "ті щонайменші складові
частини основного етнічного підрозділу, які репрезентують межу ділимості
останнього";
2) основні етнічні підрозділи - етноси, що являють сукупності людей, "які
володіють найбільшою інтенсивністю етнічних властивостей";
3) "макроетнічні одиниці" - "етнічні спільноти, що охоплюють декілька
основних підрозділів".
Стосовно первісної доби, В.Ф.Генінг виокремлював 5 рівнів ієрархії
етнічних спільнот:
1) етнічні одиниці - нижня ланка класифікації, що включає членів
щонайменшої в даному суспільстві соціально-виробничої клітини (сім"я);
2) етнічні групи - об'єднання, які включають декілька щільно пов"язаних між
собою етнічних одиниць (громада, плем"я);
3) етнічні спільноти (власне етноси) - базові економічні підрозділи, в
розумінні - етносоціальні організми, що включають низку етнічних груп (союз
племен, народ);
4) етномовні спільноти, що утворюються групами так званих споріднених
народів, близьких поміж собою за мовою та культурою (романська та інші сім"ї
мов);
5) власне мовні спільноти, великі мовні сім'гї, які визначаються в підсумку
спеціальних наукових досліджень (індоєвропейська мовна спільнота).
Докладніше це питання розглянуто Ю.Павленком (2002, с. 140-146), так
само як історична типологія етнічних спільнот в історичному розвитку: плем"я,
народ, народність, нація. Такий поділ ув"язувався з п"ятичленною формаційною
теорією. Згідно з нею, нація в історичному контексті продуктом капіталістичної
та соціалістичної формацій (с. 146-154). Сам дослідник для первісної доби
схильний визначати такі соціоетнічні структури як гетерогенна громада
(община), сім"! племен, союзи племен.
2. Археологічна культура і етнос.
Відповідність чи невідповідність археологічної культури етносу хвилює
науковців принаймні від початку XX ст. Ще В.Городцов писав про "ямний
народ", "катакомбний народ" та "зрубний народ" (1907, с. 247). На думку
російського етнографа П.Кушнера (Книшова) етнічні особливості кожного
народу реалізуються в усіх категоріях матеріальної культур (1951, с. 7).
Проблема зв"язку АК з етносом теоретично поставлена М.Артамоновим ще в
1949 р. Детальніше ці питання розглянуті С.Пустоваловим (1992, с. 7-25).
Тривала дискусія, особливо в 60-70-ті рр. XX ст. позиціонувала
дослідників на трьох головних напрямках:
1) АК є робочим інструментом наукового пошуку й не може нести
етнічне навантаження;
2) АК відповідає етносу;
3) АК може містити кілька етносів - бути поліетнічною (напр.
Черняхівська культура).
Зазначимо, що надмірний скептицизм у справі розв'язання етнічних
проблем на археологічному матеріалі навряд чи є виправданим. Своєрідність
кожної групи археологічних пам"яток (АК) безумовно несе на собі певне
етнічне навантаження. При цьому слід зважати на ієрархію понять, пов"язаних з
АК: тип пам"яток - археологічна культура - культурно-історична спільнота.
Відповідність АК етносу вловлюється саме на рівні культури, а культурно-
історична спільнота відповідає вже поліетнічному утворенню. Так, Черняхів
слід розглядати не як АК, а як КІС.
3. Питання етнічної історії в археології: підходи та проблеми.
Відповідно до розуміння етнічних ресурсів АК, розв'язується й проблема
написання етнічної історії на археологічному матеріалі.
Етнос постає як певна соціокультурна система, що переживає в своєму
розвитку низку послідовних етапів:
1) похідний стан при зародженні;
2) формування;
3) розвиток (зростання);
4) розквіт;
5) криза;
6) подолання кризи та новий виток розвитку;
7) дезінтеграція, розпад, загибель.
Викладена схема містить у собі цикл етнічної історії від зародження до
загибелі конкретного етносу (Павленко, 2002, с. 135-140). Практично всі ці фази
проходить у своєму розвитку кожна археологічна культура. Тому, ретельно
вивчаючи історію культур, ми тим чи іншим чином виходимо на історію
етносів.
4. Політична гострота проблем етнічної історії.
Так вже склалося, що етнічні проблеми хвилюють не лише вузьких
фахівців, але й найширший загал суспільства. Перетікання етнічних колізій з
науки в політику й навпаки відбувається постійно, завжди знаходить палкий
відгук ентузіастів. Якщо у новій та новітній історії етнічні конфлікти мають
широке коло документованих підстав, то для давньої історії письмові
документи відсутні за визначенням. Це відкриває безмежне поле для домислів
та політичних спекуляцій. На цьому грунті відбувається продукування
історичних міфів, під які, буває, підводять псевдонаукову базу.
Згадаємо хоча б Римську імпер^о^т^а^чіісленних претендентів на її
спадщину, аж до російських ш л я х т и ^ якідобилися права
називатися Римськими. Ніяк не менше претендентів вимальовується на арійську
спадщину. Впродовж останніх десяти років етноісторичний міф побудовано на
суто археологічному матеріалі трипільської культурно-історичної спільноти, а
нині до тканини етнічного міфу України вже пригвинчено мезинську
верхньопалеолітичну культуру.
5. Пошуки етнічної належності населення трипільської культури.
Минуло вже 120 років з часу відкриття культури Кукутень і 110 років від
розкопок В.Хвойкою перших поселень трипільської культури. їх відразу було
сприйнято як яскраве та непересічне явище на рівні "домікенської цивілізації", а
тому й з'явилася спокуса покласти комплекс трипільських старожитностей
наріжним каменем до будівлі етногенези слов"ян.
За 100 років обговорення цієї проблеми було висловлено
найрізноманітніші думки. Зокрема, В.Хвойка схилявся до "давньоарійської"
етнічної належності трипільців, а Е. фон Штерн (дослідник поселення Петрени
в Бессарабії) вважав її догрецькою, фракійською в своїй основі. Німецький
історик Ед.Мейер обстоював гіпотезу автохтонного самостійного розвитку
Трипілля. Фактично лише така постановка проблеми дозволяє формально
поставити Трипілля в контект етногенезу слов"ян (українців). Останнім
авторитетним захисником цієї гіпотези виступав В.Даниленко, виводячи
Трипілля з неолітичної буго-дністровської кулАьтури. Проте, вже на початку
XX ст. гіпотеза Ед.Мейера була піддана ґрунтовній критиці М.Грушевським.
Системне вивчення тогочасних джерел дозволило видатному історикові дійти
висновку, що трипільська культура відповідає добі індоєвропейської мовної
спільноти перед її розпадом на окремі мовні групи. Але виразно скотарський
ухил господарства ще не розчленованих індоєвропейців не дозволив М.
Грушевському прямо ототожнити носіїв трипільської культури з
індоєвропейцями. Він, як і Хв. Вовк, схилявся до передньосхідних, аж від
Месопотамії, витоків трипільської культури.
Після визвольних змагань 1917-1921 рр. серед укр. Археологів, особливо
на вигнанні, вимальовується тенденція до вписування Трипілля в контекст
етнічної історії нашої держави. Такий підхід був не позбавлений
концептуальної логіки: "Гадаємо, що історія України починається з палеоліту
..., що всі послідовні великі культури на Україні являють собою етапи
формування та розвитку українського народу аж до нинішнього часу." (Міллер
М., 1946, с. 15). В.Щербаківський твердив, що слов"яни-українці мешкали на
теренах України від доби неоліту, але відособлював від них трипільців, які
"створили тут, на Україні, ... громадянство малоазійсько-еламського типу ..."
(1941).
Загалом спроби прилаштувати Трипілля до етногенези українців
наштовхуються на спротив власне трипільського матеріалу, чужорідного за
своїм походженням. У другій половині XX ст. дискусія довкола етнічної
належності трипільців велася в межах згаданих вище гіпотез. Так, Б.Рибаков не
виключав причетності Трипілля до індоіранської гілки індоєвропейців,
припускаючи, що певна частка носіїв цієї культури стала сустратом для
праслов"ян (1981, с. 212). Д.Телегін активно обстоює фракійську етнічну
належність трипільців, мотивуючи свою позицію співпаданням ареалів цієї
культури та фракійської гідронімії (1996, с. 35-36). Але ж на ці гідроніми
претендують також чорноліська культура раннього залізного віку та липіцька
культура перших віків Християнської ери.
Якщо відверто, то у нас взагалі немає підстав для конкретизації етносу
носіїв спільноти Кукутені-Трипілля. Тому, останніми роками, дискусія
зводиться до питання: чи були трипільці індоєвропецями? Частина дослідників
(К.Ренфрю, В„Сафронрв, прихшщники Балканської прабатьківщини)
пов язують зий^шградіїо індоєвропейців до Європи. Інші, спираючись на
систему аргументів М.Гімбутас, вважають трипільців землеробським
еЙСЬКИМ Населенням ЄврОПИ.
* ^ ^^2
Незначніагаропологічні матеріали засвідчують належність трипільців до
прийшлого СК^редземноморського антропологічного типу, а місцеві
протоєвропейські вкраплення фіксуються на периферії трипільського ареалу.
Узагальнюючи проблему, слід пригадати М.Грушевського, який попередників
етнічних попередників слов"ян розподіляє на предків та асиміляторів
(Грушевський, 1913, т. 1, с. 60). Схоже, що носіїв трипільської культури
раннього та середнього періодів слід вважати асимиляторами. Лише на пізньому
етапі (розпад Трипілля) певна натуралізована частина трипільського етносу
долучилася до кола предків. Це, мабуть, є та тонюсінька ниточка, що зв"язує
трипільців з праслов"янами, а отже і з українцями.
6. Витоки слов'янської культури та етносу. Спільноти доби бронзи
в контексті етногенези слов'ян.
Ознаки цих витоків вже традиційно шукають від доби неоліту. Лінгвісти
Б.Горнунг та В.Георгієв писали про праслов"ян ІУ-ІП тис. до Хр. Серед
археологів про мовних предків слов"ян неолітичної доби послідовно нагадує
Д.Телегін (1968, с. 258; 1996, с. 30-38). Згідно його останніх розробок, ще не
розчленованій балто-слов"янській мовній спільноті відповідає блок
пізньонеолітичних культур гребінцевої та гребінцево-накольчастої кераміки ІУ-
ІП тис. до Хр. поміж Дніпром, Західною Двиною та Віслою (Телегін, 1996, с. 32-
34, рис. 2). Цей блок складають: нарвська, німанська, дніпро-донецька культури
та культура гребінцевої кераміки Польщі. Південними сусідами цих
щонайдавніших балто-слов"ян виступали трипільці.
у* Втім, більш^дослідників воліє не занурюватися в хащі неолітичної доби,
починаючи пошук праслов"ян від загальноєвропейського горизонту культур
шнурової кераміки (друга пол. III - початок II тис. до Хр.). Г.Коссіна пов"язував
його з культурами бойових сокир та войовничими індогерманцями, а російські
(О.Брюсов) та українські (І.Свешников) археологи - з ще не розчленованою
германо-балто-слов"янською спільнотою.
Наступний пласт археологічних культур з етнічним навантаженням
репрезентує тшинецько-комарівська культурно-історична спільнота (друга-
третя чверті II тис. до Хр.). На її праслов'янську етнічну належність першою
стала активно наполягати С.С.Березанська, Аку темпераментно підтримав
Б.Рибаков. З східною гілкою тшинецької культури генетично пов"язана
білогрудівська культура Правобережного Лісостепу (ХП-ІХ ст. до Хр.), що
розвинулася в чорноліську культуру доби раннього заліза.



Создан 16 дек 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником