22. УКРАЇНА ТА РОСІЯ. РІЗНІ ІСТОРИЧНІ ДОЛІ

 
 

22. УКРАЇНА ТА РОСІЯ. РІЗНІ ІСТОРИЧНІ ДОЛІ




22. УКРАЇНА ТА РОСІЯ. РІЗНІ ІСТОРИЧНІ ДОЛІ

 

Захід є Захід, а Схід є Схід,

І їм не зійтися вдвох…

Р. Кіплінг

Ми є свідками прикінцевого акту грандіозної історичної драми, що останні три тисячорліття була стрижнем історії людства. Протистояння між Заходом і Сходом завершується перемогою динамічних суспільств з ефективною економікою європейського типу. Мирне змагання нерідко переходило у криваву боротьбу між свободою і рабством, між вільною і примусовою працею, між європейським та азійським способами виробництва. Україна опинилася у прифронтовій смузі грандіозної битви між Європою та Азією. Це зумовило її драматичну історичну долю.

Азійський та європейський типи державності

Поняття азійського способу виробництва першим увів К.Маркс в середині ХІХ ст. (Маркс, Энгельс, Соч., 2 изд., т. 28, 1962, с. 174—267). Мається на увазі деспотичний, надцентралізований соціальний устрій, що базується на тотальній узурпації власності, влади та надексплуатації громадян через общину. Його основою є відсутність приватної власності на землю. Азійський спосіб виробництва зародився на стародавньому Сході (Шумер, Єгипет, Китай, Персія) і яскраво проявився у формі деспотичних комуністичних режимів ХХ ст. (СРСР, маоістський Китай, Північна Корея), де відомий також під назвою тоталітарної командно-адміністративної системи (Васильев, 2000; Павленко, 1989).

У 1965 р. в Москві відбулася представницька наукова дискусія, що узагальнила погляди різних дослідників на азійський та європейський шляхи історичного розвитку людства. Зазначалося, що основою європейського способу виробництва були приватновласницькі відносини, започатковані в Греції реформами Солона в VІ ст. до н.е. Ознаками азійського способу виробництва названі відсутність приватної власності на землю, надексплуатація виробників державою, бюрократичний, надцентралізований державний устрій.

Ще К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що з виникненням найдавніших держав почали розвиватися дві форми землеволодіння: державна та приватна. Державна лягла в основу азійського способу виробництва, а приватна – європейського. К. Маркса називав останній «античним способом виробництва», деякі особливості якого успадкував «германський» спосіб виробництва раннього середньовіччя.

В основі всіх явищ на Сході «лежить відсутність приватної власності на землю… Вся земля – власність держави», – писав слідом за К.Марксом В.Ленін (1958, с. 160), характеризуючи азійський спосіб виробництва.

Оскільки власність на землю – основа всіх форм власності, то при належності землі державі відбувається одержавлення всіх елементів суспільства, у тому числі виробника. Уособленням держави є деспот, що монополізує державну власність на основу усіх багатств – землю. Виникає держава, що називається деспотією східного типу, або азійською деспотією.

Деспот, маючи землю, володіє всім, що є на ній. Тому всі його підлеглі, від вельможі до останнього раба, – холопи самодержця. Селянин чи ремісник не має ні землі, ні знарядь, ні майна і повністю залежить від володаря. Економічна залежність породжує рабство в різних формах. За класичним визначенням, раб – це людина без майна. Азійська деспотія не допускає приватної власності, бо економічна незалежність породжує особисту свободу і тим самим підриває основу азійської держави – неподільну владу фараона, царя чи імператора на все, що є на її території.

Оскільки ініціатива знизу придушена, влада бере на себе організаційні функції. Для збирання податків, передачі волі володаря до всіх підлеглих та контролю за їх виконанням створюється чиновницько-бюрократичний апарат. Військовою силою деспотії є служивий стан. Замість платні йому видають землю з прикріпленими до неї землеробами, але не у приватне володіння, а на час служби. Цивільне та військове чиновництво – найбільш привілейований стан класу деспотії, без якого вона не може існувати. Адже бюрократія – це привідні паски будь-якої централізованої держави, що з’єднують верховну владу з народом. Однак, численна бюрократія робить управління деспотією недосконалим.

Суттєвою властивістю східного способу виробництва є неефективна економіка. Підневільна рабська праця не буває продуктивною. Зате військовий потенціал деспотій, як правило, високий через значний рівень експлуатації населення та всевладність самодержця. Тому держави деспотичного типу мілітаризовані, агресивні, проводять загарбницьку політику щодо сусідів. Унаслідок експансіонізму виникають політичні державні утворення імперського типу з деспотичною формою правління.

Сільська община – ще одна особливість східних деспотій (Маркс, Енгельс, с. 486). Створена на засадах кругової поруки, вона полегшує експлуатацію виробників державою.

Надцентралізація влади зумовлює одержавлення не лише економіки, а й духовного життя. Церква перетворюється на державну структуру, освячуючи деспотію та самодержця. Держава стає найвищою цінністю суспільства, людина ж – цеглинкою, «людським матеріалом», з якого вона будується. Все це призводить до пауперизації населення – матеріального та духовного зубожіння людей, інтереси яких звужуються до задоволення елементарних потреб. Так, інтереси плебсу Римської імперії не йшли далі вимог «хліба та видовищ». Отже, властива громадянам СРСР «ковбасна» філософія не є специфічно радянським явищем. Вона характерна для громадян усіх деспотичних держав.

Такий тип державності отримав назву східнодеспотичного, бо виник на стародавньому Сході (Месопотамія, Єгипет, Китай) 5 тис. р. т. В умовах колективного зрошувального землеробства найдавніші східні деспотії постали на ґрунті об’єктивної необхідності централізованого будівництва складних іригаційних споруд. Як наслідок, держава в особі деспота концентрує в своїх руках всю владу і продукт колективної праці, монопольно розподіляючи матеріальні блага і безконтрольно експлуатуючи підданих.

Так, в Стародавньому Єгипті держава в особі фараона монопольно володіла всією землею і всім, що є на ній. Економіка базувалася на засадах державного кріпацтва. Землеробські общини вирощували врожай на землі держави, яка повністю відбирала його для перерозподілу між підлеглими. Обов’язковим елементом цієї системи є невеличка присадибна ділянка, яка забезпечувала землероба прожитковим мінімумом в умовах надексплуатації деспотичною державою, таким чином підстраховуючи і стабілізуючи неефективну економічну систему.

Як і землероби, ремісники державних майстерень одержували за працю натуральну платню продуктами, одягом тощо. Численній бюрократії на час служби надавалися державні наділи з прикріпленими до них землеробами. Повна економічна залежність робила всіх підданих від останнього раба до першого вельможі холопами божественного уособлення держави – фараона, прахом під його ногами. Надлишки привласненого деспотією суспільного продукту матеріалізувалися в гігантських, економічно безглуздих пірамідах.

Цікаво, що грандіозні піраміди будувалися на зорі історії Стародавнього Єгипту. Пізніше єгиптяни розпочали безкінечні завойовницькі війни і надлишок продуктів почала з’їдати армія. Як наслідок, годувати другу армію – будівельників пірамід – не стало чим.

У Османській імперії залежність громадян від держави теж була абсолютною. Навіть вищий вельможа за провину міг отримати від султана шовковий шнурок, на якому він був зобов’язаний повіситися. Велика Порта також не знала приватної власності на землю. Державна бюрократія отримувала за службу наділи і провінції у тимчасове користування, з яких службовці могли бути відізвані до Стамбулу у будь-який момент.

Усе це разюче нагадує наше недавнє радянське минуле. Отже, радянська державно-колгоспна система – це не вінець розвитку економічної думки людства, а історично збанкрутілий, архаїчний азійський спосіб виробництва часів єгипетських фараонів.

Європейський спосіб виробництва базується на економічній незалежності виробника, в основі якої лежить власність на землю, засоби та продукти виробництва. Регулятором економічних відносин між вільними виробниками та споживачами є вільний ринок. Ефективне ринкове господарство робить виробника –власника багатим. А багатство, економічна незалежність породжує політичну та духовну свободу людини, заважає верхівці узурпувати владу. Якщо для азійських деспотій характерна монополізація, одержавлення всіх сфер життя і концентрація усієї влади в одних руках, то в країнах європейського шляху розвитку, як правило, мав місце розподіл влади. Адміністративна та військова влада належала державі в особі короля чи президента, економічна – безпосередньо виробникові, судова – незалежному суду, духовна – папі римському.

Європейський спосіб виробництва, на відміну від азійського, завдяки незалежності й конкуруванню виробників, характеризується ефективною, динамічною економікою. Відносно низький рівень експлуатації виробника державою, відсутність тоталітарної влади зумовлюють меншу мілітаризацію європейських суспільств порівняно з деспотіями азійського типу. Останні, незважаючи на застійну й непродуктивну економіку, були здатні зібрати численнішу армію, ніж країни Європи.

Якщо у східних деспотіях права особистості, як правило, приносять у жертву державним інтересам, то суттєвою рисою європейської цивілізації є традиційно високий статус прав людини. Економічна незалежність, що базується на приватній власності, підтримує особисту свободу і пріоритет прав особи перед правом держави.

Найдавнішим етапом європейського шляху розвитку К. Маркс вважав античний спосіб виробництва, хоча у ті часи приватна власність тільки формувалася (Маркс, Енгельс, с. 465). У Стародавній Греції не існувало приватної власності на землю, але була власність на майно та засоби виробництва – будівлі, майстерні, кораблі, рабів, худобу. В античній Греції та Римі було досягнуто високого рівня свободи людини, а античне законодавство лягло в основу кодексів і законів європейської цивілізації.

Германський спосіб виробництва своїм корінням пов’язаний з античним. Економіка Європи І тис. н.е. базувалася на сімейній власності на землю, а отже, на певній економічній незалежності сім’ї як первинної ланки суспільства. На зміну первісній родовій общині приходить не сусідська, як це було в Росії, а індивідуальна община. Їй властиві рання форма приватної власності на землю, самоврядування, особисті свободи в умовах виборного незалежного суду (Криворотов, 1990, с. 28, 29).

Формування громадянського суспільства в Європі продовжилося в епоху розвинутого середньовіччя. Носіями прогресу стають міста, «повітря яких робить людину вільною». За магдебурзьким правом мешканці міста жили на засадах самоврядування і були незалежними не тільки економічно, але й значною мірою політично. Саме на міщан та їхні кошти спиралися монархи Європи в боротьбі з феодальною верхівкою за створення загальнонаціональних ринків. Міста були головним чинником гальмування надмірної централізації влади в абсолютних монархіях. Серед бюргерства середньовічних міст зародилася буржуазія, яка відкрила нову, капіталістичну еру в розвитку європейської цивілізації.

Суттєвою різницею між азійським і європейським типами державності є те, що за середньовіччя перший спирався на служивий люд, а другий – на феодальні стани. Служивий люд – чиновництво та військові, що отримували за службу від всевладного господаря як уособлення держави земельні наділи разом із селянами. Ділянки надавалися лише на час служби, і служиві люди, не будучи приватними власниками, знаходилися в повній залежності від держави.

Феодальні стани середньовічної Європи різнилися правами на приватну власність, насамперед, на землю. Різною мірою вони були приватними власниками, тобто користувалися певними економічними, політичними, адміністративними свободами. Останні закріплювалися договорами між станами та найвищою адміністративною владою, що регулювала правові відносини у феодальних державах. З цих договорів станового суспільства середньовічної Європи поступово розвинувся сучасний правовий тип держави.

Підкреслимо, що демократичні свободи можливі лише при певному рівні добробуту. Радянський досвід переконливо показав, що злиденне суспільство не може бути демократичним, а злидень – вільною людиною, бо за кусень хліба він готовий жертвувати свободою. У колисці європейської демократії Стародавній Греції людина без майна мала статус раба. Демократичні свободи спочатку поширювалися лише на вільну верству громадян-рабовласників. На думку афінян V ст. до н.е., всі громадяни ідеального демократичного суспільства будуть мати рівну кількість рабів.

У середньовічній Європі свобода була привілеєм аристократа-землевласника. Розвиток капіталістичних ринкових відносин зумовив ріст добробуту широких верств пізньосередньовічного суспільства – ремісників, торгівців, рантьє тощо. З постанням цього численного, матеріально забезпеченого третього класу демократичні свободи поширилися з аристократії на широкі верстви європейського суспільства. Отже, підґрунтям європейського демократичного суспільства є добробут, що базується на ефективній ринковій економіці.

Зауважимо, що терміни «європейський» та «азійський спосіб виробництва» умовні. Наприклад, у Японії, розташованій на Далекому Сході, панує європейський спосіб виробництва, заснований на приватній власності. А європейська країна Албанія, де всі засоби виробництва ще недавно належали державі, – типовий зразок азійської економіки. Крім того, за незначним винятком, історія не знає країн, де була б лише державна або лише приватна власність на землю та інші засоби виробництва. Тобто, зазначені способи виробництва не існують у чистому вигляді. Залежно від панівного типу власності, внутрішнього устрою, економіки, політики, ідеології країни розвивалися явища, що зближували її або з азійськими деспотіями, або з європейськими державами.

Арнольд Тойнбі (1995) вважав, що в Європі протягом останніх сторіч конкурують між собою дві цивілізації – західнохристиянська та східнохристиянська (за сучасною термінологією – європейська та євразійська). Вони базуються на різних способах виробництва – європейському ринковому та азійському, що не визнає ринок та приватну власність. Яке ж місце України серед цивілізацій Європи?

Україна і Європа

Традиційне для радянської історіографії твердження про споконвічну приналежність України до євразійської цивілізації не таке однозначне, як про це говорять сучасні російські геополітики, бо суперечить численним історичним фактам. Їх неупереджений аналіз свідчить про дуже давні органічні зв’язки України з Європою. Їх підґрунтя заклали греко-римські впливи на територію України, початок яких сягає VII ст. до н.е. Як відомо, середньовічна Європа постала на римському фундаменті в межах поширення його культурно-історичних впливів. У Східній Європі вони територіально охоплювали й Україну, куди ідея державності потрапила з античного Середземномор’я і реалізувалася в розвиненому середньовіччі у Київській Русі одночасно з постанням інших середньовічних держав Європи. Ця перша українська держава за головними параметрами була типовим для середньовічної Європи державним утворенням, а отже, органічною частиною молодої європейської цивілізації (Залізняк, 1997, с. 155).

Держава Київська Русь ІХ–ХІІІ ст. мала із Заходом тісні економічні, політичні, культурні зв’язки. Зокрема, Русь виникла вздовж торговельного шляху з Балтії до Середземномор’я, що являв собою східну частину загальноєвропейської торговельної мережі. Торговий шлях «із варяг у греки» зв’язував по Дніпру Скандинавію з Візантією, інкорпоруючи Україну-Русь до європейського ринку.

Таким чином, Русь була включена в спільний європейський економічний простір з моменту свого виникнення. На теренах Русі-України поширилась європейська срібна монета динарій, що є переконливим доказом домінування торгово-економічних зв’язків західного спрямування. Як свідчать династичні шлюби київських князів, політичні зв’язки Русі були теж спрямовані на Захід. «Тестем Європи» звали Ярослава Мудрого, найближча рідня якого була одружена з членами багатьох королівських династій Європи (Швеція, Норвегія, Франція, Німеччина, Польща, Угорщина, Візантія).

Держава Київська Русь була влаштована за європейськими принципами і була місцевим різновидом європейської державності середньовіччя. Соціально-економічні процеси були аналогічні загальноєвропейським. Певна економічна й політична незалежність мешканців міст (ремісників, купців) та великих землевласників (бояр, церкви) не сприяли монополізації влади князем і перешкоджали виникненню деспотичного режиму.

Княжа дружина була різновидом європейського лицарства, яке було становим хребтом середньовічної Європи. Тому дружинно-лицарська культура міцно прив’язувала Русь до Європи ментально та культурно.

Прийняття загальноєвропейської релігії християнства інкорпорувало Київську Русь у європейську духовну спільноту. Наголос євразійців на споконвічній з часів Святого Володимира принциповій конфесійній відмінності Русі від Заходу, є явним перебільшенням. Адже православ’я декларувало своє відділення від західного християнства вже після виникнення і християнізації Русі – у 1054 р., а остаточно сформувалося лише у пізньому середньовіччі. По суті, Київська Русь була християнською, але не православною в сучасному розумінні слова.

Татаро-монгольське нашестя 1237–1242 рр. перервало зв’язок північно-східної Володимиро-Суздальської Русі з Європою. Однак Новгород, Псков, Полоцьк, Київ, Галич продовжили свій розвиток в лоні Європи. В Україні монгольське іго тривало вдвічі менше, ніж на Верхній Волзі – 126 років до поразки татар на Синіх Водах 1362 р. На цей час лідерство в Південній Русі перебрало Галицько-Волинське князівство, яке було прямим нащадком та спадкоємцем княжого Києва. Данило Галицький встановив найтісніші зв’язки з Польщею та Угорщиною. З метою організації хрестового походу проти татар він тісно контактував з папою римським, представник якого коронував князя як європейського короля. Галицько-Волинське князівство економічно, політично та культурно було пов’язане з Європою настільки тісно, що нерідко звалося в європейських хроніках королівством. Як і більшість королів країн Європи, Данило Галицький бореться з феодальною вольницею, спираючись на економічний, політичний та військовий потенціал міст. Саме з цією метою він будує нові міста, зокрема Львів. Тут поширюється латина, якою написані грамоти останніх галицьких князів (Грушевський, 1992, т. 2, с. 483–485).

У литовсько-польський період ХІV–ХVІІІ ст. Україна втратила незалежність, але зберегла тісні зв’язки з Європою. Тривалий час зберігалися старі місцеві порядки. Литва встановлювала контроль над Волинню та Київським Подніпров’ям «без ґвалту і крику… бо старини не рушила, а новини не вводила». Незважаючи на бездержавність та національне гноблення, що особливо посилилося після злиття Литви з Польщею 1569 р., Україна з ХІV по ХVІІ ст. продовжувала розвиток у лоні європейської цивілізації. Адже і Литва, і Польща були європейськими країнами.

З кінця Х по ХVIII ст. Україна територіально входила до сфери функціонування західноєвропейської монетної системи, що вказує на переважно західний напрям її торгово-економічних зв’язків. В ХІ–ХІІ ст. основною монетою України-Русі був західноєвропейський срібний динарій, в ХIII–ХV ст. – празький грош. У ХV – на початку ХVIII ст. основу грошового обігу України становили талери та соліди західно- та центральноєвропейського карбування.

Грошовий обіг Московської держави з моменту зародження і до грошової реформи Петра І, на відміну від України, характеризувався тісним зв’язком з монетною системою не Європи, а Золотої Орди. Так, у ХІV–ХV ст. на Верхній Волзі поширилась золотоординська (джуджицька) монета. З ХІV і до початку ХVIII ст. Москва та інші міста Ростово-Суздальської землі карбували власну монету за татарською технологією та взірцями Золотої Орди.

Про західні зв’язки української економіки протягом розвиненого та пізнього середньовіччя переконливо свідчить і той факт, що європейська монета ходила в Україні з кінця Х ст. до початку ХVІІІ ст., тобто до правління І. Мазепи включно. Лише жорстка монетна реформа Петра І початку ХVІІІ ст. зруйнувала товарно-грошові зв’язки України з Європою і переорієнтувала їх на Росію.

У козацькі часи зв’язки України з Європою суттєво зміцнилися. У ХVІ–ХVІІІ ст. стрижнем українського етносу стало козацтво. В Європі українців називали «козацькою нацією», а Україну «країною козаків». Як уже згадувалося, козацтво – це своєрідний український прояв традицій європейського лицарства, яке відігравало провідну роль на середньовічному етапі розвитку європейської цивілізації (Залізняк, 1994, с. 163–180). Лицарство – суттєвий елемент, що відрізняє середньовічний Захід від східних деспотій (Кардини, 1987).

Аграрна колонізація українських степів ХVІ–ХVІІІ ст. була спричинена потужним економічним розвитком Європи і зростанням попиту на українське збіжжя та іншу сільськогосподарську продукцію. Колонізація родючих земель лісостепової та степової України в умовах татарської небезпеки набула специфічної збройної форми – козацтва (рис. 126). Отже, сам феномен українського козацтва зумовлений глобальними соціально-економічними процесами у пізньосередньовічній Європі. Сільськогосподарська продукція вивозилася на захід чумацькими валками через Краків та Гданськ. А чумакування – це оптова торгівля, різновид ринкової економіки, властивий ранньобуржуазній Європі. Тобто, в козацькій Україні відбувалося становлення ринкової економіки, зародження буржуазних відносин, формування ринкового господарства європейського типу.

Остаточне утвердження прогресивних європейських тенденцій в економіці України відбулося в середині ХVІІ ст. Буржуазна революція, що прокотилася континентом у ХVІ–ХVІІ ст., сягнула й України. Дослідники неодноразово відзначали її виразні риси в Національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Показово, що лідер англійської буржуазної революції О. Кромвель привітав Богдана Хмельницького з перемогою. Після козацького повстання середини ХVІІ ст. поміщицьке феодальне землеволодіння поступилося козацькій займанщині, що по суті була примітивною формою приватної власності на землю, на якій базується рушійна сила європейської цивілізації – ринкова економіка. На зміну феодальним помістям з кріпаками прийшло засноване на приватній власності на землю, найманій праці та оптовій торгівлі (чумакуванні) ринкове сільське господарство (рис. 126).

Проголошення української гетьманської держави знаменувало початок становлення в Україні правового суспільства європейського типу, що передбачало не властиву євразійській цивілізації виборність посадових осіб. Полково-сотенний військовий устрій, що сформувався на Запорізькій Січі, поширився на всю територію України. Гетьман – це український президент, що демократично обирався вільними громадянами – козаками. Вибори гетьмана, полковників, сотників відбувалися на відповідних радах. Кожен з обраних уособлював верховну владу на певній території лише до наступних виборів. Посадовим особам на час обрання видавали рангові маєтності, які при переобранні відбиралися. Генеральна старшина (писар, обозний, суддя, осавул) були радою міністрів при гетьмані. Міста користувалися загальноєвропейським магдебурзьким правом. Регулярно вибирали війта (сучасного мера міста). Судову владу здійснювали судді на основі давнього Литовського статуту, що ґрунтувався на праві Київської Русі (Дорошенко, 1991, с. 344–358).

Отже, українська гетьманська держава спиралася на прогресивне для свого часу ринкове сільське господарство, мала демократичний устрій з розподілом влади і перебувала на шляху становлення правового суспільства європейського типу та буржуазних відносин.

У козацькі часи Україна була країною високої європейської культури. Згадаймо свідчення іноземця Павла Алепського 1652 р.: «Мало не всі українці і більша частина їхніх жінок уміють читати… Козацькі малярі навчилися від франків і ляхів малювати зовсім схожі образи з живих людей. Ігумени київських монастирів – люди вчені, знавці права, або юристи, філософи і красномовці. У Лаврі є прехороший печатний дім, що обслуговує весь край той». Очевидці свідчать, що в козацькій Україні письменними були навіть селяни. Особливо вражали іноземців багатоголосий партесний спів і знання українцями нотної грамоти. До речі, багатоголосся – елемент музичної культури європейського Відродження, що інтенсивно проникає в Україну з ХVІ ст.

Першим вищим навчальним закладом у Східній Європі стала Києво-Могилянська академія, заснована на початку ХVІІ ст. на зразок європейських університетів. Чимало було в Україні і випускників західних університетів. Так, легендарний Морозенко (полковник Морозовицький з оточення Богдана Хмельницького) закінчив два університети. Переважна більшість гетьманів мали вищу освіту. До речі, цього не можна сказати про тогочасну європейську знать, не кажучи вже про московське дворянство. Навіть найближче оточення Петра І відзначалося низьким освітнім рівнем. Наприклад, О. Меньшиков був неписьменним. Серед освічених людей України була поширена латина – мова науки та міжнародного спілкування в Європі (Огієнко, 1918, с. 12–58).

У мистецтві (живопис, гравюра, скульптура, музика, театр, література, архітектура) цього періоду панує загальноєвропейський стиль бароко, який, однак, набуває в Україні специфічних рис. Українське бароко, на відміну від західноєвропейського, має урочистий і життєрадісний характер. Це зумовлено загальнонаціональним піднесенням в Україні у середині ХVІІ ст. До речі, ізольована від Європи Росія так і не створила власного стилю бароко і отримала його в готовому вигляді з України або безпосередньо з Європи у ХVІІІ ст.

Указом 1801 р. Павло І заборонив будівництво церков у Малоросії у стилі українського бароко. Ця дата символізує початок рішучого відриву України від Європи і поглинання її Російською імперією. Про міцність різноманітних зв’язків України з Європою свідчить той факт, що для переорієнтації її на схід імперському уряду знадобилося більше 150 років цілеспрямованих, інтенсивних зусиль. Великий культурний та економічний потенціал України був загарбаний Російською імперією у ХVIII ст., про що докладно пише І. Огієнко (1918, с. 59–110). Типовим прикладом є політика агресивного меркантилізму Петра І відносно економіки України.

На початку ХVIII ст. Україна жваво торгувала з Європою зерном, сіллю, худобою, медом. З метою переорієнтації української торгівлі з Заходу на Схід та збагачення імперської казни Петро І обкладає українських купців великим митом. Вивозити товари на захід дозволялося лише через Архангельськ, Петербург та Ригу. В той же час стимулювали переселення в Україну російських купців, звільняючи їх від податків. Тому, щоб хоч якось вижити, українське купецтво намагалося прийняти у компаньйони росіянина.

Платили великі гроші візникам-росіянам, з яких при вивозі товарів не брали мита. Ще у 1835 р. російських купців, що забажають поселитися у Києві, на три роки звільняли від податків. Внаслідок таких заходів національна економіка України була підірвана, а торгово-економічні зв’язки були штучно переорієнтовані з Заходу на Схід (Дорошенко, 1991, с. 397–403). Сумні наслідки цього дають про себе знати і зараз.

Такими жорсткими заходами розпочалося втягування України в неринкове, кріпацьке господарство Російської імперії. Разом з тим, видатний український історик та економіст О. Оглоблін переконливо показав, що українська економіка лишалася інкорпорованою в європейську не тільки у ХVІІІ, ХІХ, а й навіть на початку ХХ ст., аж до приходу до влади більшовиків.

Сумними віхами поглинення України деспотичною імперією є скасування Гетьманщини 1764 р., знищення Січі 1775 р., введення кріпацтва 1783 р., переведення освіти, друкарства та церковної служби на російську мову. Символом поневолення Східної України Росією можна вважати вже згаданий імператорський указ 1801 р. про заборону будівництва церков у «малоросійському стилі», тобто в стилі козацького бароко. Разом з тим, Західна Україна, і перш за все Галичина та Волинь, входила до складу європейських держав аж до середини ХХ ст. Спочатку це була Австро-Угорщина, а у міжвоєнний період – Польща. Незважаючи на відсутність державного суверенітету, національний гніт, Західна Україна зберегла тісні культурні та економічні зв’язки з Європою. Завдяки незрівнянно вищому рівню громадянських свобод в Галичині, порівняно зі Східною Україною, галичани зберегли національну українську свідомість. Її не вдалося знищити навіть жорстокими репресіями проти свідомих українців Галичини, що протягом половини сторіччя проводила Москва після загарбання Західної України 1939 р. Європейська національна свідомість галичан стала могутнім каталізатором національно-визвольних змагань українців у наш час.

Отже, Україна остаточно була поглинена східноєвропейською цивілізацією, яку уособлювала Російська імперія та її прямий спадкоємець СРСР, лише в середині ХХ ст. з приєднанням Галичини до СРСР. Неупереджений аналіз історії Східної Європи спростовує імперський міф про Україну, як споконвічну частину східнохристиянської цивілізації, серцем якої є Москва. Навпаки, історичні факти переконливо свідчать, що опинилися ми в очолюваній Москвою євразійській спільноті зовсім недавно і далеко не з власної волі.

Євразійська цивілізація і Росія

Якщо європейська цивілізація почала формуватися 1500 р. т. в ранньому середньовіччі і базувалася на ринковому виробництві, то євразійська значно молодша. В її основі лежав неринковий азійський спосіб виробництва, що, за К. Марксом, не визнавав приватної власності. Нединамічна економіка, яка базувалася на примусовій праці, створювала передумови для відставання, стагнації та неминучого краху суспільств, в основі яких вона була.

Азійський спосіб виробництва з відповідним йому деспотичним державним устроєм закорінився у Східній Європі лише в ХІV–ХV ст. з формуванням Московського царства. Певні передумови для цього виникли ще за Київської Русі. Річ у тім, що середньовічний світ Європи не був однорідним. Якщо захід континенту розвивався під латино-римським мовно-культурним впливом, то схід – під греко-візантійським. Важливо, що в цьому розмежуванні конфесійний аспект був вторинним, похідним від геополітичного, культурного та мовного факторів.

Як відомо, середньовічна Європа виросла на культурно-історичній спадщині стародавніх Греції та Риму. Західна Європа разом з латиною Стародавнього Риму успадкувала не тільки Святе Письмо, а й усю античну літературу. Біблія у слов’янському світі Східної Європи поширювалась з Константинополя староболгарською мовою. Багата антична література у Візантії зберігалася мовою класичної Греції, якою розмовляв константинопольський двір до його захоплення турками у 1453 р.

Отже, церковнослов’янська (староболгарська) мова певною мірою відгородила східне слов’янство від джерел античної культури. У той же час латина зв’язала ранньосередньовічну Західну Європу з античною спадщиною. Остання дала велику перевагу європейському Заходу порівняно зі Сходом, який постійно відставав у темпах розвитку. Згадаймо лише той факт, що в Західній Європі перші університети з’явилися у ХІІ ст., а у Східній – лише на початку ХVІІ (Києво-Могилянська академія). Причому, остання створювалася за західними зразками, і виникла в ході «латинізації» України. Мається на увазі процес поступового входження України в коло західноєвропейської цивілізації, що відбувався в ХVІ–ХVІІ ст. шляхом поширення в Україні латини, західноєвропейської культури (ренесанс, бароко), європейських державних інститутів (магдебурзьке право) тощо. Без цих західноєвропейських новацій неможливо уявити козацьку Україну. Отже, вони є важливими, навіть визначальними, органічними складовими української національної культури, ментальності, історії порівняно з культурою та історією наших східних сусідів.

Крім церковнослов’янської мови, яка фактично була перепоною на шляху засвоєння Східною Європою культурно-історичної спадщини античного світу, Візантія прищепила східному слов’янству деякі негативні риси свого державного устрою. Мається на увазі елементи східного деспотизму, що здавна були властиві Східноримській імперії у вигляді беззастережної монополії константинопольського басилевса на всі види влади, у тому числі духовну. Золототканий одяг православних священиків походить від царських риз константинопольського патріарха, які дарував йому візантійський імператор зі свого плеча під час призначення головою православної церкви.

З царським одягом православних патріархів, що символізує залежність духовної влади від централізованої держави, контрастує скромний одяг католицьких церковників, що підкорялися папі римському і прямо не залежали від світських правителів. Отже, традиційна залежність церкви від деспотичної держави, властива Російській імперії, глибоко закорінена у візантійську традицію цезаре-папізму. Ця негативна спадщина Візантійської імперії створила у Східній Європі певні передумови для закорінення тут з приходом татар деспотії східного типу, суттєві елементи якої збереглися в Російській імперії до нашого часу (Залізняк, 1994, с. 208–227).

Розглянемо головні етапи поширення та розвитку у Східній Європі азійського способу виробництва, що став підґрунтям східноєвропейської цивілізації.

Історичні умови виникнення та розвитку Московської держави принципово відрізнялися від умов України-Русі. Історична ситуація на Верхньому Поволжі в часи закладення підвалин майбутнього Московського царства сприяла зміцненню тут сильної і централізованої влади в особі князя-самодержця. Володимиро-Суздальське князівство як безпосередній попередник Московського сформувалося у ХІІ ст. внаслідок колонізації Верхнього Поволжя ільменськими словенами і кривичами Верхнього Подніпров’я та цілеспрямованого переселення київським князем Юрієм Долгоруким залежного населення з Київщини, Чернігівщини та Переяславщини. Слов’янські колоністи опинилися в оточенні чужого за культурою фінського населення Верхнього Поволжя. Затвердитися, зберегти свою культуру було можливо тільки за сильної необмеженої влади князя-самодержця. Уже син Юрія Андрій Боголюбський прибрав до рук усю політичну, військову та судову владу на землях майбутньої Московії. Так на східних землях Київської Русі виникло князівство із деспотичною, централізованою владою, що пізніше підірвало могутність Києва, спаливши та пограбувавши його 1169 та 1203 рр. (Соловьев, 1989, с. 186–190).

Абсолютна влада, започаткована Андрієм Боголюбським, остаточно утверджується у Московському князівстві з приходом татар. Зародки необмеженого самодержавства стали благодатним ґрунтом для вкорінення тут золотоординської моделі деспотії східного типу. Перші кроки в цьому напрямку зробив легендарний для російської історії князь Олександр Невський (1220–1263 рр.), який першим зробив цивілізаційний вибір для майбутньої Московської держави між Заходом і Сходом на користь останнього.

Головний удар татарської навали прийняли на себе міста Русі. Крім того, що були зруйновані осередки ремесла і торгівлі, міста стали головним джерелом данини для хана. Відплив грошей загальмував розвиток ринкових відносин, призвів до відновлення натурального товарообміну. Припинилося накопичення капіталів і перетворення міщан на середньовічне бюргерство, далекого попередника середнього класу сучасного європейського суспільства. У бюргерському середовищі пізніше зародилися буржуазні відносини. Тобто, тоді, коли татари загальмували розвиток міст на Русі, у Західній Європі він продовжився в напрямку становлення ринкової економіки і правового суспільства (Криворотов, 1990).

Міста на Русі перешкоджали встановленню абсолютної влади князя. У боротьбі з міщанами Олександр Невський привів на Русь татар. Він заходився стягати податки для Золотої Орди, за що отримав у своє розпорядження татарську кінноту. З її допомогою Невський жорстоко придушує антитатарські повстання в ряді міст Північно-Східної Русі, знищуючи паростки європейського способу виробництва, закладаючи підвалини азійської деспотії золотоординського зразка.

У ХІІІ ст. Русь стала полем битви двох цивілізацій. Якщо татари уособлювали собою Азію, то Лівонський орден у Балтії – Європу. Невський робить вибір на користь Азії. Усі свої сили він спрямовує не проти татар, що розгромили Київську державу, в тому числі його рідну Володимиро-Суздальську землю, а проти експансії Європи на руські землі. Фактично, своїми перемогами над шведськими та німецькими лицарями 1240 та 1242 рр. він захистив право Північно-Східної Русі на азійський шлях розвитку (Криворотов, 1990, с. 28–30). Для цього він мав вагомі особисті причини.

Батько О. Невського князь Переяслава-Заліського Ярослав Всеволодович під час навали монголів на Верхню Волгу 1238 р. не чинив опору Батию і здався на волю переможця. За це отримав від монголів ярлик на княжіння. Його син Олександр зблизився і побратався зі старшим сином Батия Сартаком, фактично ставши прийомним сином хана (Гумилев, 1994, с. 132; Карамзин, 1993–1994, т. ІV, с. 195). Цікаві факти колабораціонізму Олександра Невського з монголами зібрав В. Білінський (2009). Зокрема, він пояснює карколомну «кар’єру» сина упокореного князя в стані завойовників тим, що Олександр, відповідно до відомої монгольської практики, провів юність в заручниках (аманатах) у ставці Батия (Білінський, 2009, т. І, с. 139–147). Тут Олександр не тільки зблизився з Сартаком, але й пройнявся монгольським степовим духом, який пізніше приніс на Володимиро-Суздальщину. Італійський мандрівник Плано Карпіні (1911, с. 8) сповіщає, що 1246 р. юний Олександр виконував роль особистого перекладача хана під час мученицької смерті чернігівського князя Михайла в ставці Батия.

Коли Сартак прийшов до влади, Олександр доніс монгольському побратимові на рідного брата Андрія, який на той час правив у Володимирі, але повстав проти татар разом з Данилом Галицьким. У 1252 р. війська Сартака після жорстокої різанини скинули Андрія і посадили на великий престол свого ставленика Олександра. Навіть російські історики визнають, що «саме колабораціонізм Олександра Невського стосовно монголів, зрада ним братів Андрія та Ярослава в 1252 р., стали причиною встановлення на Русі ярма Золотої Орди» (Родина, 1993, №11, с. 30). Просякнутий монгольським духом і психологією агресивного степовика він приніс принципи східного деспотизму і ментальності імперії Чингізидів на Володимиро-Суздальщину, яка з ХІІІ до ХVІ ст. розвивалася як абсолютно залежний від Орди улус. Князі не передавали владу у спадок, а отримували ярлик на неї після принизливої процедури у ставці хана (Карамзин, 1993–1994, т. ІV, с. 291, 312).

Олександр ревно служив монгольському хану на Верхній Волзі. Він перший князь, який сам привів татар на Русь і робив це п’ять разів. У 1257 р. він провів перепис населення на підвладних землях для його тотального оподаткування татарами. Останнім не вдалося підкорити Псков та Новгород. Це зробив у 1257 р. їх вірний слуга князь Олександр, який не тільки зрадив своїх рідних братів Андрія та Ярослава, але й віддав татарам на вірну смерть сина Василя, що відмовився коритися загарбникам. Воюючи з німцями та шведами на заході, О. Невський захищав не незалежність Володимиро-Суздальського князівства, а цілісність монгольської імперії Чингізидів, улусом якого воно на той час стало, в тому числі і завдяки його власним зусиллям. Прямі нащадки Олександра Невського вірно служили татарам до ХVІ ст., за що мали пріоритет у ханів Золотої Орди на отримання ярликів на княжіння. Започаткувавши 300-річне татарське рабство у Північно-Східній Русі, «…О. Невський зробив доленосний вибір між Сходом і Заходом на користь Сходу» (Родина, 1993, №11, с. 30).

За Олександра Невського княжа влада значно посилилась за допомогою татар. Ще сильнішою вона стала за Івана Калити (1325–1340 рр.), який на чолі 50-тисячного татарського війська вславився кривавими погромами повсталих проти татар Твері, Торжка, Кашина, за що став головою золотоординської адміністрації на Верхній Волзі. За вірну службу ханові (придушення антитатарських повстань, збір податків) Калита отримав право на приєднання до Москви сусідніх князівств. Так, за допомогою татарської кінноти почалося «збирання» Москвою руських земель, на яких ставленики Орди – московські князі – ревно насаджували золотоординський варіант деспотії східного типу (Покровський, 1926, с. 116–119).

Московське князівство навіть після перемоги над Мамаєм на Куликовому полі 1380 р. фактично лишалося улусом Золотої Орди. В моду увійшов татарський одяг, знать переходила у мусульманство, а татарська мова за Василя ІІ стала мало не державною. Державний устрій Московського князівства формувався значною мірою за зразком золотоординського. Це стосується адміністрації, війська, митниці, пошти, фінансової та грошової систем тощо. Навіть терміни «таможня», «казначейство», «ямська» служба, «деньги» – тюркського походження. На ранніх московських монетах присутні татарські написи. Грошову систему також запозичено з Орди. Це стосується як основних номіналів грошей (деньга, алтин та ін.), так і способів карбування монети. За золотоординською технологією в Москві карбували гроші з ХІV ст. до 1699 р., коли Петро І європеїзував грошову систему імперії.

Прийняття татарами 1312 р. під час правління хана Узбека мусульманства стимулювало приток на Верхню Волгу хрещених татар, що несли в Московське князівство татарські порядки. Молоде Московське князівство потребувало сильної армії. В ті часи неперевершеною ударною силою була татарська кіннота. Московські князі радо запрошували на службу татарську знать з дружинами, що осідали в столиці та інших містах держави. Татарські батири стали провідним елементом московського війська. Ці періодичні ін’єкції татарської крові супроводжувалися трансплантаціями цілих військових азійських структур. Наприклад, опричина була запозичена і перенесена на московський ґрунт Іваном ІV з татарської військової практики.

Образний опис становлення московської деспотії східного типу під впливом Золотої Орди подає російський філософ Г. Федотов у книзі «Росія та свобода»: «В самій московській землі вводять татарські порядки в управлінні, суді, збиранні данини. Не ззовні, а зсередини татарська стихія оволодіває душею Русі, просочується у плоть і кров. У ХV ст. тисячі хрещених і нехрещених татар йшли на службу до московського князя, вливаючись у ряди служивих людей, майбутнього дворянства, заражаючи його східними поняттями та степовим побутом. Саме збирання земель відбувалося східними методами. Знімався весь верхній пласт людності і вивозився до Москви, замінюючись прийшлими та служивими людьми. Без винятку викорчовували всі місцеві особливості та традиції…

Всі стани були прикріплені до держави службою та тяглом. Людина вільної професії була явищем немислимим у Москві… Кріпосна неволя стала повсюдною саме тоді, коли вона відмирала на Заході. Рабство диктувалося не примхами владарів, а новим національним завданням: створення імперії на злиденному економічному підґрунті. Тільки крайньою напругою, залізною дисципліною, страшними жертвами могла існувати ця злиденна, варварська, безкінечно зростаюча держава».

Не останню роль у формуванні московської деспотії відіграла церква. Загальновідому віротерпимість Орди російський історик М. Покровський пояснював активним колабораціонізмом московської церкви з татарами. Це було вигідно останнім, оскільки церква «молилася за хана». Правове становище церкви починають визначати ханські ярлики. Навіть після звільнення з татарської неволі московські церковники ХV ст. підкреслювали свій високий статус, посилаючись на 7 ханських ярликів. Отже, Московська деспотія була створена значною мірою за допомогою маріонеткової церкви (Покровський, 1929, с. 162–171).

Однак, класична модель східної деспотії, що спирається на бюрократично-військовий служивий стан, склалася в Росії не одразу. Значний внесок у її формування зробив Іван ІV Грозний (1546–1584 рр.) (Криворотов, 1990, с. 53–66). Незважаючи на несприятливі умови ХVІ ст., у Росії почало розвиватися ринкове господарство. Багаті землевласники-бояри відпускають кріпаків на оброк. Селяни налагоджують товарне виробництво зерна, яке реалізують у Західній Європі через Псков та Новгород. Ці міста йшли європейським шляхом розвитку, мали самоврядування і тісні торговельні зв’язки з ганзейським союзом міст Північної Європи (Покровський, 1929, с. 206–224).

Свобода базується на незалежному від верховної влади джерелі прибутків. Іван ІV розумів, що економічна незалежність виробника породжує політичну свободу, а відтак, підриває абсолютну деспотичну владу великого князя. Щоб зберегти монополію на владу, він знищує перші паростки ринкової економіки в Росії.

Для цього за золотоординським зразком було створено «спецвійсько», своєрідну таємну поліцію – опричину. Її головним завданням було знищення  товарного виробництва зерна на боярських землях, а також осередків товарного, європейського способу виробництва у Новгороді та Пскові. Все це швидко і по-азійськи жорстоко було виконано опричниками. Тим більше, що за указом великого князя майно жертви діставалося убивці (Селюнин, 1988, с. 216–224).

Отже, Іван ІV надав перевагу абсолютній владі перед ефективною ринковою економікою. Результати не забарилися. Росія втратила вихід до Балтії, вся країна лежала в руїнах, міста і села спустошилися. Прямим наслідком переходу до примусової, кріпацької праці була економічна, політична, військова та урядова криза початку ХVІІ ст. У цей так званий «смутний час» Росія мало не втратила державності.

Після погромів Івана Грозного ринкова економіка поступово відроджується в середині ХVІІ ст. за царя Олексія Михайловича. Розвивається торгівля, зміцнюються економічні зв’язки із Заходом, засновуються перші мануфактури, заводяться «полки іноземного строю» (Криворотов, 1990, с. 34). Незмірно зріс економічний та військовий потенціал Московського царства після приєднання України. В середині ХVІІ ст. Україна за площею дорівнювала Московській державі, а за чисельністю населення навіть перевищувала її. Нові землі московської корони були надзвичайно багаті не лише природними та людськими ресурсами, але й мали розвинуту для свого часу ринкову економіку європейського типу, великий інтелектуальний потенціал. Освічені українці понесли набутки європейської цивілізації до темної, пригніченої деспотичними порядками Москви (Огієнко, 1918, с. 59–110).

Російська історична наука однозначно позитивно ставиться до реформаторської діяльності Петра І (1672–1725), що «прорубав вікно у Європу». Але чи справді його реформи були спрямовані на введення Росії до кола європейських держав? Він створив армію і флот за європейським зразком, європеїзував грошову систему, вдягнув мешканців столиці в європейські камзоли. Цар розумів значення промисловості для могутності держави і заснував численні заводи та мануфактури.

Однак усі ці заходи мали яскраво виражену мілітарну спрямованість. Петра І цікавила не розбудова економіки, а зміцнення військового потенціалу для експансії у західному та південному напрямках. Реформи проводили за рахунок надцентралізації влади, позаекономічного примусу до праці, посилення кріпацтва, а не шляхом розвитку ринкової економіки, як це робили в Європі.

Показово, що саме за царювання Петра І продуктивні сили країни були максимально одержавлені. Так, з 1700 по 1710 р. побудовано 14 казенних металургійних заводів і лише 2 приватних. В. Ключевський писав, що навіть приватні фабрики та компанії набули характеру державної установи. Характерна історія з мануфактурами, що виготовляли сукно для військових мундирів. З самого початку цар душив приватну ініціативу, надаючи пільги та фінансуючи з казни державні суконні підприємства. Незважаючи на суворі покарання, зловживання у галузі досягли небачених розмірів. А сукна для армії весь час не вистачало. До того ж, через низьку якість воно не могло конкурувати із сукном приватних підприємств чи закордонним. Всі спроби налагодити виробництво сукна на державних мануфактурах Росії у ХVIII ст. не мали успіху. Лише у 1816 р. держава віддала цю справу у приватні руки, і через 6 років виробництво сукна перевищило попит на нього (Селюнин, 1988, с. 182, 183).

Індустріалізація країни за Петра І базувалася на примусовій праці та надексплуатації народу, що, як відомо, є суттєвою ознакою азійського способу виробництва. У кріпосницькій державі вільних рук не було, і самодержець вирішив проблему забезпечення нових промислових підприємств, приписавши до них кріпаків. Експлуатація на металургійних заводах Уралу набула нелюдських форм, коли робітників приковували до тачок і живцем ховали під землею.

Тотальний наступ здійснювався і на внутрішній світ людини. Надцентралізація призвела до одержавлення духовної сфери. За Петра І церква остаточно стала елементом імперського державного організму на чолі з окремим міністерством – Синодом.

Фактично, лідер деспотії східного типу з архаїчною і неефективною системою господарювання намагався побудувати європейську економіку азійськими методами. До речі, таку ж спробу, тими ж способами і з тим же негативним результатом повторив Сталін. Одразу після смерті імператора Петра І відбувається різкий спад виробництва, а господарство без економічних стимулів набуває застійного, інертного характеру.

Якщо у 1718 р. Росія вийшла на перше місце у світі по виплавці чавуну, то через 50 років Англія виробляла його у 15 разів більше. З 848 кораблів, що були у Росії на Балтиці за Петра І, після його смерті в море могли вийти лише кілька суден. Успіхи, досягнуті в результаті насильства над економікою, виявилися нетривкими й ілюзорними (Селюнин, 1988, с. 182).

У часи татарської неволі та необмеженої сваволі Івана Грозного Московська держава остаточно втратила незалежний аристократично-лицарський стан. Мається на увазі знищена опричниками верства незалежних землевласників бояр, які були прямими нащадками дружинно-боярського лицарства Київської Русі. Це мало для Росії фатальні наслідки. Адже лицарство було стрижнем середньовічного європейського суспільства. Феодальна аристократія середньовічної Європи економічно не залежала від короля, бо спадково володіла значними земельними угіддями. Ця економічна незалежність від королівської влади була підґрунтям лицарських вольностей. Закріплені середньовічним законодавством у вигляді станових привілеїв вони започаткували розподіл влади, що лежить в основі сучасної парламентської демократії Європи.

Становлення сучасних численних свобод людини відбувалося в середньовічній Європі шляхом поступового поширення вольностей незалежного лицарського стану на інші суспільні верстви. Російський філософ Г. Померанц писав: «Європейська воля вся виросла з аристократичних і патриціанських вольностей».

У середньовічній Україні лицарство було представлене спочатку княжою дружиною, а пізніше шляхтою та певною мірою козацтвом. Пізньосередньовічна Московська держава ХІV–ХVШ ст. не знала лицарства в європейському розумінні, бо формувалася під потужним впливом східної імперії Чингізидів. Як відомо, східним деспотіям лицарський стан не властивий, адже лицарські вольності у Європі базувалися на економічній незалежності феодала від володаря. В основі цієї незалежності лежала спадкова власність на землю. Тож, у Росії, якій традиційно не властива приватна власність, зокрема на землю, не міг існувати економічно незалежний лицарський стан. Петро І казав іноземному дипломатові: «В Росії шляхтичем є той, на кого я зверну увагу, і лише так довго, як я мою увагу на нього звертаю». Московські дворяни були холопами царя, яких за провини шмагали батогами, чого навіть уявити не міг європейський лицар.

Зазначалося, що через відсутність лицарства Росія не знала ні співців лицарської слави (скальдів, труверів, кобзарів тощо), ні власного лицарського епосу, на основі якого формувалася європейська література, що в свою чергу стала підґрунтям європейської ментальності. Так, Тарас Шевченко заклав основи не тільки української словесності, але й свідомості. У відповідності з європейською традицією його творчість постала на козацькому епосі, про що промовисто свідчить назва його першої поетичної збірки – «Кобзар».

Відсутність власного лицарства і відповідно лицарського епосу зумовила відмінний від європейського шлях формування російської словесності та пов’язаної з нею ментальності. Якщо в Європі, зокрема в Україні, провідну роль у цьому процесі грали власні епічні лицарські традиції, то Росія, не маючи власного епічного ґрунту, розвивалася під потужним впливом Заходу. Перш за все мається на увазі знаменита російська література ХІХ – початку ХХ ст., постання якої, значною мірою, пояснюється європеїзацією Росії, глобальним поширенням гуманістичних цінностей європейської цивілізації на Схід. Адже інтерес до людини як найвищої суспільної цінності – характерна риса європейської духовної культури. В азійських деспотіях окрема людина не варта уваги, а є лише матеріалом для побудови держави або її щасливого майбуття.

Отже, цінності європейської цивілізації в Росії, на відміну від України, не мали місцевого підґрунтя і були отримані ззовні. Зрозуміло, що цей процес запозичення чужого не міг не викликати потужної протидії прибічників місцевих традицій.

Під європейським впливом в Росії постала верства західників, що ідейно протистоять російським традиціоналістам і в наш час. Так, у російському суспільстві виник розкол між все зростаючим прошарком носіїв європейського гуманізму та архаїчною колективістською свідомістю традиційного російського суспільства, яке було поживним ґрунтом як для деспотичного царського, так і для тоталітарного більшовицького імперіалізму.

Російська імперія з її архаїчними азійськими суспільними відносинами закоріненими в деспотичні традиції Золотої Орди та неринковим виробництвом не могла існувати поряд з розвиненою Європою, не сприймаючи її прогресивних впливів. Адже з двох сусідніх країн відстала неминуче підпадає під вплив більш розвинутої. З кінця ХVIII і до початку ХХ ст. в Росії відбувається складний, повільний процес засвоєння західних новацій. Це стосується не тільки культури, а й перш за все сфери виробництва.

Починаючи з кінця ХVIII ст., у Російській імперії дедалі виразніше виявляються елементи європейської економіки. Легалізується приватна власність на землю. Катерина ІІ своїм указом передала поміщикам у довічне володіння земельні угіддя, які раніше надавала їм держава лише на час служби у війську або бюрократичному апараті імперії. У ХІХ ст. відбувається поступове витіснення з Росії азійського способу виробництва капіталістичним, європейським.

Економіка імперії особливо інтенсивно переходить на європейські рейки після скасування кріпацтва і створення ринку робочої сили. Уральські заводи, засновані на кріпацькій праці, занепадають, а на півдні України виникає нова промисловість, що базується на найманій праці, ринкових відносинах, передовій технології, західних інвестиціях. За короткий строк різко збільшується виплавка чавуну, і в 1899 р. Росія посідає за цим показником четверте місце в світі. Вражають темпи залізничного будівництва. Наприкінці ХІХ ст. Росія будувала за один рік стільки кілометрів залізниць, скільки СРСР будував за п’ятирічку.

Значно повільніше, ніж промисловість, європейський спосіб виробництва завойовував російське село. Скасуванню кріпацтва і проникненню буржуазних відносин на село довго заважала російська община. Її корені сягають стародавніх часів, коли землеробство у лісовій смузі вимагало концентрації зусиль кількох родин для спільної праці (розчищення від лісу сільськогосподарських угідь). Але остаточно російська община сформувалась в умовах сильної деспотичної влади як інститут кругової поруки, що полегшував експлуатацію селянина державою.

Після опричного перевороту Івана Грозного панщина стає основною формою експлуатації землеробів. Але кріпак повинен мати клаптик землі, щоб годувати сім’ю. Передання присадибної ділянки кріпакові у приватну власність було небезпечним через можливість розвитку товарного виробництва продуктів, а відтак, створенням конкуренції малоефективному господарству пана. Поміщику потрібні були не конкуренти, а дармова робоча сила, що не відволікатиметься для праці на своїй землі. Тому, щоб не давати землі селянину, її передали у власність общини, яка перебувала під повним контролем держави (Селюнин, 1988, с. 184, 185).

Більше того, община сама була частиною деспотичної системи. Вона розподіляла повинності й податки серед селянських господарств і стежила за їх виконанням. Не потрібні були державні чиновники, щоб примусити землероба працювати на пана та платити податки. Отже, російська община на засадах кругової поруки забезпечувала ефективну експлуатацію селянства державою, відповідаючи як за повну сплату податків, так і за виконання рознарядки по рекрутам для війська.

Після скасування кріпацтва 1861 р. община сприяла збереженню російського самодержавства в його азійських формах, заважаючи приватизації землі й поширенню буржуазних відносин на селі. Для переведення сільського господарства Росії на капіталістичні рейки треба було зруйнувати цей релікт деспотизму. «Доки селянин бідний, доки він не володіє особистою земельною власністю, доки він силоміць перебуває в лещатах общини, – він залишається рабом і жоден писаний закон не дасть йому блага громадянської свободи», – писав П. Столипін. Його реформа, що базувалася на приватизації землі та визволенні селянина з пут общини, швидко дала нечуваний економічний ефект. У 1917 р. 63% селянських земель вже були у приватній власності землеробів, а Росія вийшла на друге місце в світі по експорту зерна (Селюнин, 1988, с. 185). При цьому 90% товарного зерна на той час вирощували в Україні (Субтельний, 1991, с. 235).

Але на цьому історія сільської общини, як і історія деспотизму в Росії, не закінчилась. Жовтневий переворот 1917 р. знищив буржуазні економічні відносини на селі, скасував приватну власність на землю і фактично відродив архаїчну російську общину у вигляді колгоспів.

Радянські керівники, зокрема Ленін, наголошували, що община – це зародок колективного соціалістичного сільського господарства. Однак, спадкоємність між сучасними колгоспами та архаїчною російською общиною не раз підкреслювали різні дослідники.

Образне визначення суті та історичного коріння радянської колгоспної системи дав Є. Маланюк (1995, с. 190–191): «В історії Росії немає нічого нового, нічого, що хоча б у зародку, вже раніше не існувало… Ані „совхоз”, ані „колхоз” не є наслідком „марксизму” чи „комунізму” чи вигадкою більшовиків. „Совхозом”, цебто маєтком державного сільського господарства, були поміщицькі маєтки Московської і Петербурзької імперії аж до р. 1861. „Колхозом” було кожне село („деревня”) на теренах етнографічної Московщини від початку історії тих теренів і аж до сьогодні. „Колхози” в постаті „воєнних поселеній” культивував на теренах колоніальної України в добі ніби найочевиднішої „європеїзації” імперії підручний диктатор імператора Олександра І – славнозвісний Аракчеєв… Большевизм лише продовжує й поглиблює старі історичні методи з „індустріялізацією” Петра включно… Сам Карл Маркс… винахідник „наукового” соціялізму прийняв, апробував і затвердив концепцію Чернишевського-Міхайловського, в якій московська комуністична „общіна” мала уможливити безпосередній „стрибок” до комуністично-марксівського соціялізму, оминаючи „страшенно довгу путь римсько-февдальної, міщансько-індустріялізованої Європи”».

Лютнева революція 1917 р. знаменувала перемогу капіталізму в Росії, тобто перемогу європейського способу виробництва над азійським, який, однак, бере реванш вже через півроку. Переможна хода європейської цивілізації на схід викликала в Росії потужну реакцію євразійського фундаменталізму, що вилилася в більшовицьку Жовтневу революцію 1917 р. Після Жовтневого перевороту були знищені основи економіки європейського типу: приватна власність на землю і засоби виробництва, ринкові відносини і навіть самі носії цього способу господарювання – сільська та міська буржуазія. Росія вмить повернулася до органічно властивих їй традицій азійської деспотії.

«В комиссарах – дух самодержавья,

Взрывы революции – в царях…», – писав 1918 р. російський поет українського походження М. Волошин.

Більшовики знову одержавили землю і всі засоби виробництва. Відсторонивши виробників від засобів і продуктів виробництва, радянське чиновництво стало повним господарем країни. Знову запанувала примусова праця з високим рівнем експлуатації виробника державою через військово-бюрократичну систему. Селян прикріплюють до землі шляхом невидачі паспортів, а жителів міста – до фабрик і заводів через прописку. Оскільки будь-який позаекономічний примус до праці вимагає наглядачів, бюрократизація суспільства досягає нечуваних розмірів. У 1983 р. армія управлінців досягне 17 мільйонів. Високий рівень експлуатації сприяв утриманню численної армії та активній мілітарній зовнішній політиці. Надцентралізація всіх сфер життя зумовила пріоритет інтересів держави над інтересами людини і незахищеність, безправність останньої.

Так, рятуючи імперію від остаточної загибелі у 1917 р., більшовики повернулися до споконвіку властивого імперській Росії, але неефективного в нових історичних умовах азійського способу виробництва. Російська імперія, черговий раз змінивши форму, залишилася за своєю сутністю деспотією східного типу. Більшовики не змогли протиставити перевагам західної цивілізації нічого кращого, ніж самоізоляція («залізна завіса»), тотальне насильство та запозичення західних новацій (марксизм, індустріальне виробництво, масове копіювання передових західних технологій та взірців техніки і зброї). Зрозуміло, що все це лише відтермінувало неминучу загибель тоталітарної деспотичної наддержави.

З 70-х років ХХ ст. тоталітарна держава імперського типу з неефективною неринковою економікою не могла прогодувати своїх громадян. Вона існувала за рахунок демпінгового продажу природних багатств (перш за все нафти і газу) в Європу. Падіння цін на нафту змусило М. Горбачова розпочати «перебудову» та ввести елементи ринку до несумісної з ним системи. Як відомо, саме поширення ринкових відносин у ХІХ–ХХ ст. зумовило розпад великих європейських імперій на національні держави. Зокрема поширення європейської ринкової економіки призвело до розпаду Російської імперії у 1917 р. Лише небувалим насиллям більшовикам вдалося загнати до «тюрми народів» її колишніх в‘язнів. Радянський Союз повторив долю царської Росії. Він розпався, як і його попередниця, через неефективну архаїчну неринкову економіку та несумісність деспотичного імперського устрою з сучасною ринковою економікою.

М. Бердяєв у відомій праці «Истоки и смысл русского коммунизма» дійшов висновку, що «європейська ідея власності цілковито чужа і незрозуміла не лише російському мужикові, а й інтелігентові». Аналогічні думки неодноразово висловлювали як російські, так і зарубіжні мислителі. Так, відомий англійський учений Річард Пайпс вважає, що Російській державі з найдавніших часів не властива приватна власність. А за К. Марксом це є найсуттєвішою рисою азійської деспотії. У роботі «Таємна дипломатична історія ХVІІІ століття» він писав, що Московська держава зародилася у принизливих умовах монгольського рабства і являє собою типовий приклад східного деспотизму. Так званий «особливий шлях Росії», що зараз завзято пропагують прихильники «єдиної та неділимої», це архаїчний, історично збанкрутілий і безперспективний азійський шлях розвитку, який несумісний не тільки з економікою ринкового типу, але й сучасним європейським цивілізованим суспільством.

Не Європа накинула Росії більшовизм у формі марксизму. Навпаки, більшовизм – це органічний і закономірний результат розвитку російської національної ментальності, який поширився у світі з Москви та Петербургу. Про це багато писали видатні російські філософи, історики, письменники М. Бердяєв, Г. Федотов, В. Розанов, Ф. Достоєвський, Ф. Тютчев, П. Чаадаєв, О. Герцен, О. Блок та багато інших.

Ще на початку ХХ ст. російський філософ М. Бердяєв писав, що «більшовизм є третє явище російської великодержавності, російського імперіалізму, – першим явищем було московське царство, другим явищем петровська імперія… Більшовизм виявився… найвірнішим деяким споконвічним російським традиціям…, методам управління і володарювання насильством… Радянське комуністичне царство має велику схожість за своєю духовною конструкцією з московським православним царством… Третій Інтернаціонал є не Інтернаціонал, а російська національна ідея… трансформація російського месіанізму» (Бердяев, 1991).

Йому вторить Г. Федотов: «Ґрунт більшовизму в Росії підготували: історичне, фізичне і духовне рабство, община і самодержав’я царів. Російський більшовизм є природним витвором російського народу. Витвором щиро російським, національним. А накидає Росія світові комунізм, керуючись лиш своїми державними інтересами».

Останнє варто добре пам’ятати прибічникам комуністичної ідеї в Україні. Не випадково для українських комуністів відданість Росії важливіша за комуністичні принципи. Вони давно змирилися з приватною власністю, капіталістичним ринком, експлуатацією найманих робітників. Лідери КПУ самі стали багатими власниками і капіталістами, але затято захищають імперські претензії Москви до її колишньої колонії України. Українські комуністи солідаризуються з московськими шовіністами в питаннях державного статусу російської мови, входження України в новий союз з Росією або в ЄЕП чи євразійську єдність, ненавидять українських націоналістів-незалежників і саму незалежну Україну, яка хоче втекти від московських господарів до цивілізованої Європи.

Якщо європейська цивілізація розвивається по висхідній, то в азійських деспотіях відбуваються циклічні зміни. Держави східного типу, пройшовши у своєму розвитку певний історичний цикл, повертаються до точки, з якої він почався. Такі цикли зумовлені поступовим і невпевненим проникненням ефективнішого європейського способу виробництва в застійну економіку східного типу. Однак ринкове виробництво загрожує самому існуванню деспотичної влади, що і спричинює реакцію останньої на нововведення. Паростки нового виробництва знищуються, і відновлюється непродуктивна азійська економіка, що веде до нової кризи. Остання змушує колапсуючу деспотію рятуватися шляхом запозичення небезпечних для неї ринкових елементів, і все починається спочатку.

За 800 років російської історії простежуються три подібні історичні цикли. Перші паростки ринкової економіки в ХVІ ст. були придушені опричниками Івана Грозного. Наслідком стала загальнодержавна криза початку ХVІІ ст. – «смутний час». Прогресивні віяння в економіці ХVІІ ст. закінчилися жорстокою реакцією і надцентралізацією за Петра І, який знищив головний осередок європейських свобод у тогочасній відсталій Росії – козацьку Україну Івана Мазепи. Нищення паростків європейських ринкових свобод призвело до певного занепаду у середині ХVІІІ ст. Новий наступ приватної власності й ринкових відносин в Росії почався наприкінці ХVІІІ ст. і тривав близько 150 років. Лютнева революція знаменувала перемогу ринкової економіки в Росії. Жовтневий переворот був реакцією традиційно сильних у Росії азійських структур на експансію європейського способу виробництва, але непродуктивна примусова радянська економіка призвела до нової загальної кризи і розвалу радянського варіанту деспотичної Російської імперії.

Деспотизм та надцентралізація влади досягали апогею в Росії за Івана Грозного, Петра І та Сталіна. Звідси ідеалізація цих історичних діячів привілейованим класом деспотії – військово-бюрократичним апаратом, що єдиним фронтом виступає за збереження «єдиної і неділимої імперії» та «залізну руку» диктатора. З великою симпатією та інтересом ставився до своїх історичних попередників Сталін. На виконання його соціального замовлення в художній літературі, кіно та історичній науці героїзували Івана Грозного та Петра І.

У наш час євразійські фундаменталісти Росії проголошують Сталіна «ефективним менеджером». За цим принципом до числа ефективних менеджерів свого часу можна віднести не тільки кривавих тиранів далекого минулого Івана Грозного та Петра І, а й Адольфа Гітлера. Адже він підняв економіку Німеччини, побудував автобани, переміг кримінальну злочинність. Щоправда, ці вдалі управлінські рішення згаданих «менеджерів» реалізовані ціною злочинів проти людства. Можна уявити, яке райське майбутнє чекає на Україну в Євразійському Союзі на чолі з ефективними менеджерами такого типу, що так популярні у сучасній Росії.

Під страшним тиском всевладної деспотичної держави потворно деформується мораль суспільства та індивіда. Інтереси останнього примітивізуються і зводяться до задоволення елементарних потреб. «Хліба й видовищ» вимагав плебс стародавнього імперського Риму. Типовий приклад зубожіння свідомості під тиском абсолютної влади дає так звана радянська людина з її ностальгією за дешевою ковбасою. Як вважає Г. Федотов, її формування почалося не з пострілу «Аврори» у 1917 р., а з моменту закорінення татарського варіанту східної деспотії у Московському царстві: «…Світогляд російської людини спростився до крайності й навіть порівняно із середньовіччям москвич примітивний. Він не розмірковує, він приймає на віру кілька догматів, на яких тримається його моральне і суспільне життя… Нова радянська людина не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ божий із Московського царства…» (Федотов, 1936).

Про потужний вплив татар на формування російської державності та ментальності писали мало не всі провідні історики та філософи Росії. Однак, найбільш послідовними у цьому були відомі «євразійці». Московську імперію вони розглядали як органічного спадкоємця імперії Чингізидів. Фундатор євразійства білоемігрант князь Микола Трубецькой писав: «Московська держава виникла завдяки татарському ярму. Руський цар став спадкоємцем монгольського хана. Скинення татарського ярма полягало в заміні татарського хана православним царем і в перенесенні ханської ставки в Москву. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя складали представники татарської знаті» (Трубецкой, 1926, с. 49).

На відміну від Росії, Україна здавна була органічною складовою європейської цивілізації, про що писала переважна більшість українських істориків від М. Костомарова до І. Лисяк-Рудницького та Р. Шпорлюка (Голубенко, 1993). «Найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до ХVІІІ в. (тобто до встановлення російського панування) була більш зв’язана із Західною Європою в суспільному і культурному процесі», – писав у 1883 р. Михайло Драгоманов.

М. Грушевський також дійшов висновку про потужні східні впливи на традиційну культуру та ментальність російського народу на відміну від українського: «Порівнюючи з великоруським народом, український є народом західної культури, одним із найбагатших південними і східними впливами. Але все-таки він є західним народом всім змістом своєї культури і свого духу, в той час як великоруський, хоч і європеїзований, перебуває цілком у полоні східного духу і культури» (Грушевський, 1918, с. 9).

Ще різкіше на принциповій різниці між Південною та Північною Руссю наголошував російський письменник О. Толстой: «Є дві Русі. Перша – Київська має своє коріння у світовій, а щонайменше у європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь – Московська. Це – Русь Тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх-давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи».

Підсумовуючи сказане, доходимо висновку, що Україна та Росія історично належали до різних типів цивілізації. Якщо Україна своєю історичною долею з часів Київської Русі до кінця ХVІІІ ст. була нерозривно пов’язана з Європою, то Росія розвивалася як деспотія східного типу тому що генетично значною мірою була пов’язана з монгольською імперією Чингізидів. Тому не можна включати Київську Русь до російської історії як перший етап розвитку російської держави. Ці державні утворення принципово відрізняються ґенезою, способом виробництва, суспільними відносинами, напрямами економічних, політичних, культурних та духовних зв’язків.

Участь у формуванні російського етносу колоністів з України не є підставою для розгляду всієї її історії як частини російської. Сполучені Штати Америки значною мірою завдячують своєю появою колоністам з Англії. Але нікому не спадає на думку вважати історію Англії першим етапом історії США, і починати останню із завоювання туманного Альбіону римськими легіонами чи Британських островів норманами під проводом Вільгельма Завойовника. До речі, в американських істориків значно більше підстав поводитися у такий спосіб з історією країни, звідки походять їхні предки. Адже США та Англія належать до однієї європейської цивілізації, а Київська Русь та Московське князівство – до різних.

У наш час перевага ринкової економіки як основи європейського шляху розвитку очевидна. Азійські деспотії з їх архаїчним, застійним господарством, надцентралізованою, тоталітарною владою, державною власністю на засоби виробництва, антигуманним устроєм відходять у минуле: комуністичні СРСР, Китай, В‘єтнам, Куба, деякі режими арабського світу. Цей список скорочується на очах, а держави, що залишаються в ньому, перебувають у стані глибокої загальної кризи (Північна Корея).

Тоталітаризм

Продовжити життя Російській імперії як глибоко вестернізованому релікту православної цивілізації, більшовикам вдалося лише завдяки небаченому людством тотальному насильству. Тоталітаризм – це вища форма імперіалізму, коли наддержава встановлює всеохоплюючий контроль над суспільством, проникає в його первинні ланки – общину, сім’ю, і контролює кожну людину особисто.

До ХХ ст. низький рівень розвитку науки і техніки не дозволяв імперській машині встановити тоталітарний контроль над усіма громадянами держави. Сім’я та община віками зберігали традиції, що нерідко суперечили імперським ідеологічним цінностям. Однак, історія знає багато спроб встановити контроль деспотичної влади над первинними ланками суспільства.

Типовий приклад маємо в російській селянській общині, яка на засадах кругової поруки вірно служила царському імперіалізму. Реформатор П. Столипін, який намагався наділити селян землею, щоб перевести сільське господарство імперії на ринкові рейки, наполягав на знищенні сільської общини (Селюнин, 1988). Але вірні споконвічним російським традиціям більшовики побачили в ній зародки соціалізму. В роки військового комунізму відібрану у землевласників землю передали не у приватну власність селянам, а у колективне користування, відновлюючи російську общину як опору надцентралізованої держави на селі. І це зрозуміло. Адже більшовизм – це третя стадія російського імперіалізму. Саме більшовикам вдалося встановити повний, тотальний контроль над сільською общиною у формі колгоспів. Про пряму спадкоємність між цими двома первинними ланками російського села неодноразово писали різні дослідники (Селюнин, 1988, с. 186).

Завдяки технологічному прогресу ХХ ст. деспотична імперська форма державного устрою Росії наблизилася до свого ідеалу. Скорострільна зброя і танки зробили збройне повстання проти деспотичної влади безнадійною справою. Електронний контроль за інформацією унеможливив будь-яку нелегальну діяльність. Монополізовані владою могутні засоби масової інформації дали змогу формувати і підтримувати в людині потрібний в державі імперський світогляд від народження до самої смерті. Досягнення соціології були спрямовані на організацію контролю над суспільством, так би мовити, на клітинному рівні. Одержавлюються всі сфери людської діяльності, навіть духовна. Якщо за Петра І російська православна церква стала державним департаментом, то в СРСР вона перетворилася на філію радянської охранки – КДБ. Духовенство, вчені, письменники, митці стають державними службовцями й змушені провадити в життя політичну лінію наддержави. Імперія стала тотальною.

Символом проникнення держави в сім’ю та її руйнації є розпропагований в радянські часи образ піонера-донощика Павлика Морозова. Саме на таких прикладах через офіційну освіту та засоби масової інформації тоталітарна держава налагодила масове виховання «нової радянської людини», хомо совєтікусів з «ковбасною» філософією.

Усі імперії – це законсервовані, замкнені у собі наддержави. Прагнення вберегти загарбане штовхає їх до боротьби з новаціями, до застою і неминучого краху. Однак надцентралізація влади дає змогу імперіям концентрувати зусилля в одному вузькому напрямку. Як правило, це військова сфера. Тому тоталітарна імперія СРСР при загальній відсталості і злиденності мала найчисленнішу армію, могутні військове виробництво, ракетобудування та космонавтику. Величезний військовий потенціал разом із агресивною імперською філософією, що завжди претендує на світове панування, робить тоталітаризм фактором глобальної небезпеки. Тоталітарні імперії ХХ ст., поглинувши дрібні держави, розв’язують військові конфлікти за глобальний контроль над всією планетою (світові війни). З поширенням зброї масового знищення у другій половині ХХ ст. протистояння тоталітарних наддержав стає небезпечним для існування всього людства (Березкин, 1991, с. 211–212).

Як відомо, Ленін і Сталін були фундаторами тоталітаризму у світовій історії. Лише пізніше він був запозичений з більшовицької Росії Гітлером, Мао Цзедуном, Пол Потом. Однак управління методами сили не може бути тривалим, бо як казав Наполеон: «Багнетами можна зробити все, крім одного, – на них не можна сидіти». Тому крах Радянського Союзу як більшовицького варіанту Російської імперії, за М. Бердяєвим, був закономірним і невідворотним.

Наприкінці ХVІІІ–ХІХ ст. у Європі та Північній Америці утвердилася альтернатива імперській державності. Це національна держава, що являє собою органічну цілісність, а не стримуваний військовою силою конгломерат народів. Національні держави виникли з уламків імперій, що розпалися під час промислової революції, не витримавши конкуренції ринкової економіки. Їх державна територія, як правило, збігається з етнічною територією певного народу. На відміну від імперій економічною базою національних держав європейської цивілізації є приватна власність і ринок. Ідеї політичної демократії та гуманізму стародавніх Греції та Риму в незалежних національних державах трансформувалися в демократичний парламентаризм, правове громадянське суспільство, пріоритет прав людини. На відміну від імперій, визначальною рисою ідеології сучасних національних держав європейського типу є гуманізм.

Сучасне світове співтовариство складається з національних країн, серед яких відлунням минулих століть агонізують кілька багатонаціональних імперських монстрів. Усі вони рано чи пізно розпадуться на суверенні держави окремих народів. У кількох країнах Європи під єдиним державним дахом живуть декілька народів. Ця спадщина імперського минулого теж приречена піти у небуття. Менший народ або буде поглинений «старшим братом», як це сталося з шотландцями у Великобританії, або звільниться і створить свою незалежну державу, як це зробили словаки. Національні держави виявилися найбільш міцними, безконфліктними, економічно ефективними і найменш небезпечними для сусідів.

Оскільки міжнародне співтовариство визнає право всіх народів на самовизначення в межах своїх етнічних територій, то крах тоталітарних імперій ХХ ст. неминучий. Однак ментальність їх громадян деформована тиском наддержави, а первинні ланки суспільства (сім’я, община) зруйновані. Крім того, колишня імперська еліта, а також частина одурманених пропагандою мешканців пострадянського простору ностальгують за часами Радянської імперії. Тому на руїнах тоталітаризму довго зберігатиметься загроза відродження імперського монстра в новій формі. Неоімперські потуги Москви «інтегрувати» колишні провінції загиблої тоталітарної держави – прямий доказ цього.

І все ж, як вважає відомий американський дослідник Френсіс Фукуяма, розпад СРСР на мононаціональні країни відповідає генеральній тенденції історичного розвитку людства. Світова історія не знає випадків благополучного перетворення імперій, які завжди були тюрмами народів, у мононаціональні, стабільні держави. Всі імперії рано чи пізно розпадалися або втрачали свою національну периферію. Цей історичний закон – запорука майбутньої незалежності українського народу.

СРСР був найбільшим у світі осередком азійського способу виробництва та тоталітарного деспотизму. Та маємо надію, що незабаром у його колишніх республіках переможуть ринкова економіка та європейський гуманізм. Існує реальна можливість повернення України на європейський шлях розвитку, що був силоміць перерваний поглинанням її Російською імперією.

Протягом усієї своєї історії Україна була органічною частиною європейської цивілізації. Її зв’язки з євразійською Росією не є природними, давніми і об’єктивно зумовленими геополітичною позицією України на карті Європи. Її насильницька переорієнтація з європейського Заходу на євразійський Схід сталася протягом останніх століть за доби найбільшої експансії московського імперіалізму. Україна (як і Білорусь, Молдова, Литва, Латвія, Естонія) через свою невдалу геополітичну позицію опинилися у прифронтовій смузі зіткнення європейської та євразійської цивілізацій. З пізнього середньовіччя на наших теренах точилися міжцивілізаційні збройні конфлікти – тривалі російсько-польські війни, походи на схід Наполеона, німців 1914 та 1941 рр., російська експансія на Захід за Петра І, Катерини ІІ, Сталіна. Лише внаслідок останнього міжцивілізаційного конфлікту (ІІ світова війна) Україна втратила близько 11 млн. чоловік і майже всю інфраструктуру. Народи цивілізаційного порубіжжя не тільки втрачали державність, але й були вимушені постійно боротися проти асиміляції за власну етнічну ідентичність. Унаслідок цих несприятливих обставин Україна протягом останніх століть була брутально відірвана від європейської спільноти і загарбана Російською імперією.

Цивілізаційна орієнтація українства на Захід – це не тільки данина давнім історичним зв’язкам. Можна сказати без перебільшення, що приєднання до цивілізованої Європи є питанням життя чи смерті української нації. Історія переконливо свідчить, що політика етноциду була засадничим принципом існування Російської імперії, починаючи з тотального нищення псково-новгородців Іваном ІV і закінчуючи сталінськими голодоморами та путінським «замиренням» Чечні. Якщо на найвищому державному рівні у Кремлі всерйоз обговорюється перспектива переселення українців до Сибіру для стримування «китайської загрози», то можна не сумніватися, що чергового «единения» під патронатом Москви українці не переживуть.

Сучасній Європі, яка існує у формі національних держав, а не уніфікованих централізованих імперій, політика етноциду не властива. Отже, європейський вибір – єдина реальна перспектива існування української нації у ХХІ ст.

У зв’язку з перемогою в усьому світі європейських принципів організації суспільства перед сучасною Україною стоїть проблема повернення в Європу, від якої її відірвали відносно недавно і всупереч її бажанню. Швидка інтеграція до цивілізованого Заходу – єдиний шлях самозбереження української нації, гаслом якої повинен стати перефразований заклик М. Хвильового: «Геть від Москви, назад в Європу!». Для громадян України немає альтернативи руху в бік цивілізованих країн Західної Європи, що базуються на ринковій економіці і влаштовані за принципом сучасних національних держав. У цьому запорука незалежності України.

 



Создан 25 апр 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником