21. СХІДНА ЄВРОПА В СИСТЕМІ СВІТОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

 
 

21. СХІДНА ЄВРОПА В СИСТЕМІ СВІТОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ




21. СХІДНА ЄВРОПА В СИСТЕМІ СВІТОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Буремне ХХ ст. відзначилось в історичній науці радикальною зміною концепцій. На зміну анахронічній історіософії стадіальності прийшло розуміння багатоваріантності людської історії. Однак, комуністичний світ і у ХХ ст. продовжував розглядати історію людства через призму марксистської концепції стадіальності.

Стадіальна або формаційна концепція історії людства склалася в ХІХ ст. в умовах панування еволюціонізму в науці. Епохальне відкриття Чарльзом Дарвіном та іншими біологами закономірностей розвитку життя на Землі революційно вплинуло на тогочасне суспільство. Закони і принципи біологічної еволюції від найпростіших одноклітинних організмів до все більш складних форм життя почали переносити в інші галузі науки, зокрема в історію.

Еволюціонізм у поглядах істориків-марксистів проявився перш за все в баченні історії людства як безперервного, поступового, прогресивно-стадіального процесу. Іншими словами, марксистська історична концепція декларувала наявність глобальних і послідовних соціально-економічних етапів розвитку людства – історичних стадій, або соціально-економічних формацій: первісно-общинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної. Історія уявлялася як безперервний і прогресивний процес розвитку від простого до складного, що із зрозумілих причин нагадував еволюцію життя на Землі за Ч. Дарвіном. Безальтернативність формаційної концепції світової історії в СРСР пояснюється двома причинами. По-перше, її фундаторами були класики марксизму К. Маркс та Ф. Енгельс. По-друге, концепція декларувала неминучість приходу людства до комунізму як обов’язкової стадії історичного розвитку.

На початку ХХ ст. на Заході зародилася і бурхливо розвивалася історіософія, яка заперечувала прямолінійно-стадіальний розвиток людства, відстоюючи багатоваріантність історичного процесу. Тобто, виявилося, що ріка світової історії не є потужним єдиним потоком, а складається з окремих різноманітних рукавів. Людство постійно продукувало і продукує різноманітні форми історичного буття, які одні дослідники називають культурами, інші цивілізаціями. Існуючи синхронно і паралельно цивілізації розвиваються власним шляхом, взаємодіють і конкурують між собою.

Фундаторами цих поглядів на Заході були Освальд Шпенглер та Арнольд Тойнбі, а їх послідовником та популяризатором у СРСР – Лев Гумільов. Оскільки цей підхід заперечував фундаментальні складові марксистської історичної концепції, зокрема стадіальність, праці О. Шпенглера та А. Тойнбі довго залишалися невідомими радянському читачеві. Лише після розпаду СРСР коротка версія десятитомного «Дослідження історії» А.Тойнбі була опублікована в російському (1991 р.) та українському (1995 р.) перекладах. Своєрідний історіософський підхід А. Тойнбі до історичного розвитку людства дає можливість у новому світлі розглянути історію та сьогодення Східної Європи та України зокрема.

Перш ніж коротко викласти головні принципи історичної моделі Шпенглера-Тойнбі зазначимо, що новітні дослідження археологів, етнографів, істориків первісності дають підстави зробити висновок про багатоваріантність історичного розвитку людства не тільки з моменту виникнення найдавніших цивілізацій 5 тис. р. т., як це твердили згадані вчені, а й у первісну добу. Жорстка залежність первісних мисливських колективів від природного оточення, зумовлювала постання в кожній достатньо вираженій природно-ландшафтній зоні своєрідної господарсько-культурної системи пристосування первісної людини до оточуючого середовища, яка суттєво відрізнялася від способу життя в інших природних зонах.

Так, у прильодовиковій Європі, але в різних її кліматичних зонах, паралельно розвивались різні світи мисливців на мамонтів, степових мисливців на бізонів, тундрових мисливців на північних оленів. У післяльодовиковий час поширились суспільства лісових мисливців, мисливців гірських лісів, звіробоїв та рибалок морських узбереж, мисливців та збирачів тропічних лісів тощо (Левин, Чебоксаров, 1955; Залізняк, 1989; 1991; 1994; 1995; 1997). Економіка, спосіб життя, культура цих мисливських суспільств суттєво різнилися між собою. Отже, маємо вагомі наукові підстави сумніватися в існуванні у доісторичні часи всеохоплюючої і універсальної первіснообщинної стадії історичного розвитку людства. Культурно-історична диференціація людства поглибилася в пізніші епохи, особливо з досягненням окремими суспільствами цивілізаційного рівня розвитку, який передбачає наявність держави, міст та писемності.

Двотомна праця О. Шпенглера «Присмерк Європи» 1918–1922 рр. справила велике враження на багатьох істориків, зокрема на А. Тойнбі. О. Шпенглер уявляв собі останні тисячоліття світової історії, як розвиток окремих культур, що підкорявся законам, які дещо нагадували біологічні. Культура народжувалась, коли пробуджувалась її Душа, і вмирала, коли Душа вичерпувала, реалізовувала себе до кінця. На життя кожної культури О. Шпенглер відводив близько 1000 років, за які вона переживала свої молодість, зрілість, старість і вмирала. Дослідник виділяв 8 культур: єгипетську, вавилонську, китайську, індійську, греко-римську, арабо-юдайську, майя та західноєвропейську.

Не важко помітити, що підхід відомого радянського історика Л. Гумільова до проблем розуміння етносу є лише злегка трансформованою концепцією О. Шпенглера, пізніше розвинутою А. Тойнбі. Саме з неї Л. Гумільов запозичив біологічний підхід до пояснення соціально-економічних явищ, 1200-річний життєвий цикл етносу, так звану пасіонарність, яку О. Шпенглер називав Великою Душею, а А. Тойнбі – життєвою силою.

Надзвичайно глибокий вплив на світову історичну думку справила вже згадувана десятитомна праця послідовника О. Шпенглера англійця А. Тойнбі «Дослідження історії». Перші шість томів побачили світ у 1934–1937 рр., решта опублікована 1954 р.

Протягом останніх 5 тисячоліть світової історії дослідник розрізняв близько 20 вищих суспільств, які отримали назву цивілізацій. Нагадаємо, що О. Шпенглер виділяв лише 8 таких спільнот, які звав культурами. Сім цивілізацій А. Тойнбі не мали пращурів – єгипетська, андська, мінойська, шумерська, індська, давньокитайська, майя. П’ять останніх породили дочірні цивілізації: індська – індуїстську, давньокитайська – далекосхідну китайську та далекосхідну корейсько-японську. Мінойська цивілізація породила сирійську та еллінську. Від сирійської походять ісламські іранська та арабська. Еллінська цивілізація була матір’ю західнохристиянської та східнохристиянської, або православної, за А. Тойнбі. Остання складається з двох споріднених цивілізацій – православно-візантійської та православно-руської.

За А. Тойнбі, найдавніші цивілізації виникли як відгук суспільства на зовнішній виклик природного оточення. Носієм життєвої сили, що породжує успішний відгук суспільства (тобто цивілізацію) є його творча меншість. Спочатку вона надихає і завойовує прихильність пересічної більшості суспільства завдяки чарам свого творчого дару. Саме завдяки ньому формулюється і реалізується успішна модель майбутньої цивілізації. Однак, з часом нетворча більшість відвертається від колишніх натхненників і поводирів суспільства. Стверджуючи своє лідерство, останні все частіше звертаються до сили і перетворюються з творчої на панівну меншість суспільства, що домінує над його більшістю, яку А. Тойнбі називає внутрішнім пролетаріатом цивілізації.

Так, внаслідок втрати життєвої сили творчою меншістю цивілізації всередині суспільства виникає глибокий розкол, побороти який панівна меншість старається силовими методами. Цивілізація вступає, за А. Тойнбі, в добу лихоліть – період глобальної соціальної, економічної, ідеологічної кризи, яка вибухає численними збройними конфліктами. Втомившись від війн, усі верстви суспільства схиляються до встановлення миру та порядку бодай силовими методами. Мілітарним шляхом цивілізація творить свою світову державу. В її лоні пригноблена більшість (внутрішній пролетаріат) творить світову релігію, яка поширюється за межи світової держави на її варварську периферію (зовнішній пролетаріат), яка, знаходячись під культурним впливом цивілізації, протистоїть її експансії.

При всіх зовнішніх ознаках величі і блиску цивілізації на стадії світової держави, вона є її бабиним літом, що передвіщає скорий занепад і смерть суспільства. За А. Тойнбі, світова держава створюється панівною меншістю внаслідок її неспроможності побороти внутрішній розкол суспільства і керувати ним органічно, без насильства. Всі ці внутрішні негаразди за кількасот років руйнують світову державу, з якою вмирає і цивілізація. Заключним акордом в її існуванні є навала її зовнішнього пролетаріату (варварських племен) на руїни світової держави. Варвари, за А. Тойнбі, виконують роль стерв’ятників на тілі мертвої цивілізації. Нерідко, успадкувавши її надбання (перш за все її світову релігію), вони започатковують нову, похідну від попередньої дочірню цивілізацію. Дочірні цивілізації зароджувалися в тілі вмираючої материнської, як відгук на внутрішній або зовнішній соціальний виклик.

Весь цей життєвий цикл цивілізації А. Тойнбі докладно дослідив на прикладі еллінської та похідної від неї (дочірньої) західнохристиянської цивілізацій, екстраполюючи висновки на інші вищі суспільства світової історії.

Еллінська цивілізація постала як успішний відгук стародавніх греків на виклик суворої природи Еллади. В несприятливих для землеробства горах Аттики греки винайшли ефективну господарську систему, яка вдало поєднувала елементи землеробства, ремесла, торгівлі, мореплавства. Вони налагодили товарне виноградарство та вирощування оливок і торгували вином та олією у Середземномор’ї. Однак, внутрішній розкол еллінського суспільства у V ст. до н.е. призвів до Пелопоннеської війни між Аттикою та Спартою, що знаменувала собою початок тривалої доби лихоліть. Край цим негараздам поклала світова держава еллінської цивілізації – Римська імперія, яку А. Тойнбі назвав «монументальним симптомом розпаду еллінської цивілізації». У середовищі римського пролетаріату закоренилась, а потім поширилась на усю державу та її варварську периферію світова релігія еллінської цивілізації – християнство. Загибель еллінської або греко-римської цивілізації супроводжувалася навалою варварів на її руїни.

З розпадом Римської імперії вмираюча еллінська цивілізація породила дві дочірні – західнохристиянську та східнохристиянську, або православну, які успадкували від своєї матері її світову релігію. Однак, Західна Європа переймала духовні надбання античності швидше, повніше та інтенсивніше, ніж православна Східна. Латина тісно пов’язала західнохристиянську цивілізацію з духовною спадщиною Риму. Адже знання латини давало змогу читати не тільки Святе Письмо, але й твори всіх мислителів Греції та Риму.

Інтелектуальний спадок еллінської цивілізації довго залишався недоступним Русі, бо на той час не був перекладений з грецької чи латини на старослов’янську. Це робило стартові можливості західнохристиянської цивілізації кращими порівняно з православно-руською. Не випадково європейська освіта, наука, культура (ренесанс, бароко) закоренилися в Україні у зв’язку з її латинізацією у ХVІ–ХVІІ ст. Пізніше у ХVІІІ ст. вестернізація докотилася через Україну та петербурзьке «вікно в Європу» і до Росії.

За А. Тойнбі, в наш час продовжують існувати 6 цивілізацій: західнохристиянська, православно-руська, китайська, японо-корейська, індійська та ісламська. П’ять останніх проминули фазу своїх світових держав і знаходяться в стані згасання. Найвиразнішою ознакою їхнього занепаду є швидка асиміляція цих цивілізацій західнохристиянською. Повсюдно національний одяг витискується західноєвропейським, європейські канони краси перемагають місцеві естетичні традиції, європейський спосіб життя та елементи державного устрою поширилися по всьому світу, а європейські мови стають інтернаціональними. Мавпування світом не тільки фундаментальних європейських цінностей, але й формальних ознак європейської цивілізації (джинси, канони краси, архетипи поведінки тощо), на думку А. Тойнбі, є переконливим показником лідерства у сучасному світі європейської цивілізації разом з її філією у Північній Америці.

Всесвітній тріумф цих зовнішніх ознак європейської культури, за А. Тойнбі, зумовлений наявністю суттєвих, глибинних переваг західноєвропейської цивілізації над іншими. Вона виявилася найбільш економічно ефективним, динамічним, раціонально організованим і соціально комфортним для людини суспільством нашого часу. Серед її визначальних, суттєвих особливостей слід назвати ефективну і динамічну ринкову економіку, що базується на приватній власності. Вона робить виробника-власника багатим, а значить незалежним від влади і самодостатнім. Економічна незалежність виробника породила парламентську демократію з розподілом влади та високий статус вільної людини. Ринок зруйнував імперський державний устрій, який повсюдно замінюється національними державами європейського типу. Та ж ринкова економіка Європи здавна стимулює технічний прогрес, бурхливий розвиток якого породив сучасне індустріальне виробництво.

Отже, приватна власність, ринкова економіка, демократичний парламентаризм, гуманізм, національна державність, індустріалізм – визначальні риси сучасної західнохристиянської цивілізації. Саме вони забезпечують її переможну ходу по планеті в новітні часи.

В середні віки західнохристианська цивілізація поширювалася, головним чином, шляхом збройної експансії на землі православної та мусульманської цивілізацій (хрестові походи); в Америку, Африку та Азію під час завоювання заморських колоній у ХV–ХІХ ст. Іспанією, Португалією, Англією, Францією, Німеччиною, Бельгією. В новітні часи розвиток ринкових відносин породив згадуваний комплекс переваг європейського суспільства над іншими, що зробило мирну експансію ефективнішою за збройну агресію.

З шести цивілізацій, які, за А. Тойнбі, дожили до нашого часу, лише західноєвропейська не увійшла у фазу занепаду, бо поки що не побудувала своєї світової держави. Як відомо, її постанню передує розкол та надлам суспільства, що веде до збройних конфліктів – так званої доби лихоліть. На думку А. Тойнбі, надлам західнохристиянського суспільства стався ще у середні віки. Добою лихоліть він вважав релігійні війни ХVІ–ХVІІ ст. та національні конфлікти в Європі ХІХ–ХХ ст. Відомі три відчайдушні спроби створити світову державу західноєвропейської цивілізації, що потерпіли поразку. Маються на увазі спроби Наполеона на початку ХІХ ст. та німців у І та ІІ світових війнах. Нинішні зусилля по створенню єдиного Євросоюзу також можна розглядати як спробу побудови західноєвропейської світової держави. Однак, оскільки така держава лише будується, то західноєвропейська цивілізація знаходиться десь посередині свого історичного шляху і ще має певні перспективи.

Органічне існування православно-руської цивілізації завершилося, за А. Тойнбі, надламом Київської Русі у ХІІ ст. Добою лихоліть для неї була феодальна роздробленість ХІІ ст. та агресія татар, Литви, Польщі, Угорщини ХІІІ–ХVІ ст. Світова держава православно-руської цивілізації постала внаслідок зміцнення Московського князівства, завоювання ним Новгородської Русі у ХVІ та України в ХVІІ–ХVІІІ ст.

Доречно згадати альтернативну до поглядів А. Тойнбі точку зору євразійців на витоки східнохристиянської, або євразійської (за сучасною термінологією) цивілізації. Євразійство – ідеологічна течія, що зародилася в середовищі російської інтелігенції у 20-р. ХХ ст. як реакція на більшовицьку революцію 1917 р. Його прибічники (М. Трубецькой, П. Савицький, Г. Флоренський, Л. Гумільов) вважали, що центром євразійського простору є Росія, для якої європейська демократія шкідлива, а управління споконвіку здійснюється шляхом державного насилля. Цей засадничий принцип є спадщиною імперії Чингізидів, прямим нащадком якої вважається євразійська цивілізація. Тому говорити про неї до приходу монголів у Східну Європу науково не коректно. Отже Київську Русь фундатори євразійства не включали до євразійської цивілізації.

Східнохристиянська цивілізація розвивалася в умовах наростаючого тиску з боку більш ефективної через динамічну ринкову економіку західнохристиянської. Остання, як зазначалося вище, неодноразово здійснювала збройну експансію на Схід – агресія Лівонського ордену в Литву, на Псков та Новгород, Польщі в Україну та в Білорусію, похід Наполеона 1912 р., німців у І та ІІ світових війнах. Світова держава євразійської цивілізації Російська імперія відповідала Європі збройними походами під час наполеонівських війн, Першої та Другої світових воєн. Ось уже 1000 років збройні сутички християнських Заходу та Сходу точаться переважно на землях українців, білорусів та балтів, чим пояснюється драматизм історичної долі цих народів та їхня довга бездержавність.

Однак, значно ефективнішою за збройну агресію виявилась технологічна, культурна та економічна експансія Західної Європи. Цей тиск на Схід особливо посилився в добу творення світової держави православно-руської цивілізації в ХVІ–ХVІІ ст. Саме у цей час на Заході бурхливо розвивалася ринкова економіка – рушійна і незборима сила західнохристиянської цивілізації на післясередньовічному етапі її розвитку. Не маючи вагомих економічних та технологічних контраргументів, православна цивілізація вдалася до самоізоляції, що лише поглибило її економічну, політичну, адміністративну, технологічну та культурну відсталість і призвело до глибокої кризи всього суспільства.

Реформи Петра І на початку ХVІІІ ст. були не просто торжеством над консервативними ізоляціоністами-старовірами та переможним прорубуванням «вікна в Європу», а й офіційним і вимушеним визнанням православним суспільством переваг західнохристиянської цивілізації. Мавпування Петром І зовнішніх ознак західноєвропейського життя (камзоли, перуки, тютюн, кава тощо) свідчать про підсвідоме визнання ним переваг Європи над відсталою Росією. Це була перша велика стратегічна поразка православно-руської цивілізації в боротьбі із західнохристиянською. Фактично, Петро І почав перебудовувати незавершену світову державу східноєвропейської цивілізації у варварське наслідування європейських національних імперій. Інакше кажучи, недобудована православно-руська світова держава протягом останніх 300 років трансформувалася за канонами західноєвропейського державотворення в периферійно-європейську імперію російського етносу.

Незважаючи на поверхневу вестернізацію державного устрою Російської імперії в бік підсилення її національно-російського характеру, в традиційному російському суспільстві жеврів, зберігався і навіть офіційно культивувався архаїчний міф про її богообраність, наднаціональність, особливий, альтернативний західному шлях Росії, тобто зберігалася ілюзія цивілізаційної окремішності Росії. Ідеологічні характеристики світової держави всієї східнохристиянської цивілізації поступово ставали анахронізмом, що принципово суперечив російській дійсності, починаючи з Петра І, який перетворив Росію у периферійно-європейську національну державу.

Ці претензії Російської імперії на статус світової держави всієї православної цивілізації не були безкорисливими, оскільки виправдовували російську експансію на землі сусідів і перш за все слов’ян. У ХІХ ст. псевдонаднаціональні гасла російського імперіалізму набули форми слов’янофільства, дійсна суть якого полягала в ідеологічному забезпеченні розширення меж держави російського етносу. Цей імперський зміст слов’янофільства влучно сформулював О. Пушкін:

«Славянские ль ручьи сольются в русском море?

Оно ль иссякнет? вот вопрос».

Отже, з часів Петра І Російська імперія поступово втрачала свій наднаціональний характер світової держави східнохристиянської цивілізації. Однак, ілюзія останньої постійно культивувалася в імперських центрах з метою ідеологічного обґрунтування експансії імперії російського етносу.

Нового дихання реліктові гасла наднаціональності Російської імперії набули в ХХ ст. Більшовицька Росія, чи СРСР проголосила себе вже всесвітньою державою трудящих. Однак, як більшовизм є третьою формою російського імперіалізму, за М. Бердяєвим, так СРСР був імперською державою російського етносу на більшовицькій стадії розвитку. Про це, зокрема, свідчить грабіжницький по відношенню до «молодших братів» розподіл майна СРСР після його розпаду. Хоча метрополія офіційно проголошувала Радянський Союз наднаціональною державою всіх братніх народів, левова частина його майна була захоплена старшим братом, який до того ж має територіальні претензії до всіх молодших.

Отже, розпочатий Петром І процес вестернізації Росії, тобто поглинення західнохристиянською цивілізацію останнього осередку східнохристиянської, так і не знищив претензії Російської імперії на особливий історичний шлях, світове панування, богообраність. Ганебна поразка Росії у І світовій війні ще раз продемонструвала неефективність по-азійськи деспотичного режиму царської Росії. Лютнева революція 1917 р. символізувала перемогу західноєвропейських суспільно-економічних відносин в Росії і крах традиційних євразійських принципів улаштування російського суспільства, який був витлумачений російськими традиціоналістами як кара господня за гріх вестернізації, за підкорення  Святої Русі західному Антихристу. Адже відмова від православних цінностей на користь західноєвропейських виявилась даремною, бо не зробила Росію ні багатою, ні сильною.

Жовтневу революцію 1917 р. слід розглядати як потужну реакцію традиційної, православної свідомості на експансію західнохристиянської цивілізації, вибух євразійського фундаменталізму. Паростки західного способу виробництва (ринкова економіка) були жорстоко знищені разом з її носіями-капіталістами. При чому більшовики боролися з впливами на Росію Заходу, використовуючи його ж досягнення, щоправда, трансформувавши їх до невпізнанності в традиціях православної цивілізації.

Західноєвропейську за походженням марксистську філософію було адаптовано до російських реалій в якості замінника православного християнства. Марксизм в Росії набув специфічних місцевих форм, став своєрідною релігією, в якій у ролі Мойсея виступав Маркс, Месії – Ленін, Святого Письма – їхні твори, а роль войовничої церкви виконувала комуністична партія.

У соціально-економічній сфері більшовики спробували здійснити нездійснене – відродити окрему східноєвропейську цивілізацію в чужих для неї, але більш ефективних західних лаштунках. Або, як писав А. Тойнбі, «побудувати суспільство, яке було б американським матеріально і російським духовно». Зриваючи з гаснучої православної цивілізації капіталістичні пута вестернізації, накинуті на неї Заходом у ХVІІІ–ХХ ст. Ленін та Сталін запроваджували в Росії новітні європейські технології, індустріальне виробництво тощо. Фактично, відбувалася заміна старих пут Заходу на слабнучому тілі східноєвропейської цивілізації на нові, сучасніші і більш досконалі.

Урешті-решт більшовики стали жертвами закону, який так часто декларували: «Буття визначає свідомість». Західноєвропейські технології та виробництво стали невичерпним джерелом західної свідомості в радянському суспільстві, особливо серед радянської молоді. Пригадуються частівки, які співали з телеекранів гумористи 70-х років ХХ ст.:

«„На восток езжай, сынок”, – говорит мне папа.

– Не хочу я на восток, я хочу на запад».

Наприкінці ХХ ст. все це спричинило розпад вестернізованого релікту східноєвропейської цивілізації, яким був СРСР.

З розвитком ринкової економіки у ХІХ–ХХ ст. основним принципом державотворення в Європі став національний. Саме тому Р. Пайпс назвав ХХ сторіччя добою націоналізму. Як згадувалося вище, у цьому відношенні Російська імперія стала європеїзуватися давно – ще з часів Петра І, поступово перетворюючись зі світової держави православно-руської цивілізації на імперію російського етносу. Відчайдушна спроба більшовиків вийти за російські національні рамки і трансформувати більшовизм в наднаціональну світову релігію, а Російську імперію – в зародок нової цивілізації, зазнала поразки. Вже 1928 р. ідеолог вселенського комунізму Л. Троцький був розгромлений, а пізніше знищений фізично незчисленними російськими прибічниками консервативного національного комунізму Сталіна. С. Дмітрієвський у 1930 р. дав образний опис процесу трансформації більшовизму в новітню форму російського месіанізму: «Під тиском життя та російського народу мінялися погляди наших більшовицьких вождів. І ми побачили, що радянська влада не лише відновила неподільність імперії та захистила життєві потреби Росії, а й узагалі є владою національною, російською. Владою, що її створив російський народ для своїх потреб і за своєю подобою». Так, більшовизм, що претендував на роль наднаціональної світової релігії новонародженої у 1917 р. цивілізації, виявився пересічним різновидом європейського націоналізму, а згадана «нова» цивілізація – більшовицькою версією глибоко вестернізованої Російської імперії.

Видатний російський філософ М. Бердяєв у книзі «Витоки російського комунізму» переконливо показав, що більшовизм є новітньою формою російського імперіалізму, трансформацією російського месіанізму, російською національною ідеєю ХХ ст.: «Марксистська ж балаканина московської інтелігенції в СРСР – це лише тимчасова данина моді, лише зовнішня тоненька плівка червоної фарби на дуже грубому історичному шарі російської національної духовності». Вибух російського шовінізму в сучасній пострадянській Росії – переконливий доказ сказаного.

Отже, спроба більшовиків започаткувати на руїнах православно-руського суспільства, похідну від останнього, дочірню цивілізацію потерпіла крах. Його головною причиною була надто потужна західноєвропейська альтернатива, глибинна вестернізація Росії та відсутність принципово нової ефективнішої, порівняно з ринковою економікою Заходу, соціально-економічної моделі. Більшовицька протидія наступу Заходу методами насилля, ізоляціонізму (залізна завіса) та запозичень окремих західних новацій була неефективною і недостатньою. Більшовики не змогли протиставити перевагам західної цивілізації нічого кращого, ніж окремі запозичення з її ж арсеналу (марксизм, індустріальне виробництво, масове копіювання передових західних технологій та взірців техніки і зброї – атомна бомба, автомобілі, комп’ютери тощо). Більшовицький відгук на виклик Заходу виявився неефективним і надто слабким.

Що готує мешканцям пострадянського простору найближче майбутнє, якщо подивитися на нього через призму концепції цивілізацій А. Тойнбі? Останній вважав, що після падіння світової держави якоїсь цивілізації наступає так зване міжцарів’я. Ця історична фаза характеризується війнами, нашестям варварів та потенційною можливістю народження на руїнах загиблої цивілізації нової, дочірньої.

Однак, ці закономірності наврядчи стосуються Російської імперії, яка внаслідок посиленої і всебічної вестернізації протягом останніх 300 років по суті перестала бути світовою державою східнохристиянської цивілізації і перетворилася на периферійно-європейську національну державу росіян. А якщо так, то розпад Російської імперії слід розглядати за моделлю розпаду не світової держави, а периферійно-європейських імперських утворень, наприклад, Австро-Угорщини чи Великої Порти.

Усі європейські імперії, в тому числі і вищезгадані, були зруйновані ринковою економікою і розпалися на національні держави європейського типу (Березкин, 1991, с. 210; Залізняк, 1994). Приблизно це саме відбувається з певними відхиленнями через місцеву специфіку і на пострадянському просторі. Запорукою подальшого вкорінення принципів європейського національного державотворення на сході Європи є високий ступінь вестернізації або готовності до неї східноєвропейських суспільств, що було несподіванкою навіть для західних радянологів після падіння «залізної завіси».

Про глибинність і незворотність вестернізації Росії свідчить відчайдушна, але безуспішна спроба більшовиків повернути їй статус окремої цивілізації, альтернативної західноєвропейській. Після 75-річного кривавого і невдалого більшовицького експерименту Росія знову повертається на рейки європейської цивілізації. Зрушити її з цих позицій, які в наш час стають загальнолюдськими, неможливо, тому що супротивники Заходу в Росії не мають реальної альтернативи ринку та парламентській демократії. Комуністична ж утопія виявилась нежиттєздатною і була дискредитована в ході більшовицького експерименту. Насильство й ізоляціонізм, до яких можуть знову вдатися комуністи чи крайні націоналісти, прийшовши до влади в Москві, не зможуть ефективно протидіяти подальшій вестернізації Росії, як це показали останні 80 років російської історії.

Претензії імперських кіл Росії на відмінний від Європи, особливий євразійський шлях чи на орієнтацію на Схід не мають реального підґрунтя. Росія не може й далі серйозно претендувати на особливу історичну долю, тому що не тільки не має реальних контраргументів рушійним силам західної цивілізації (перш за все ринку та парламентській демократії), але й інтенсивно запроваджує ці західні цінності у себе. Розмови ж про орієнтацію на Схід взагалі абсурдні, бо Схід вже перейшов або інтенсивно переходить на рейки західної ринкової економіки та парламентаризму (Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Китай).

До речі, японське, південнокорейське та інші східні «економічні дива» є прямим наслідком масового запозичення у повоєнний час прогресивних західних технологій, вільної ринкової економіки, індустріального виробництва.

Таким чином, переможна хода західноєвропейської цивілізації по планеті пояснюється тим, що вона виявилась найбільш динамічним, економічно ефективним, раціонально організованим, а також соціально комфортним суспільством нашого часу. Згасання інших сучасних цивілізацій через їх вестернізацію пояснюється відсутністю ефективних альтернатив вищезгаданим перевагам західноєвропейського суспільства. Не є виключенням і східнохристиянська цивілізація, асиміляція якої західним сусідом є давнім, закономірним і невідворотним процесом.

Радянський Союз був глибоко вестернізованим реліктом східнохристиянської цивілізації. Під потужнім впливом Заходу він давно вже трансформувався із зародка світової держави православної цивілізації в периферійно-європейську національну імперію російського етносу. Однак, через ряд обставин російське суспільство і в наш час зберігає релікти ідеології світової держави, наполягаючи на своїй наднаціональності і безпідставно претендуючи на альтернативний західному особливий шлях історичного розвитку.

Визнана світовою наукою історична концепція А. Тойнбі є перспективною для розуміння сучасної політичної ситуації та прогнозування майбутнього на пострадянському геополітичному просторі. Особливо, якщо врахувати відому концепцію зіткнення цивілізацій американського культуролога Самуеля Хантінгтона (2003). Як послідовник А. Тойнбі, дослідник запропонував переконливу модель взаємодії сучасних цивілізацій, яка відкриває широкі можливості для прогнозування світової історії ХХІ ст.

Слідом за своїм славетним попередником С. Хантінгтон бачив сутність сучасної історії у переможному наступі західнохристиянської цивілізації на сусідні. Однак їхні погляди на взаємодію сучасних цивілізацій не збігалися. А. Тойнбі та його послідовники (В. Нейпол та ін.) вважали західні цінності (приватну власність, вільний ринок, індивідуалізм, лібералізм, демократію, рівність, парламентаризм тощо) загальнолюдськими. Тому перемога західноєвропейської цивілізації у світі розглядалася як наближення до неї інших світових цивілізацій шляхом органічного засвоєння останніми згаданих переваг Заходу. Відповідно, сучасний історичний процес виглядав як формування універсальної, всесвітньої цивілізації на ґрунті запропонованих Західною Європою загальнолюдських цінностей. Френсіс Фукуяма у своїй праці «Кінець історії» стверджує, що європейська цивілізація випрацювала оптимальну соціально-економічну модель облаштування суспільства і подальший прогрес зведеться до її поширення на всіх континентах.

С. Хантінгтон не вважав європейську модель універсальною для всього людства. На його думку, поширення цінностей західноєвропейської цивілізації з її філією в Північній Америці веде не до органічного засвоєння іншими світовими цивілізаціями європейських принципів, а лише до поширення європейського чи американського способу життя, звичаїв, індустріального виробництва, окремих зовнішніх елементів культури (одягу, канонів краси тощо). Іншими словами, європеїзуючись за формою, сучасні цивілізації зберегли свою принципово відмінну від Європи суть. Тобто, на думку американського культуролога, універсальна, всесвітня цивілізація наврядчи сформується в найближчому майбутньому. Світ ХХІ ст. і надалі буде складатися з кількох цивілізацій, несхожість яких буде джерелом різноманітних конфліктів.

Крім західнохристиянської цивілізації, що охоплює Західну Європу та Північну Америку, С. Хантінгтон розрізняє японську, китайську, індуїстську, ісламську, православно-російську, латиноамериканську та африканську цивілізації. Відмінності між ними більш глибинні, суттєві та фундаментальні, ніж різниця між ідеологіями чи політичними режимами. В умовах зростаючої комунікабельності сучасного світу розмивається традиційна ідентифікація людей за місцем народження чи громадянства певної держави. На поверхню людської свідомості спливають глибинні, фундаментальні ознаки, властиві великим культурно-історичним людським спільнотам – цивілізаціям. На цьому ґрунті постає сучасний релігійно-цивілізаційний фундаменталізм, яскраві приклади якого маємо у мусульманському світі.

«Лінії розломів між цивілізаціями є лініями майбутніх фронтів», – писав С. Хантінгтон. Іншими словами, якщо в добу середньовіччя чи в новітні часи війни велись між державами, націями, ідеологіями, то в ХХІ ст. вони відбуватимуться між цивілізаціями. Згаданий дослідник вважає, що ІІІ світова війна може спалахнути лише між цивілізаціями.

Прикладом такого давнього міжцивілізаційного конфлікту є затяжне протистояння західнохристиянської та східнохристиянської цивілізацій з мусульманським світом. Воно виникло разом із появою ісламу і розвивалося з перемінним успіхом. Спочатку у VІІІ ст. араби підкорили весь Піренейський півострів. У відповідь Європа не тільки відвоювала Іспанію, а й здійснила у ХІ–ХІІІ ст. серію переможних хрестових походів на Близький Схід. У ХІV–ХVІІ ст. турки-османи відповіли потужною експансією на Балкани, в Центральну Європу, на Україну, двічі облягали Відень. Однак у ХІХ–ХХ ст. вони остаточно втратили контроль не тільки над півднем Європи, але й над Північною Африкою та Близьким Сходом, де встановилися колоніальні режими Франції, Англії, Німеччини.

Цивілізаційні конфлікти по периферії величезного ісламського світу тривають і зараз: від Гібралтару на заході до Індії та Малазії на сході. Їх вогнища з різною інтенсивністю палають на індо-пакистанському кордоні, в Афганістані, Таджикистані, Карабасі, Чечні, Боснії, Кіпрі, Єгипті, Лівії, Алжирі. В наш час цей цивілізаційний конфлікт набуває нових, часом несподіваних форм, прикладом яких можуть бути численні терористичні акти, зокрема авіаційний напад на всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку. Війни ісламу з сусідами на думку С. Хантінгтона будуть тривати й у ХХІ ст.

Однак, найважливіший для Європи геополітичний розлом проходить не на півдні, а на сході: це не мусульманське пограниччя, а кордон з православно-російською цивілізацією Євразії. Встановився він з приходом татар і зародженням євразійської цивілізації, а у ХХ ст. проходив по західному кордону СРСР. Зупинимося на історичних перспективах країн, що опинилися у прифронтовій смузі глобального конфлікту двох християнських цивілізацій Європи, до числа яких належить і Україна. Драматизм їхньої історичної долі зумовлений перш за все невдалим розташуванням на геополітичному цивілізаційному розломі. Говорячи образною мовою відомої народної пісні:

«Горе тій чайці, чаєчці небозі,

Що вивела діток при битій дорозі».

Після глобальної поразки і розпаду Російсько-більшовицької імперії перед державами європейсько-євразійського порубіжжя (Україна, Молдова, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія) відкрилося два шляхи. Перший, яким скористалися країни Балтії, «скочити на підніжку поїзда переможної Європи» і, використовуючи її прогресивну технологію, вільний ринок, демократичний парламентаризм тощо, влитися в коло країн лідируючої західної цивілізації.

Другий шлях безнадійного протистояння Заходу обрав президент Білорусі О. Лукашенко. Цей вибір вимагає від правлячої еліти країни здійснити дві неможливі речі: відмовитись від вестернізації і протиставити останній ефективну альтернативу. Вже говорилося, що безперспективність цього шляху пояснюється повною відсутністю реальних альтернатив перевагам західноєвропейської цивілізації: ефективній ринковій економіці, що базується на приватній власності, демократичному парламентаризму з розподілом влади, національній державності тощо. «Ті країни, які не хочуть чи не можуть приєднатися до Заходу, мають конкурувати з ним, нарощуючи власну економічну, військову та політичну потугу», – писав С. Хантінгтон. Однак, у зазначених сферах ані Білорусь, ні навіть Росія нічого не можуть протиставити західноєвропейському світові. Адже крах СРСР, як відомо, стався саме внаслідок повної поразки в змаганнях із Заходом у царинах економіки, озброєння, політики та ідеології.

За С. Хантінгтоном, імперії, які підкорили народи різних цивілізацій (типу СРСР, Югославії), приречені на розпад. У їхніх межах виділяються розколоті країни, які лежать в зоні безпосереднього контакту двох цивілізацій, тому їхня культура та суспільство поєднують елементи обох спільнот. Україна також належить до розколотих країн пострадянського простору, на якому йде запекла боротьба проросійських сил із західниками. Якщо в країнах Балтії перемагають прибічники європейського шляху розвитку, а в Білорусі навпаки, то в Україні маємо відносну рівновагу цих ворожих між собою сил, з певною тенденцією у бік руху на Захід. Очевидні переваги останнього все більше усвідомлюються українським суспільством, особливо молоддю, яка визначатиме історичний шлях України в майбутньому. Отже, незважаючи на певні коливання політичних настроїв українських громадян, частина яких продовжує симпатизувати найбільшій антиєвропейській силі України комуно-соціалістам, час працює на користь нашого повного і остаточного входження в сім’ю цивілізованих європейських країн.

На думку того ж С. Хантінгтона, враховуючи переконливі переваги  західноєвропейських цінностей, найраціональнішим кроком з боку політичних еліт розколотих країн пострадянського простору була б спроба долучитися до Заходу. Однак для цього потрібна згода не тільки західного світу, але й більшості народу розколотої країни, цивілізаційне визначення якого відбувається повільніше, ніж його національної еліти.

Таким чином, Україна не має реальної альтернативи входженню в європейську сім’ю народів і трансформації у національну державу європейського зразка (Польща, Швеція, Чехія, Угорщина, Фінляндія тощо). Адже сучасній Європі властивий саме національний принцип державотворення. Однак швидкість цих перетворень дуже залежить від подій у Москві. Безнадійні в історичній перспективі зусилля російських шовіністів чи комуністів та їхніх прибічників в Україні протидіяти просуванню європейських цінностей на схід гальмують процес входження України в Європу, але їм не під силу зупинити його.

Про ріст європейських симпатій серед громадян України свідчать результати президентських виборів 1991, 1994, 2004 рр. (рис. 125). З року в рік зростає підтримка орієнтованих на Європу націонал-демократів. Відхід від європейських цінностей на останніх президентських виборах є тимчасовим явищем, яке не заперечує генеральну тенденцію. Адже два останні роки показали, що відмова від європейського шляху була великою помилкою, бо не тільки не принесла обіцяного «покращення вже сьогодні», а навпаки привела Україну до комплексної соціально-економічної та політичної кризи, а також дипломатичної ізоляції.

Отже, зараз як ніколи для України актуальне гасло: «Геть від Москви, назад в Європу».

 



Создан 25 апр 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником