20. КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ПРОВІНЦІЇ УКРАЇНИ

 
 

20. КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ПРОВІНЦІЇ УКРАЇНИ




20. КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ПРОВІНЦІЇ УКРАЇНИ

Історична доля людності певного регіону завжди значною мірою визначається його розташуванням та природними особливостями. Тому окремі частини більшості великих європейських країн здавна мають різний напрямок культурно-історичних зв’язків. Наприклад, Південно-Західна Франція історично зв’язана з Піренеями, Прованс – із Середземномор’ям, а Бретань, Нормандія, Паризький басейн – з Північно-Західною Європою. Північ Німеччини здавна тяжіє до Скандинавії, а південь – до Центральної Європи. В культурному сенсі польське Помор’я більше пов’язане з Південною Балтією, ніж Малопольща, яка має давні й тісні зв’язки з Центральною Європою та Карпатським басейном.

Україна – одна з найбільших країн Європи. Її окремі землі належать до різних природних зон і здавна контактують з різними культурно-історичними центрами Євразії. На українських теренах з первісних часів простежуються три провінції, етногенетичні зв’язки яких були спрямовані в різні напрямки (рис. 122). Північно-Західна Україна (Полісся і прилеглі регіони Волині та Прикарпаття) розвивалися в тісних контактах з Південною Балтією; Південно-Західна Україна перебувала під балканським впливом, а степи Південного Сходу та частково Півдня нашої батьківщини здавна являли собою західну частину великого азійського світу скотарів-номадів. За домінуючим напрямком культурно-генетичних зв’язків три згадані великі регіони України отримали назви балтійської, балкано-дунайської та степової культурно-історичних провінцій України (Залізняк, 1997).

Спробуємо прослідкувати, коли почали формуватися три названі провінції, за даними археології.

Балтійська провінція

Поліська низовина, що займає північ України та південь Білорусі, у природно-географічному сенсі являє собою східну частину великих Середньоєвропейських низовин, які простяглися на 2,5 тис. км від Англії до Середньоруської височини і характеризуються специфічними, досить однорідними природними умовами: помірним, відносно вологим кліматом, низьким, пласким рельєфом з піщанистими ґрунтами, численними ріками та болотами, суцільними змішаними лісами. Археологічні матеріали дозволяють говорити про стійкі культурні зв’язки первісного населення Полісся зі своїми західними сусідами згаданих низовин Південної Балтії, починаючи з кінця льодовикової доби.

Археологами простежено, що за останні 12 тис. років пройшло не менше 15 міграційних хвиль із заходу на Полісся, Волинь, Прикарпаття (рис. 123). Наприкінці льодовикової доби із Західної та Південної Балтії в Полісся прийшли дві хвилі мисливців на північного оленя – носіїв культур Гамбург та Лінгбі (Залізняк, 1989). На основі традицій Лінгбі 11 тис. р. т. у верхів’ях Вісли та Прип’яті формуються красносільська та свідерська культури з крем’яними наконечниками стріл на пластинах (рис. 33, І, ІІ; 50). Свідерці та красносільці поступово розселялися далі на північний схід, колонізуючи басейни Німану, Прип’яті, Десни, Верхнього Дніпра та Волги. Саме це населення у зв’язку з таненням Скандинавського льодовика після різкого потепління 10 тис. р. т. вперше заселило безкраї обшири півночі Східної Європи від Балтійського моря до Північного Уралу. Тому мезоліт півночі європейської Росії, в якому вбачають старожитності далеких пращурів фінських народів Північно-Східної Європи, має витоки в свідерській та красносільській культурах Полісся та басейну Німану.

Танення Скандинавського льодовика внаслідок потепління 10 тис. р. т. призвело до затоплення значних територій Західної Балтії, що стимулювало міграційні процеси у східному напрямку. Протягом мезоліту відбулися дві великі міграції з заходу в Полісся – прихід лісових мисливців кудлаївської та яніславицької культур (Залізняк, 1991) (рис. 60). Про дальні міграції з Балтії на територію України в мезоліті свідчать антропологічні матеріали з могильників маріупольського типу. Близько тридцяти таких могильників досліджено в Надпоріжжі та на Лівобережжі Дніпра. У них знайдені випростані масивні кістяки північних європеоїдів (Телегин, 1991; Потехина, 1999), які мають прямі паралелі серед антропологічних решток могильників Західної Балтії VІ–ІV тис. до н.е. (Ведбек, Ертебелле, Скотехолм тощо) (Гохман, 1966; Кондукторова, 1973).

Західний напрямок культурно-історичних зв’язків Полісся та Волині, що утвердився ще у фінальному палеоліті та мезоліті (культури Гамбург, Лінгбі, Коморниця-Кудлаївка, Яніславиця), зберігся майже до сьогодення. Він існував у формі міграційних хвиль, що котилися з Південної Балтії та Центральної Європи через басейн Вісли на схід.

У наступну неолітичну добу (7–5 тис. р. т.) із заходу на Волинь та у Верхнє Подніпров’я просунулися племена культур лінійно-стрічкової кераміки та лійчастого посуду. За доби бронзи у тому ж напрямку котилися хвилі міграції індоєвропейських племен – населення культур кулястих амфор і шнурової кераміки (рис. 83, 124), тшинецько-комарівська людність. До речі, від останньої деякі дослідники виводять слов’янство. У І тис. до н.е. з Південної Балтії у Полісся, на Волинь, Середнє Подніпров’я розселилися племена милоградської культури. У сарматську добу з Центральної Європи в Західну Україну просунулися кельтські племена.

Міграційні хвилі із заходу в Українське Полісся, на Волинь та Прикарпаття простежуються й у пізніші часи. Мається на увазі прихід сюди близько 2 тис. р. т. людності поморської культури та східногерманських племен вандалів та готів (пшеворська та вельбарська культури відповідно) (рис. 105). Практично всі археологічні культури басейну Прип’яті з фінального палеоліту по середньовіччя включно мають західне походження.

Переважна більшість славістів вважають батьківщиною слов’ян землі Північно-Західної України між Середнім Дніпром на сході, Верхньою Віслою на заході, Прип’яттю на півночі і степами на півдні, звідки у І тис. н.е. відбувалося їх розселення. Окреслена територія якраз збігається з північно-західною провінцією первісної України, здавна пов’язаною з Центральною Європою та Південною Балтією. Недаремно на         йближчими етнокультурними родичами слов’ян є їхні північно-західні сусіди – балти та германці. Існує точка зору, що далекими пращурами слов’ян, як і їхніх найближчих родичів балтів та германців, були племена культури шнурової кераміки, які у III–II тис. до н.е. просунулися в Північну Україну з Центральної Європи (Максимов, 1994) (рис. 83, 124).

За доби середньовіччя Північно-Західна Україна також розвивалася під потужним впливом з Балтії. Мається на увазі військово-політична експансія на українські землі спочатку варягів Скандинавії ІХ–Х ст., а пізніше Литви, Польщі і навіть Швеції. Лише на початку ХVІІІ ст. Петро І та інші російські імператори насильницьким шляхом переривають традиційні північно-західні зв’язки України і поступово переорієнтовують її на схід, інкорпоруючи в тіло Російської імперії (Дорошенко, 1991, с. 397–403).

Отже, постійний напрямок міграційних процесів із заходу в Полісся пояснюється входженням останнього до єдиної природно-ландшафтної зони Великих Європейських низин, що простяглися від Темзи до Десни. Саме це було визначальним для етнокультурних процесів, які проходили в Північно-Західній Україні, починаючи з кінця льодовикової доби. Особливості цього природно-ландшафтного регіону з однотипними природно-кліматичними умовами, що територіально збігається з зандровою смугою останнього зледеніння, сформувався у фінальному палеоліті, коли і встановився тісний культурний зв’язок Полісся з Балтією (Залізняк, 1989; 2001а, с. 119–124; 2001б). Складається враження, що лісова зона Східної Європи з її нечисленним мисливсько-рибальським населенням грала роль своєрідного резервуару для відтоку надлишків людності з Центральної Європи та Південно-Західної Балтії.

Євразійська степова провінція

Стійкі східні культурно-історичні зв’язки українського степу зі скотарським світом Азії почали формуватися з часу виокремлення скотарства в самостійну галузь економіки. Сталося це на південному сході України у IV тис. до н.е. в умовах аридизації клімату під впливом передової на той час трипільської культури. Цікаво, що перші скотарські спільноти склалися за участю мігрантів з Балтійського регіону, про що свідчить масивний, північноєвропеоїдний антропологічний тип похованих у численних могильниках маріупольського типу межиріччя Дніпра і Дону.

З постанням у IV тис. до н.е. у лісостепах та степах між Дністром та Дінцем найдавніших скотарських суспільств індоєвропейців (Середній Стіг, Нижня Михайлівка тощо) та їхнім поширенням степовою зоною далеко на схід (ямна культура) Південно-Східна Україна розвивалася в умовах тісних контактів з євразійським степом. Особливу роль в поширенні скотарства відіграли саме племена ямної культури (рис. 74, 77, 81). Вона сформувалася в українських степах ще наприкінці IV тис. до н.е. і протягом ІІІ тис. до н.е. поширилася на схід аж до Алтаю, де постала похідна від неї афанасіївська культура, та на захід у Середнє Подунав’я.

За доби енеоліту-бронзи (IV–ІІ тис. до н.е.) в українських степах послідовно змінювали один одного найдавніші індоєвропейські степовики з архаїчною відгінною формою скотарства (середньостогівці, ямники, катакомбники, зрубники), які лишили після себе тисячі курганів на півдні України.

Отже, степова євразійська культурно-історична провінція України, за даними археології, почала формуватися в українських степах та лісостепах наприкінці VI тис. до н.е. і проіснувала у формі кочових скотарських суспільств та Кримського ханства до XVIII ст. н.е. Її економічною основою були різні форми відгінного, а пізніше кочового скотарства. Як зазначалося, виокремлення скотарства в окрему галузь первісного господарства відбувалося у V–III тис до н.е. в межиріччі Дніпра і Дону, тож саме тут і розпочалося формування культурно-історичної провінції євразійського степу. Її зародження пов’язане з формуванням у степах та лісостепах між Дніпром і Доном маріупольської, середньостогівської, нижньомихайлівської, ямної культурних спільнот. Вони уособлюють собою становлення найдавніших скотарських суспільств зі специфічною культурою, способом життя, ментальністю. Їм притаманні важлива, якщо не провідна роль скотарства, мобільність, колісний транспорт, соціальна диференціація, патріархальність, войовничість, курганний поховальний комплекс, сакралізація війни, культи верховного бога-воїна і пастуха, зброї, коня, бика, вогню, сонця-колеса тощо.

Цей сформований на базі найдавнішого скотарства у степах Східної Європи праіндоєвропейський культурний комплекс був рознесений першими скотарями IV–III тис. з Дніпро-Донського межиріччя по всьому євразійському степу, а пізніше і за його межі (Шрадер, 1886; Child, 1925; Sulіmirski, 1968; Gimbutas, 1970; Mellary, 1989; Залізняк, 1994, с. 89–99; 1998, с. 248–265; 1999, с. 97–135; Zaliznyak, 1997, с. 117–125; 2005; Павленко, 1994). Значну роль у його поширенні відіграли ямні племена, які зі Східної України розселилися степовим коридором далеко на захід аж до осередку степів у Середньому Подунав’ї, в долину Тиси та на схід до Алтаю, де виникла похідна від них афанасіївська культура (рис. 81, 83).

Пізніше індоєвропейські степовики принесуть свій скотарський культурно-господарський комплекс, мову та ментальність далеко за межі євразійського степу в Центральну Азію, Індію, Іран, на Балкани, в Анатолію, у Центральну та Західну Європу. У III тис. до н.е. їхній скотарський спосіб життя переймають народи алтайської мовної сім’ї Центральної Азії (тюрко-монголи).

З початком доби заліза (І тис. до н.е.) Надазов’ям та Північним Причорномор’ям зі сходу прокотилися хвилі скотарів-кочовиків (кіммерійці, скіфи, сармати), які належали до східної іранської, або арійської групи індоєвропейців (рис. 123).

З IV по XVIII ст. н.е. з Азії українським степом на захід кожні 100–200 років плинули нові хвилі азійських номадів, але вже не індоєвропейців, а монголоїдів – тюрків. Перша тюркська орда гунів форсувала Дон та Керченську протоку 370 р. н.е. Після розгрому гунів римлянами та германцями в середині V ст. з півдня України їх витісняють тюрки – болгари. 558 р. зі сходу приходять авари. Рештки болгар були остаточно вигнані з Надазов’я та Надчорномор’я у Волзьку Булгарію та Західне Причорномор’я хозарами у 670 р. Під час хозарського панування з Південного Уралу степами на захід на Середній Дунай пройшли угри. Після розгрому хозар київським князем Святославом 965 р. в українські степи зі сходу вдерлися печеніги. Близько 1036 р. вони поступилися місцем новій тюркській орді торків, яких змінили половців. У ХІІІ ст. кипчаків-половців підкорили монголи. Кримські татари, які панували на півдні України до кінця XVIII ст., були уламком татаро-монгольської імперії Чингізидів. Останньою хвилею тюркських кочовиків зі сходу були калмики, які у XVIII ст. просунулися на захід до Кубані (Залізняк, 1994, с. 122, 123, 131, 132) (рис. 123).

Постійний напрямок руху скотарів-номадів протягом останніх трьох тисячоліть зі сходу на захід пояснюється тим, що європейський степ через вищу вологість клімату має значно густіший трав’яний покрив, порівняно із сухим азійським. Тому в пошуках кращих пасовиськ для своєї худоби степові номади рухались з Азії в Європу, а не навпаки.

Зайве нагадувати, що всі ці хвилі войовничих номадів зі сходу справляли потужний вплив на культурно-історичний процес у степовій та лісостеповій Україні. Однак, перебільшувати вплив тюрків на етногенез українців не слід. Антропологічні дослідження свідчать, що монголоїдні елементи в антропології українців представлені значно меншою мірою, ніж елементи центральноукраїнського (динарського) антропологічного типу у наших тюркських сусідів, зокрема кримських татар. Це свідчить про давній і потужний вплив осілих землеробців-праукраїнців на тюркських скотарів Північного Надчорномор’я. Пояснюється це тим, що татари пізнього середньовіччя виводили з України величезну кількість ясиру в Крим, де більшість полонених осідали на постійне проживання. Самі ж степовики-татари у лісову та лісостепову смуги України на постійне мешкання не переселялися.

Отже, Південно-Східна Україна, починаючи з постання тут у IV тис. до н.е. скотарства, розвивалася в умовах тісних культурно-історичних контактів з рухливими і агресивними скотарськими суспільствами євразійського степу. Як українські степи вважаються західною частиною степової смуги, що простяглася на 3 тис. км на схід від Надчорномор’я до Монголії та Китаю, так і скотарські суспільства півдня України слід вважати східною периферією євразійського світу степових номадів. Останні неодноразово нищили національні надбання миролюбних землеробів-українців.

Традиційна агресивність кочовиків історично закладена в їхній економіці. Великі стада худоби швидко поїдають і витоптують траву, а тому вимагають постійної зміни пасовиськ. Це обумовлювало перманентні конфлікти з сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове скотарство настільки ефективна галузь господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей. Надлишок чоловіків при постійній загрозі військових сутичок перетворювався у фахових воїнів. Продуктивна скотарська економіка давала змогу кочовим суспільствам утримувати численні збройні підрозділи.

Крім того, рухливий спосіб життя не дозволяв номадам мати постійні ремісничі і культурні центри, які б забезпечували їх досконалою зброєю, предметами розкоші, продуктами землеробства (зерном, вином тощо), які є обов’язковою складовою раціону всіх скотарів світу. Тому кочовики були вимушені тісно контактувати з осілими, як правило, більш розвиненими, землеробськими суспільствами, які забезпечували їх здобутками цивілізації. Характер цих контактів далеко не завжди був мирним, часто здійснювався у формі грабіжницьких збройних нападів войовничих степовиків на миролюбних землеробів, ремісників, торгівців. Згадайте стосунки скіфів з грецькими колоніями Надчорномор’я, гунів та аварів з Європою, печенігів, половців, татаро-монголів з Україною-Руссю, кримських татар з козацькою Україною.

Фатальний вплив азійського степу на історичну долю України триває і в новітній час. Мається на увазі погляд російських істориків та філософів В. Ключевського, М. Покровського (1929), Г. Федотова (1936), М. Трубецького, Л. Гумільова та їхніх сучасних послідовників на Російську імперію як різновид деспотії східного типу, що постала в умовах потужного впливу татаро-монгольської держави Золота Орда (Залізняк, 1994, с. 208–227; 1997, с. 162–178). «Московська держава зародилася у принизливих умовах монгольського рабства і являє собою типовий приклад східного деспотизму», – писав К. Маркс.

Балкано-дунайська провінція

Географічне розташування Південно-Західної України (Подністров’я, Поділля) обумовило тісні і дуже давні контакти цього регіону з Нижнім Подунав’ям та Балканами, а через них – із Середземномор’ям. Археологічно цей зв’язок простежується вже з кінця льодовикової доби. Однак, особливо потужно він проявився в VІ–ІV тис. до н.е., коли Правобережну Україну колонізували балканські неолітичні землероби – людність культур Гребеники, Криш, лінійно-стрічкової кераміки, Кукутені-Трипілля (Залізняк, 1994) (рис. 62, 64). Саме завдяки їхньому прогресивному впливу на аборигенні мисливсько-рибальські племена Подніпров’я розпочався перехід мисливсько-рибальського населення України до відтворювальних форм господарювання (Залізняк, 1999, с. 82–96).

Південно-західні впливи на територію України відчувалися в бронзову добу і особливо посилилися у І тис. до н.е., коли у VII ст. до н.е. на північному узбережжі Чорного моря виникли перші колонії греків. На рубежі нашої ери тут з’являються римські військові гарнізони. У ІІІ–IV ст. н.е. всю Правобережну Україну аж до південного кордону Полісся і частково лівобережний лісостеп займала провінційно-римська черняхівська культура. На думку дослідників, це було переддержавне утворення, у складі якого праслов’яни засвоїли ідею державності.

Слід спеціально підкреслити важливість прогресивного впливу греко-римської цивілізації на українські терени. Завдяки їй населення України скіфо-сарматської доби не тільки познайомилося з ідеєю державності, а й взагалі було включене в європейський історичний процес. Адже сучасна європейська цивілізація постала на культурному підґрунті греко-римського античного світу і є його безпосереднім нащадком. Недаремно північно-східні сусіди праукраїнців фіно-угри, які здавна населяли величезні лісові простори від Верхньої Десни до Уралу, не маючи контактів з античною цивілізацією, затрималися на стадії первісності. Саме тому вони не створили власної держави, так і не трансформувавшись з народностей в націю.

Особливо потужно балканський світ впливав на Україну за середньовіччя. Мається на увазі Візантійська імперія, під впливом якої сформувалася перша історична українська держава Русь, були закладені підвалини української писемності, літератури та історії, складалося християнське світосприймання та європейські етичні цінності українців. З XV ст. характер південно-західних впливів на Україну різко змінюється у зв’язку із завоюванням Константинополя турками. Агресія Османської імперії на українські землі тривала до кінця XVIII ст. (рис. 123).

Південно-західні впливи відбилися на сучасній етнополітичній карті Східної Європи. У скіфо-сарматську добу протягом І тис. до н.е. мала місце експансія фракійських племен з Трансільванії та Нижнього Подунав’я у північно-східному напрямку. На початку І тис. до н.е. фракійські впливи археологічно простежуються в лісостепах Правобережної України від Карпат на заході до Дніпра на сході. Мається на увазі чорноліська культура, на наявність фракійських елементів в якій вказувало багато відомих археологів. Нащадки латинізованих римлянами фракійців, румуни та молдавани, які здавна просувалися із Трансільванії на схід, зараз межують з українцями по Дністру.

Отже, маємо наукові підстави говорити про існування трьох культурно-історичних провінцій на теренах України (балтійська, євразійська степова та балкано-дунайська), кожна з яких здавна мала постійний напрям культурно-генетичних зв’язків з різними регіонами континенту (рис. 122, 123). Такі зв’язки були детерміновані природно-географічними факторами, перш за все належністю цих регіонів до певних природних зон та розміщенням на географічній карті Євразії. Судячи з археологічних матеріалів, напрями культурно-історичних контактів визначилися ще у первісну добу, але впливають на історичні долі українців навіть зараз. Трьом культурно-історичним регіонам первісної України відповідають три головні геополітичні провінції України-Русі, козацької та сучасної України.

Таким чином, Південно-Західна Україна здавна розвивалася під сильним впливом Подунав’я та Балкан. Традиційні західні зв’язки північно-західного регіону, який територіально співпадає з прабатьківщиною слов’ян та українців, дають підстави говорити про значні західні впливи на етногенез останніх. Більше 5 тис. років південно-східна провінція традиційно є східною периферією степового світу євразійських скотарів, який у пізньому середньовіччі породив у Східній Європі кілька надцентралізованих деспотій східного типу: Золота Орда, Османська та Російська імперії. Протягом української історії вони неодноразово руйнували українську державність, створюючи передумови для агресії на українські землі і західних сусідів (Польщі, Угорщини, Литви, Румунії).

Ці три великі культурно-історичні провінції України перегукуються з окресленими Є. Маланюком трьома складовими первнями української культури: варязька мілітарність, антична Еллада та азійський степ (Маланюк, 1992). Однак, визначальну роль у формуванні української нації відіграли міграційні процеси з Північно-Західної України на південний схід, де постійно точилася боротьба українських колоністів з войовничими степовиками. З послабленням натиску кочовиків землероби з Волині, Прикарпаття та Полісся знову заселяли степ. Починалося чергове українське відродження, на які так багата наша історія. Показово, що і в новітні часи південь та схід України залишалися теренами нищення українства, а північний захід – невичерпним джерелом його відродження.

Зазначені провінції регіону не були незмінними, знаходилися в постійному розвитку, змінюючись внутрішньо і територіально під впливом міграційних потоків із Центральної Європи, Подунав’я чи євразійських степів. Додаткового драматизму історичним процесам на теренах первісної України надавали складні контакти різних провінцій між собою (рис. 115).

Міграційні потоки в Україну з-поза її меж мали різну силу та інтенсивність. Очевидно, блискавична експансія була більше властива кочовикам степу. Прибалтійські та балкано-дунайські впливи частіше поширювалися в ході поступової інфільтрації населення на землі сусідів чи колонізації малозаселених земель. Значна їх частина лише досягала кордонів зазначених провінцій України, не проникаючи далеко вглиб їхніх територій. Однак, деякі міграційні потоки на територію України були настільки потужними, що охоплювали не тільки всю відповідну культурну провінцію, а й, пронизавши її, виходили далеко за її межі в сусідні регіони. Так, носії культур шнурової кераміки з Центральної Європи пройшли через басейн Вісли, Полісся і досягли Верхньої і навіть Середньої Волги (рис. 83).

Навіть найпотужніші міграційні потоки, сягнувши відповідної культурно-історичної провінції України, набували тут специфічних культурних форм. Так, колоністи культури Кукутені з Трансільванії на Правобережній Україні породили цілу низку культур трипільської культурної спільноти. Носії шнурових традицій з Центральної Європи в Україні трансформувалися в окрему середньодніпровську культуру шнурової кераміки. На українських теренах існували і суто місцеві культурні явища, пам’ятки яких невідомі на сусідніх територіях (кукрецька культура мезоліту). А народжена в Україні ямна культура поширилася степами на схід до Алтаю, а на захід – до Середнього Подунав’я.

Немає потреби подовжувати перелік прикладів, які свідчать про складність функціонування окреслених культурно-історичних провінцій України. Воно не зводилося до простої зміни культурних традицій, принесених періодичними хвилями мігрантів з-поза меж регіону. Прийшла традиція синтезувалася з місцевою, породжуючи неповторний культурний комплекс, який у свою чергу взаємодіяв із сусідніми.

Самі кордони провінцій не були сталими і пульсували залежно від міграційних та культурно-історичних процесів, що відбувалися в регіоні. За доби бронзи (III–II тис. до н.е.) євразійський степ, Центральна Європа та Східне Середземномор’я стали ареною потужних міграцій, пов’язаних із розселенням індоєвропейських народів. Не була осторонь від цих процесів і територія України. На північний захід країни з Центральної Європи йшли далекі пращури германських, балтських, слов’янських народів (культури лійчастого посуду, кулястих амфор, шнуровики) (рис. 83, 122). Степами і лісостепами України розселялися ямники, катакомбники та їхні нащадки. На думку більшості індоєвропеїстів, вони були пращурами іраноаріїв, індоаріїв, а також відіграли певну роль у формуванні індоєвропейських народів Анатолійського півострова, фракійців Подунав’я, а можливо, й еллінів Балкан.

Активізація надчорноморського та центральноєвропейського масивів праіндоєвропейців призвела, по-перше, до тимчасового послаблення і навіть припинення балкано-дунайських впливів на Україну, а по-друге, до тісних контактів і навіть зіткнення південної степової провінції з північною балтійською у лісостепах України (рис. 115).

Євразійська культурно-історична провінція в бронзову добу небувало розширила свої кордони, поширившись на більшу частину євразійського степу та лісостепу. Сталося це і за рахунок балкано-дунайської провінції первісної України, яка після дезінтеграції Трипілля, судячи з археологічних матеріалів, фактично на певний час припинила своє функціонування (рис. 115). Степовики Надчорномор’я у III–II тис. до н.е. активно просувалися у правобережний лісостеп, на Нижній Дунай, на Балканський півострів, в Анатолію.

Отже, кордони згаданих провінцій були умовними і неодноразово порушувалися експансією з боку сусідів.

Три головні культурно-історичні провінції України, зародившись у фінальному палеоліті, мезоліті та неоліті, функціонували протягом усієї подальшої історії України. У кожну історичну епоху вони набували властивих їй форм, зберігаючи сталий напрямок культурно-історичних зв’язків. Наприклад, у розвиненому середньовіччі північно-західні зв’язки балтійської провінції проявилися у формі експансії скандинавських варягів, Литви та Польщі на Русь-Україну. Балканські зв’язки України за доби середньовіччя спочатку мали форму візантійських впливів, які згодом трансформувалися в турецьку експансію. Євразійську степову провінцію у XV–XVIII ст. уособлювали Кримське ханство та ногайська орда, які здійснювали численні грабіжницькі походи в Україну.

Сталість і тривалість функціонування культурно-історичних провінцій України зумовлена геополітичною позицією останньої на карті Європи. Україна розташована в зоні контакту трьох потужних центрів етнокультуротворення Євразії – центральноєвропейського, євразійського степового та балкано-дунайського. Етнокультурні потоки з північного заходу, південного заходу та сходу здавна визначали культурно-історичний процес в регіоні. Певною мірою вплинули вони і на формування сучасного цивілізаційного вибору України.

Самуель Хантінгтон у відомій книзі «Війна цивілізацій» відніс Україну до країн, що розташовані на порубіжжі двох цивілізацій – західнохристиянської, або європейської, та східнохристиянської, або євразійської, за термінологією російських геополітиків. Учений не звернув увагу на ще один цивілізаційний кордон, що проходить через південь України, зокрема, через Крим – кордон з мусульманським світом.

Європейська цивілізаційна орієнтація Північно-Західної України закорінена в давні зв’язки регіону з Центральною Європою та Південною Балтією. Євразійська ментальність південного сходу країни має також глибоке історичне коріння, особливо якщо врахувати, що Лев Гумільов та фундатор сучасного євразійства Микола Трубецькой вважали Московську державу та Російську імперію прямими генетичними нащадками степової імперії Чингізидів. Уже зазначалося, що середземноморські впливи з Балкан на Україну у пізньому середньовіччі набули форми мусульманської експансії турок-османів. Отже, мусульманство на південних кордонах України – прямий наслідок потужних балканських впливів у пізньому середньовіччі.

Таким чином, в основі складної картини культурних процесів на теренах як первісної, так і сучасної України лежить тривала взаємодія трьох основних культурно-історичних провінцій регіону, які почали формуватися у фінальному палеоліті та мезоліті 12–9 тис. р. т. Різна культурно-історична спрямованість цих трьох великих частин стародавньої та середньовічної України в наш час трансформувалася в сучасну геополітичну позицію держави Україна, яка, декларуючи європейський вибір, змушена рахуватися із євразійською ментальністю зрусифікованого населення південного сходу країни та мусульманським світом на своїх південних кордонах.

Етнографічна строкатість України та проблема її федералізації

У межах трьох культурно-історичних провінцій України виділяється 15 земель та численні українські етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки, поліщуки, слобожани тощо. Тож етнографічна строкатість України не викликає сумніву.

Наявність окремих культурно-історичних регіонів на українських етнічних землях та діалектних груп, з яких складається український етнос, давно помітили не лише етнографи та лінгвісти, але й політики. Ці наукові факти стали навіть об’єктом спекуляцій «проімперських» політиків, які використовують їх як аргументи на користь федералізації України, поділу її етнічних територій на окремі, відносно незалежні від Києва та одна від одної землі. Чи дійсно культурно-історична своєрідність окремих регіонів національних територій одного народу у світовій практиці є підставою федерального устрою держави цього народу?

За даними етнографії, археології, мовознавства, усі народи складаються з етнографічних груп, а їхні мови обов’язково діляться на діалекти, наріччя, говірки. Більше того, така складна структура є суттєвою ознакою окремішності народу та його мови. Іншими словами, якщо окрема етнічна спільнота не ділиться на етнографічні групи, то скоріш за все вона є не окремим народом, а етнографічною складовою якогось іншого етносу. Те саме лінгвісти кажуть про мову – вона повинна ділитися на діалекти. Якщо такий поділ відсутній, то швидше за все маємо справу не з окремою мовою, а з діалектною складовою якоїсь мови.

Стародавні народи лишили після себе групи поселень та поховань з однотипними речовими рештками, що свідчать про єдність їхньої матеріальної культури. Археологи називають такі сліди стародавніх етносів археологічними культурами. Цікаво, що однією з визначальних рис археологічної культури є наявність в її межах локальних варіантів. Тобто, при відносній однотипності речових решток однієї культури, в її межах виділяються групи археологічних пам’яток, знахідки з яких дещо відмінні від основної маси матеріалу. Є всі підстави вважати локальні варіанти археологічних культур слідами діалектних груп у межах стародавніх етносів. Іншими словами, з моменту виникнення етнічного поділу людства окремі народи складалися з діалектних або етнографічних груп.

Отже, поділ України на культурно-історичні регіони і українців на діалектні групи (лемки, гуцули, волиняни, поліщуки, слобожани тощо) не є чимось унікальним, а є нормальною характеристикою будь-якого великого, розвиненого етносу. Всі великі етноси сучасної Європи, до числа яких належать і українці, обов’язково діляться на етнографічні групи, а їхні мови мають чіткий діалектичний поділ. Французи поділяються на етнографічні групи бретонців, провансальців, гасконців, нормандців; складовими італійського народу є флорентійці, генуезці, сицилійці та ін. Польський етнос формувався з племен мазурів, підголян, віслян, слензян, кашубів, від яких лишилися 5 діалектів польської мови та етнографічна своєрідність окремих регіонів Польщі.

Більше того, такі великі європейські етноси як французи, німці, поляки тощо за деякими показниками ще більш строкаті, ніж українці. Так, за даними антропології, більшість українців належать до одного динарського антропологічного типу (Петров, 1992, с. 88, 101–103), тоді як північ Франції та Німеччини заселені переважно північними європеоїдами, а південь цих держав – південними. Значно більшими, ніж в українців, неоднорідністю та розмаїттям антропологічних характеристик відзначаються поляки та росіяни.

Однак, незважаючи на етнічну своєрідність окремих регіонів, народи Європи створили не федеративні, а унітарні держави. То чому ж етнографічна строкатість України має бути підставою для її федерального, а не унітарного устрою? Така логіка суперечить європейським принципам державотворення. Які ж принципи утворення федерацій у сучасній Європі?

Федерація – рівноправне об’єднання сусідніх держав на засадах самоврядування. Автономія передбачає меншу ступінь незалежності від центру. Однак як федерації, так і автономії в Європі, як правило, об’єднують під одним державним дахом окремі народи з власними етнічними землями. Виключення становить лише Німеччина, федеральний устрій якої склався історично, про що йтиметься далі.

Твердження, що федеральний устрій є нормою європейського державного будівництва, взагалі не витримує критики. Адже в Європі переважають унітарні національні утворення (Польща, Фінляндія, Швеція, Чехія, Франція, Угорщина тощо). З чотирьох з половиною десятків європейських держав федеральний устрій мають лише кілька, що виглядає як виключення з європейської практики.

Федерації виникають внаслідок добровільного об’єднання рівноправних державних утворень (Швейцарія), або як запобіжний засіб остаточного розвалу багатонаціональних імперій (СФРЮ, СРСР, РСФСР, Чехословаччина, Бельгія). У другому випадку ці постімперські федерації, фактично являють собою пом’якшену форму колишньої імперії, в якій колонії набувають певної автономії, але не стають рівноправними з імперською метрополією (СРСР, СФРЮ, сучасна Російська Федерація). Ці квазіфедеративні держави приречені на розпад на держави окремих народів, оскільки фактично зберігають неефективний імперський устрій.

Отже, федеральний устрій або автономні утворення в Європі, як правило, мають держави, що об’єднують під одним дахом кілька народів з їхніми власними етнічними землями. Часто це модернізовані уламки імперій, визначальним принципом яких було насильницьке утримання в одній державі етнічних територій кількох народів. Наприклад, Російська Федерація охоплює землі не тільки росіян, але й татар, карелів, чувашів, калмиків, бурятів, численних народів Кавказу, однак править усіма народами російська метрополія. Федеративна республіка Югославія об’єднувала етнічні терени сербів, хорватів, словен, боснійців, косоварів та ін. Чехословаччина була уламком Австро-Угорської імперії, до якого увійшли чехи та словаки з їх етнічними землями. У Бельгії на власних землях живуть франкомовні валлони та автохтони фламандці. Спадщиною Британської імперії є певна автономія Шотландії та Північної Ірландії, а Іспанської – автономія Каталонії та країни басків. Але все це окремі народи на власних землях, а не частини одного спільного етносу чи діаспора сусіднього.

За взірець для наслідування українцям пропонується федеральний устрій Швейцарії, де в єдиній державі живе кілька окремих народів з їхніми етнічними територіями (німці, французи, італійці). Ця модель федерального устрою неприйнятна для України, бо її землі є етнічною територією одного народу – українців. Певний виняток становить лише Крим, який є батьківщиною кримських татар. Оскільки в Європі автономією користуються окремі народи на власних етнічних землях, то автономія російськомовного населення Криму суперечить європейським нормам. Фактично вона є формою насилля колишньої імперської метрополії як над кримськими татарами, так і над молодою Українською державою.

Крім татар Криму, усі інші етнічні групи в Україні (навіть такі численні, як росіяни) за європейськими стандартами не є корінними в Україні, оскільки мешкають поза межами своїх етнічних земель. Тобто, за тими ж європейськими стандартами, вони не можуть претендувати не тільки на федеральний статус в межах України, але й на автономію. Їх статус має бути таким, як статус арабів чи поляків у Франції, українців в Англії, англійців в Іспанії, євреїв чи турків у Німеччині, шведів у Росії. Їм забезпечують можливість користуватися усіма громадянськими свободами, але не правом утворення територіальних автономій на етнічних землях корінного етносу.

Часи імперій минули, і в сучасній Європі кожен народ господарює у власному домі, а у сусідів його представники мають статус гостя. Тому, якою б численною не була турецька діаспора в Німеччині, арабська у Франції, українська в Англії, російська в Україні, вона не може претендувати ні на державний статус своєї мови, ні на автономію, ні, тим більше, на федеральний статус на частині території корінного народу країни проживання.

На відміну від Швейцарії, Російської Федерації чи колишньої Югославії, переважна більшість європейських країн є національними державами, межі яких у цілому співпадають з етнічними землями певного народу (Франція, Італія, Швеція, Чехія, Угорщина, Польща тощо). За сталою європейською традицією, національні держави є унітарними. До держав національного типу належить і Україна, яка розміщується в межах етнічних земель єдиного українського етносу. Отже, Україна повинна будуватися як унітарна, а не федеративна держава. Численні російська, болгарська чи єврейська національні меншини на українських землях не є підставою для федералізації України. Адже ні численна арабська меншина Франції, ні турецька Німеччини, ні українська Польщі не ставлять на порядок денний питання федералізації цих європейських держав.

Федеральний устрій Німецької держави має витоки не так в історичній традиції, як у побоюваннях сусідів перед Великою Німеччиною. Саме так берлінські історики пояснювали авторові цих рядків витоки німецького федералізму. Протягом середньовіччя німецькі землі були в стані феодальної роздробленості. Число суверенних герцогств сягало 365. Їхнє об’єднання 1871 р. в єдину державу настільки підсилило німців, що на порядку денному стало питання переділу світу. Дві світові війни, розв’язані Великою Німеччиною, змусили міжнародне співтовариство федералізувати країну, щоб зменшити загрозу з її боку.

Але ж Україна молода держава, яка нікому не загрожує. Навіщо ж послаблювати її федералізацією? Згадайте, кому вигідна слабка Україна і ви знайдете справжні витоки українського федералізму.

Отже, ідея федералізації України породжена не етнографічним розмаїттям її територій, а бажанням послабити молоду державу за принципом «розподіляй і владарюй». Українська історія свідчить, що спроби федералізувати Україну здійснювалися вороже налаштованими до неї зовнішніми силами або їхніми агентами в середині країни.

Виняток становить хіба що перша федералізація України-Русі ХІІ ст. Мається на увазі феодальна роздробленість, яка не була накинута праукраїнцям ззовні, а постала як закономірний результат розвитку середньовічного суспільства. Так чи інакше, вона послабила першу українську державу настільки, що татарська навала змела її з арени історії.

Андрусівський поділ України між Росією та Польщею по Дніпру 1667 р. теж був своєрідною федералізацією, численні негативні наслідки якої даються взнаки і донині. Мається на увазі тривала громадянська війна (Руїна) та трагічний для українців поділ на східняків та західняків.

Більшовицька Росія федералізувала Україну, створивши на її землях маріонеткові Донецько-Криворізьку та Кримську автономію. Вона ж визнавала і підтримувала вільну республіку Нестора Махна, доки та була вигідна їй у боротьбі з УНР, денікінцями, німцями та французами за Україну. Спираючись на ці «незалежні» утворення, Москва придушила спробу українців відродити власну державу на початку ХХ ст., а потім ліквідувала створені нею ж квазідержавні утворення. Так що Південно-Східна Республіка Є. Кушнарьова та В. Януковича часів Помаранчевої революції мала історичних попередників, сумну долю яких не зайве пам’ятати новим українським федералістам.

У міжвоєнний час Польща «федералізовувала» загарбані західноукраїнські землі, переконуючи лемків, що вони не українці. У школах Лемківщини навіть українську літературну мову пробували замінити на її лемківський діалект. У наш час ця традиція продовжується у формі русинського сепаратизму. Переконаним українським федералістом був Адольф Гітлер. Він поділив Україну на чотири частини, приєднавши Галичину до Польського генерал-губернаторства, а Буковину та Одещину подарував союзній Румунії, назвавши їх Трансністрією. Центральна Україна увійшла у Рейхскомісаріат на чолі із ще одним прибічником федерального устрою України – Еріхом Кохом, а східні терени були підпорядковані військовій адміністрації. Тож бачимо, що римське гасло «розподіляй і володарюй» було добре відоме всім окупантам України, які втілювали його у життя у формі федералізації.

Черговий раз «демократично» федералізувати Україну Москва намагалася за часів М. Горбачова, коли виникла реальна загроза відокремлення України від радянської імперії. Згадаймо, як послідовно і відверто Москва стимулювала і підтримувала сепаратистські рухи в Закарпатті, Новоросії, Донбасі, Криму на початку 90-х. У наш час перелякана європейським вибором українців Москва та пов’язана з нею правляча верхівка України, як потопаючий за соломинку, чіпляються за вже згаданий старий імперський принцип. Саме в ньому слід шукати справжні витоки чергової спроби федералізації України та створення Південно-Східної Республіки.

Особливо непереконливо і облудно пропаганда децентралізованого, федерального устрою України звучить з вуст імперської Москви. Адже сучасна Росія, проголосивши себе добровільним федеративним об’єднанням різних народів з власними етнічними землями, насправді є осередком надцентралізованого імперського унітаризму. Така полум’яна відданість імперської Москви ідеї федералізації України непереконлива, тому дискредитує саму цю ідею в очах громадян України, які бачать її незалежною європейською державою, а не імперською провінцією.

Історія свідчить, що кожна федералізація України супроводжувалася тривалим кровопролиттям і закінчувалася її черговим поневоленням. Так, феодальна роздробленість Київської Русі у ХІІ ст. супроводжувалася князівськими міжусобицями і закінчилася крахом давньоукраїнської державності через навалу Батия. Розчленування України за Андрусівським договором значною мірою спричинило Руїну кінця ХVII ст. і врешті-решт призвело до загибелі козацької держави. Федералізація України на початку ХХ ст. – до загибелі УНР від більшовицької навали. Кривава фашистська агресія також супроводжувалася федералізацією українців. Безкровний вихід України зі складу СРСР значною мірою пояснюється провалом чергової спроби федералізації на зорі української незалежності.

Невже цей сумний історичний досвід нічому не навчив наших керманичів, і вони за порадою кремлівських технологів у черговий раз готові наступити на історичні граблі федералізації України? Оскільки на Сході України живе на власних землях не якийсь окремий народ, а етнографічна група українців – слобожани, то за європейськими нормами їх відокремлення зветься не федералізацією, а розчленуванням єдиного цілого, тобто сепаратизмом. У цивілізованій Європі це явище не є предметом дискусій ні в парламенті, ні в мас-медіа, як в Україні. Сепаратизм є одним з найтяжчих державних злочинів, бо загрожує будь-якій нації неминучим громадянським конфліктом. Народи та їх зверхники, які цього не розуміють, приречені зійти з арени історії.

Таким чином, ні складна культурно-історична структура українських етнічних земель, ні приклади з української та світової історії не дають підстав для встановлення федеративного устрою в Українській державі. Навпаки, більшість великих європейських етносів, з якими Україна тісно пов’язана історично, культурно, духовно, незважаючи на строкатість етнографічної структури, створили не федеративні, а унітарні держави (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Франція, Італія та ін.). Історія України свідчить, що всі спроби її федералізації накинуті зовні за принципом «розподіляй і володарюй». Ці уроки історії повинні добре пам’ятати не тільки українські політичні лідери, але й усі мешканці України.

 



Создан 25 апр 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником