19. ЕТНІЧНІ ПРОЦЕСИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ ТА ПОХОДЖЕННЯ БІЛОРУСІВ І РОСІЯН

 
 

19. ЕТНІЧНІ ПРОЦЕСИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ ТА ПОХОДЖЕННЯ БІЛОРУСІВ І РОСІЯН




19. ЕТНІЧНІ ПРОЦЕСИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ ТА

ПОХОДЖЕННЯ БІЛОРУСІВ І РОСІЯН

Проблема походження окремих східнослов’янських народів (українців, росіян, білорусів) належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. На жаль, і вирішувалася вона більшою мірою політиками, ніж науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов’ян етнос був проголошений «старшим братом». Офіційна імперська наука традиційно звинувачувала татарську навалу в появі на світ окремих російського, українського та білоруського етносів, оскільки за її версією саме монголо-татари у ХІІІ ст. зруйнували єдину давньоруську народність. Виходило, що  споконвічною мрією східних слов’ян було возз’єднання в єдиній державі під егідою Москви, утворення якої виглядало як поновлення історичної справедливості.

Розвиток науки та зняття ідеологічного тиску метрополії дозволяє переглянути радянську офіційну точку зору на етногенез східних слов’ян з позицій політично незаангажованої науки.

Крім історичних, лінгвістичних, антропологічних, етнографічних даних, усе більшу роль у вирішенні проблеми відіграють висновки археологів. Вагомий внесок у вивчення проблеми походження слов’янства та етнічної історії Південної Русі зробили київські археологи (Брайчевський, 1991; 1994; Петров, 1992; Баран, 1972; 1993; Максимов, 1982; Приходнюк, 1975; Козак, 1984; Терпиловський, 1984; Толочко, 1980; 1996; Моця, 1993; Залізняк, 1996). Узагальненню досягнень археології в дослідженні складних процесів розселення слов’янства серед балтських та фінських племен лісової зони Східної Європи присвячені фундаментальні монографії В. Сєдова (1979; 1982; 1987; 1995).

Безпосередніми пращурами українців, росіян та білорусів, як відомо, були слов’янські племена VІІІ–ХІІ ст., які описані у найдавнішому літописі Київської Русі «Повість минулих літ». Розвиток археології дозволяє вирішувати проблеми ґенези окремих літописних племен східного слов’янства, без чого неможливо зрозуміти, коли і як народилися окремі слов’янські народи Східної Європи.

Як зазначалося, волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни VІІІ–ХІ ст. фактично були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів, кривичів, частково радимичів. У ґенезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в’ятичі та переселенці з Південної Русі. Науці відомий четвертий східнослов’янський етнос – псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у ХV–ХVІ ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід (Дашкевич, 1993; Залізняк, 1996). Отже, знання ґенези літописних східнослов’янських племен – обов’язкова умова вирішення проблеми походження українців, білорусів, росіян (рис. 121).

Старожитності відомих з «Повісті минулих літ» літописних слов’янських племен протягом ХХ ст. плідно досліджувались археологами. Найбільш показовими для етнокультурної диференціації східнослов’янських племен виявилися металеві прикраси традиційного жіночого костюму і перш за все скроневі кільця (рис. 114). Ще сто років тому О. Спіцин переконливо показав, що племенам Південно-Західної Русі (праукраїнцям) властиві срібні півтораобертові кільця перстеневого типу, сіверянам – спіральні, дреговичам – зернисті, радимичам – семипроменеві, в’ятичам – семилопатеві, кривичам – браслетоподібні, ільменським словенам – ромбо-щиткові.

Загальну тенденцію розвитку традиційного одягу східних слов’ян визначив Л. Нідерле, який відзначив простоту одягу і скромність прикрас південно-західних племен порівняно зі східними слов’янами лісової півночі: «Розкішний одяг та прикраси розвилися лише там, де слов’яни безпосередньо контактували з сусідніми їм фінськими, тюрко-татарськими, прусо-литовськими та скандинавськими народами (Нидерле, 1956, с. 244).

Праукраїнські племена

У попередніх розділах було коротко розглянуто ґенезу праукраїнських літописних племен, які залишили між Карпатами та Київщиною археологічні пам’ятки луки-райковецької культури VІІІ–ІХ ст. (рис. 112). Нагадаємо, що вони постали безпосередньо на основі пам’яток празької та частково пеньківської культур V–VІІ ст., носії яких були відомі візантійським хроністам під іменами склавинів та антів.

Незмінність населення, безперервність розвитку його культури та мови на згаданих споконвічних українських територіях від носіїв празької культури V–VІІ ст. і донині дають підстави вважати їх праукраїнцями. Цю найстаршу безсумнівно слов’янську спільноту фахівці асоціюють з легендарними дулібами Волині – найдавнішими літописними племенами «Повісті минулих літ» (Седов, 1982, с. 90–94). За часів літописця Нестора дулібів уже не було: «дуліби живяху по Бугу, де нині волиняни…». Германське походження етноніму дуліби, за О. Трубачовим (1974, с. 52), вірогідно, свідчить про його формування ще в першій половині І тис. н.е. десь у зоні контактів слов’ян з германськими племенами готів чи вандалів, експансія яких у Західну Україну відбувалася саме в цей час.

Арабський автор Х ст. Масуді писав, що слов’янське плем’я валінана (волиняни) у давнину панувало над іншими. Однак, унаслідок міжплемінних чвар це переддержавне утворення на чолі з князем Маджаком розпалося, і кожне слов’янське плем’я почало обирати власного князя. В. Ключевський, Л. Нідерле, М. Грушевський (1991, с. 377) висловили думку, що валінана Масуді – це перший слов’янський племінний союз, відомий за літописом Нестора як дулібське племінне об’єднання. Воно розпалося під ударами аварів за візантійського імператора Іраклія, що правив у 611–641 рр. «Сі ж обри воеваху на словенах і примучиша дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулібським», – сповіщає «Повість минулих літ».

Вже згадувалося про яскраве підтвердження цих подій отримане в результаті розкопок городища Зимне на Волині, яке вважається колишнім племінним центром дулібів. Знахідки аварських наконечників стріл на попелищі фортеці, на думку дослідників, підтверджують свідчення літописця та припущення згаданих вчених про руйнування дулібського племінного союзу саме аварами в VII ст.

На думку В. Сєдова, дулібський союз розпався на групу споріднених племен, до якої, крім хорватів, уличів, тиверців, полян, деревлян та волинян, входили ще й похідні від них дреговичі басейну Прип’яті. У VIII–IX ст. вони лишили пам’ятки луки-райковецької культури Північно-Західної України (рис. 112). Починаючи з О. Спіцина, різні дослідники неодноразово відзначали однорідність матеріальної культури вищезгаданих племен від VIII до XII ст. Етновизначальною особливістю цієї спільноти, на відміну від літописних племен лісової півночі, був простий, скромний одяг з абсолютним переважанням серед прикрас срібних скроневих кілець на півтора оберти перстеневого типу (рис. 112, 1). Таку єдність В. Сєдов пояснює прямим генетичним зв’язком цих племен з дулібами Волині середини I тис. н.е. Не випадково похідні від етноніму «дуліби» топоніми особливо поширені у Північно-Західній Україні між Карпатами та Дунаєм. Їх наявність у Білоруському Поліссі (річки Дулєба, Дулєбка, села Дулєбно, Дулєби) пояснюється формуванням прабілоруського племені дреговичів шляхом переселення деревлян та волинян на північ (Седов, 1982, с. 92, 93).

Однорідність матеріальної культури лука-райковецьких пам’яток Північно-Західної України, очевидно, свідчить про інтенсивну консолідацію праукраїнського етносу, яка завершилася у Х ст. утворенням першої української держави Київська Русь. В ХІ–ХІІ ст. культура праукраїнських племен, за археологічними джерелами, являє собою відносно монолітну цілісність, на відміну від культури літописних племен лісової півночі Східної Європи. Останні зберігали свої етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у ХІІ–ХІІІ ст., тоді як культурна різниця між окремими  праукраїнськими племенами півдня почала зникати у переддержавний період у VIII–ІХ ст., і фактично зникла протягом ХІ–ХІІ ст. Тобто, етнічні процеси на півдні Русі, наближеному до візантійських центрів цивілізації, протікали швидше, тому формування українського етносу відбулося раніше, ніж формування інших східнослов’янських народів.

Про українців як консолідовану в етнокультурному плані цілісність можна говорити з часу постання першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Знову наголосимо, що мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями настільки ж, наскільки сучасні їм лондонці, парижани, пражани чи мешканці Гнєзно Х–ХІІІ ст. були відповідно англійцями, французами, чехами чи поляками.

Походження білорусів та росіян

П. Третяков та інші дослідники висловлювали думку, що східне слов’янство лісової смуги Східної Європи постало внаслідок просування слов’ян з лісостепу між Карпатами та Середнім Дніпром (тобто згаданої праукраїнської людності Північно-Західної України VІ-ІХ ст.) на північ у середовище балтських та фінських племен. Це припущення підтверджується даними археології.

До початку слов’янської колонізації півночі Східної Європи 1500 р. т. кордон між слов’янами та балтами проходив приблизно по Прип’яті, Середній Десні та Сейму. На північ від нього має місце масове поширення балтської гідронімії та топонімії. Балтські племена мешкали від Нижньої Вісли на заході до Волго-Окського межиріччя на сході. Лісову зону на північ і схід від балтів населяли численні фінські племена, найближчими родичами яких є угри Уралу та Західного Сибіру.

Заселена балтськими та фінськими племенами лісова північ Східної Європи була слов’янізована з теренів Північно-Західної України та Київського Подніпров’я. Першими з Київщини на північ просунулися в V ст. н. е. нащадки праслов’янської зарубинецької культури, відомі археологам за пам’ятками київського типу. Внаслідок змішування цих прибульців з місцевим балтським населенням на Сеймі, Десні, Сожі та Верхньому Дніпрі сформувалася балто-слов’янська колочинська культура V–VІІ ст. (Этнокультурная карта, 1985, с. 98) (рис. 109). Схоже, що ця перша хвиля слов’янських переселенців на північ докотилася до верхів’їв Західної Двіни, де у загалом балтській культурі Тушемля-Банцеровщина VІ–VІІ ст. з’явилися виразні слов’янські елементи (Седов, 1982, с. 39).

Наступна хвиля слов’янської колонізації лісової смуги пов’язана з розселенням з Північно-Західної України на північ у VІІ–VІІІ ст. людності празької культури та її безпосередніх нащадків літописних волинян, деревлян, полян. Ця хвиля колоністів також поширювалася з Київського Правобережжя на схід в басейни Десни, Сейму, Верхнього Дону та Оки, де взяла участь у формуванні літописних сіверян, в’ятичів та населення слов’янських пам’яток борщівської культури Верхнього Дону (рис. 112).

Сіверяни посідали окреме місце в етногенезі українців. За літописом Нестора, вони «…седоша по Десні, і по Сейму, по Сулі, і нарекошася север». Археологи вирізняють їхні кургани за спіралеподібними скроневими кільцями (рис. 114, 2). Однак, багато в чому ці поховання нагадують поховання праукраїнської людності Правобережжя (простота костюму, півтораобертові перстеневі кільця), що свідчить про потужні впливи з Правобережжя Дніпра. Археологічним відповідником сіверян є пам’ятки волинцівської та особливо роменської культури лісостепового Лівобережжя VІІІ–ХІІ ст. (рис. 112). Вони сформувалися в VІІ–VІІІ ст. на ґрунті слов’яно-іранської антської людності в умовах припливу з Київського Подніпров’я носіїв празької та лука-райковецької культур. Певний вплив на сіверян справила алано-болгарська салтово-маяцька культура басейну Сіверського Дінця (історичні хозари) (Этнокультурная карта, 1985, с. 132–135).

Отже, в культурі сіверян праукраїнські елементи поєднувалися з ірано-аланськими і навіть тюркськими (хазаро-болгарськими). Сам етнонім «сіверяни» походить від іранського слова «чорний» (Топоров, Трубачов, 1962, с. 226). У джерелах ХVІ–ХVІІ ст. у басейні Сейму згадується етнічна група севрюків, яких дехто вважає безпосередніми нащадками сіверян VІІІ–ХІІ ст. Від цього ж етноніму походять деякі географічні назви Лівобережної України: Сіверія, Новгород Сіверський, Сіверський Донець тощо.

Хвилі переселенців з Правобережної України, що періодично котилися на схід з VІІ по ХVІІІ ст., зумовили асиміляцію решток алано-болгар Лівобережжя. Однак, мав місце і зворотний вплив іранців на етногенез українців. Органічною складовою української мови та культури є виразні іранські елементи (Трубачев, 1967, с. 37–44; Седов, 1982, с. 113). Наприклад, український міфічний Вій семантично пов’язаний з іранським богом війни, помсти та смерті (Абаев, 1960, с. 5–7). Яскравим іранізмом в українській мові є фрикативне «г», властиве більшості іранських мов. Відчутний вплив давнього іранського компоненту в антропології українців Лівобережжя простежується донині (Сегеда, 1995, с. 145).

Радимичі, за літописними відомостями, мешкали між Десною і Дніпром у басейні Сожу (рис. 121). «…І пришедши седости Радим на Сожі, і прозвашася радимичі», – читаємо у «Повісті минулих літ». Радимичі сформувалися у VІІІ ст. на балто-слов’янському субстраті згадуваної колочинської культури V–VІІ ст. в умовах приходу з Північно-Західної України носіїв традицій лука-райковецької культури. На підставі аналізу літописного свідчення, що «радимичі бо… от ляхов», а також гідронімії і топонімії В. Седов дійшов висновку, що прибульці були вихідцями з Верхнього Подністров’я (Седов, 1982, с. 157). Разом з тим, у культурі радимичів аж до ХІІ ст. простежуються виразні балтські елементи (східна орієнтація похованих, зіркоподібні пряжки, змієголові браслети, численні шийні гривни) (Седов, 1982, с. 151–157). Етновизначальним елементом для радимичів є характерні для жіночих поховань семипроменеві скроневі кільця (рис. 114, 4).

В’ятичі басейну Оки сформувалися у VІІІ ст. внаслідок змішування місцевого фінського населення зі слов’янськими переселенцями з басейнів Десни та Сейму. Не випадково різні дослідники неодноразово підкреслювали велику подібність кераміки, домобудівництва, поховального обряду в’ятичів до матеріальної культури сіверян, полян, деревлян, волинян, відомих по решткам роменської та лука-райковецької культур. Тому В. Сєдов інтерпретував вислів літописця Нестора «…радимичі бо й в’ятичі від ляхів…» не в етнічному, а в географічному сенсі. Дослідник вважав, що цими словами літописець хотів сказати, що слов’янські пращури в’ятичів прийшли на Оку із заходу (Седов, 1982, с. 148). Характерно, що етновизначальні для в’ятичів семилопатеві скроневі кільця (рис. 114, 5), особливо їх ранні типи, дуже нагадують семипроменеві кільця їхніх західних сусідів – радимичів. У похованнях в’ятичів знайдена значна кількість виробів, властивих традиційній культурі фінів та балтів. Найпізніші пам’ятки в’ятичів датуються ХІІІ і навіть ХІV ст., тобто часом початку формування російського етносу.

Дреговичі у VІІІ–ХІІІ ст. мешкали в болотистому межиріччі Дніпра, Прип’яті та Верхнього Німану (рис. 121). Відповідно, етнонім походить від слова «драговина». Дослідники одностайно стверджують про формування літописних дреговичів внаслідок переселення деревлян та волинян з Південного Полісся на північ. Про це свідчить поширення поховального обряду та типових для останніх перстеневих скроневих кілець на північ від Прип’яті на землях дреговичів. Не випадково слов’янська гідронімія Прип’ятського лівобережжя повторює назви водоймищ півдня Українського Полісся (Случ, Дубровка, Гривка, Тростянець, Став тощо), а сучасні говори Білоруського Полісся тісно споріднені з волинськими та житомирськими (Півторак, 1993, с. 81–83).

Однак, культура дреговичів дещо відрізнялася від культури волинян та деревлян, особливо у північній частині племінної території. Значною мірою ця своєрідність пояснюється впливом місцевої балтської людності на слов’янських прибульців з півдня. На північних землях дреговичів поряд з типово слов’янськими речами знайдено багато прикрас балтського походження: підковоподібні застібки, змієголові браслети, спіральні персні, зірчасті пряжки тощо. Етновизначальними для дреговичів є скроневі кільця з зернистими намистинами (рис. 114, 3). Про інтенсивне змішування слов’ян з балтами свідчить антропологічний тип дреговичів. На відміну від давнього і сучасного населення Північно-Західної України вони належали до валдайського антропологічного типу який вважається балтським (Седов, 1982, с. 113–119). Саме до нього належить переважна більшість давніх та сучасних балтів, а також білорусів.

Заселення деревлянами та волинянами Білоруського Полісся відбувалося поступово. У VІІ ст. пам’ятки празької культури з’явилися на березі Прип’яті, де пізніше постав племінний центр дреговичів Турів, а також Пінськ. У VІІІ–ІХ ст. слов’янські переселенці з Прип’яті просунулись ще далі на північ у середовище балтських племен Верхнього Німану. Волиняни також просувалися вниз по Західному Бугу на Берестейщину (рис. 121). Основний потік слов’янських колоністів на північ у VІІІ–ІХ ст. тягнувся з Південного Полісся через землі дреговичів по Дніпру та Березині на Верхню Двіну (Седов, 1982, с. 116).

Крім переконливих археологічних матеріалів, на користь так званого дніпровського шляху просування слов’ян на лісову північ свідчать дані антропонімії. Білоруський дослідник М. Грінблат (1968, с. 98–101) звернув увагу, що численні білоруські прізвища на –енка (Анціпенка, Лукашенка тощо), мають масові паралелі в українській антропонімії. Український суфікс –енк–, на думку О. Ткаченка (1958), є дуже давнім, властивим спільній праслов’янській мові VІ–VІІ ст. Як зазначалося, останньою говорили склавини Північно-Західної України, які фактично були пращурами українців.

Архаїчний український суфікс –енк– здавна був поширений у Середньому Подніпров’ї – на Київщині, Чернігівщині, Черкащині, Кіровоградщині, Полтавщині. На Волині та у Прикарпатті більше прізвищ на –ук (–юк). Відповідно, аналогічні прізвища поширені і на теренах Білорусі. Якщо на заході в Побужжі багато прізвищ на –юк, то на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні в районі Полоцька здавна і масово поширені наймення з давнім суфіксом –енк–. Зона поширення таких прізвищ тягнеться й далі на північний схід за межі Білорусі на Смоленщину і навіть на Псковщину. Однак, під пізнішим російським впливом закінчення –ко, змінилися на –ков. Появу цієї антропонімії на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні М. Грінблат (1968, с. 100) переконливо пояснює міграцією її носіїв з місць їх споконвічного проживання в Українському Подніпров’ї по Дніпру на північ ще у кінці І тис. н.е. У той же час на північ уздовж Західного Бугу рухалася людність іншого праукраїнського племені волинян, що зумовило поширення в Західній Білорусі вже згадуваних прізвищ на –ук (–юк).

Численні наукові дані переконливо свідчать про потужну міграцію праукраїнських племен дулібів, волинян, деревлян, полян протягом VІ–Х ст. на північ у Білоруське Полісся. Тому в Південній Білорусії і донині відчуваються сильні впливи традиційної української культури та мови (Півторак, 1993, с. 81–83). Зрозуміло, чому значна частина етнографів та лінгвістів вважає Берестейщину, південь Пінського та Мозирського Полісся давніми етнічними землями українців. Наслідком постійного просування волинян вниз долиною Західного Бугу стало поширення українських говорів по всій Берестейщині аж до Біловіжжя та Гродненщини. Відомий московський фахівець з археології Полісся Ю. Кухаренко вважав межею між українцями та білорусами річки Ясельду та Прип’ять (Гринблат, 1968, с. 84).

Аналогічний напрямок розселення праукраїнців з Волині та Середнього Подніпров’я підтверджують дані антропології літописних східнослов’янських племен. Відомий російський антрополог Т. Алексеєва (1973) відзначила поширення деяких особливостей антропології праукраїнських племен на прабілорусів та праросіян лісової півночі Східної Європи. Мається на увазі певна подібність в антропології дреговичів, полоцьких кривичів, радимичів та ільменських словен з деревлянами та волинянами, а смоленських кривичів та в’ятичів – з полянами та сіверянами. Ця антропологічна картина стає зрозумілою, якщо згадати загальну схему слов’янської колонізації півночі Східної Європи (рис. 121).

Отже, про слов’янську колонізацію Верхнього Дніпра та Західної Двіни у другій половині І тис. н.е. мігрантами із Середнього Подніпров’я та Волині свідчать численні археологічні, лінгвістичні та антропологічні факти.

Кривичі мешкали в ІХ–ХІІІ ст. у Верхів’ях Дніпра, Західної Двіни та Волги (рис. 121). О. Спіцин висловив припущення про західне походження кривичів та їхніх північних сусідів ільменських словен. Послідовником цих поглядів був В. Сєдов, який однак відзначав, що ніяких археологічних слідів просування слов’ян з Вісли на Псковщину поки що виявлено не було (Седов, 1982, с. 58). Більш аргументованою виглядає точка зору переважної більшості дослідників, які вважають, що кривичі походять від слов’ян-переселенців з Подніпров’я.

Формування кривичів очевидно відбувалося у VІІІ–ІХ ст. на ґрунті балто-слов’янської людності, що лишила на Верхньому Дніпрі та Двіні пам’ятки типу Колочин та Тушемля-Банцеровщина, в умовах потужного припливу нових слов’янських переселенців з Прип’ятського Полісся та Середнього Подніпров’я. На формування західної гілки кривичів (полочан) суттєво вплинули дреговичі, що просувалися з півдня (Гринблат, 1968, с. 117). Визначальною ознакою курганів кривичів є срібні скроневі кільця браслетоподібної форми (рис. 114, 6). Однак у похованнях знайдені і речі балтських типів, що свідчить про значну роль балтів у ґенезі кривичів (Седов, 1982, с. 164). Полоцьк та Смоленськ виникли як племінні центри кривичів. З ХІ ст. кривичі фігурують у літописах під назвою полочан Подвіння та смолян Верхнього Дніпра. У Х–ХІ ст. кривичі Верхнього Дніпра інтенсивно просувалися на схід на правий берег Верхньої Волги, де саме в цей час розпочався процес формування російського етносу.

Ільменські словени були найближчими родичами і північними сусідами кривичів. У ІХ–ХІІІ ст. вони займали землі між Чудським озером на заході і Верхньою Волгою на сході (рис. 121). Новгород виник як племінний центр словен. Як і в ґенезі кривичів, у формуванні словен брали участь далекі нащадки балто-слов’янської культури Тушемля-Банцеровщина, слов’янські колоністи з Полісся VІІІ ст., а також численні місцеві балтські та фінські племена. Разом з етновизначальними прикрасами ільменських словен ромбо-щитковими скроневими кільцями (рис. 114, 7) знаходять типові речі балтів (зброю, шийні гривні, підковоподібні застібки, зірчасті пряжки тощо), а також фінів (шумлячі підвіски). Поряд зі слов’янською західною орієнтацією похованих часто зустрічається східна балтська і меридіональна фінська. У ІХ–Х ст. ільменські словени разом з якоюсь частиною фінського племені весь інтенсивно переселялися на південний схід на землі мері у Верхньому Поволжі (Седов, 1982, с. 169–185). Ці переселенці стали важливою складовою майбутнього російського етносу.

Отже, в ІХ–ХІ ст. лівобережжя Верхньої Волги колонізували ільменські словени, у складі яких був значний фінський та балтський компонент. Дещо пізніше, з Х ст. на правий берег Верхньої Волги від верхів’їв Дніпра почали просуватися кривичі. Слов’янські переселенці застали тут місцеве фінське населення, тому старожитності Верхнього Поволжя Х–ХІІІ ст. являють собою складний комплекс виробів словен, кривичів, в’ятичів, фінів, балтів і навіть скандинавів (Седов, 1982, с. 185–195). Поряд із цими племенами певну роль в етнокультурних процесах на Верхній Волзі у час формування російського етносу відігравали і вихідці з Південної Русі, про що свідчать знахідки речей, характерних для Київщини ХІ–ХІІ ст. (Седов, 1982, с. 190).

Таким чином, археологічні матеріали свідчать про переселення у VІІІ–ХІ ст. праукраїнської людності з Північно-Західної України на лісову Північ Східної Європи. Внаслідок змішування слов’янських прибульців з півдня з місцевими балтами та фінами формувалися літописні племена лісової зони – пращури молодих східнослов’янських етносів білорусів, псково-новгородців, росіян. Починаючи з О. Шахматова, різні дослідники неодноразово наголошували, що літописні східнослов’янські племена у мовно-культурному відношенні утворювали 3–4 групи (Ісаєвич, 1995, с. 111; Толочко, 1991, с. 49). У південно-західній групі племен (волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, уличі, тиверці, частково сіверяни) вбачали праукраїнців, у північно-західній (дреговичі, кривичі, радимичі) – прабілорусів, північній (ільменські словени) – прановгородців, а у північно-східній (в’ятичі) – праросіян. Археологічні джерела підтверджують цю схему, уточнюючи, доповнюючи і розвиваючи її.

Сучасні археологічні дані дозволяють прослідкувати зародження етнокультурної своєрідності праукраїнців, порівняно з прабілорусами та праросіянами, ще з давніх часів зародження субстрату цих етносів. Як зазначалося вище, пращурами українців були склавини Прикарпаття та Волині, а також анти лісостепової смуги, відомі археологам за старожитностями празької та пеньківської культур V–VII ст. Історичне коріння білорусів та росіян сягає так званої колочинської культури, яка приблизно в той же час розвивалася в Подесенні та на Верхньому Дніпрі.

Празька культура формувалася у Верхньому Подністров’ї та на Волині на праслов’янському підґрунті зарубинецької культури за участю східних германців (пшеворська та вельбарська культури) та фракійців (липська культура). Колочинські пам’ятки постали також на праслов’янських зарубинецьких традиціях, але в умовах тісних контактів з іранцями-сарматами і під сильним впливом балтів Верхнього Подніпров’я. Врахуємо також факт певної відокремленості прасклавинів Верхнього Подністров’я від праколочинців Подесення у ІІІ–ІV ст. через вторгнення на Волинь та в басейн Південного Бугу ворожих до праслов’ян племен готів (рис. 105).

Отже, маємо певні підстави говорити, що праукраїнці з одного боку і праросіяни та прабілоруси з іншого розвивалися власними історичними шляхами ще з початкових стадій формування субстрату цих етносів у першій половині І тис. до н.е. Не випадково українці належать до іншого антропологічного типу, ніж білоруси та росіяни. Таким чином, твердження офіційної радянської історичної науки, що долі східнослов’янських народів розійшлися лише в пізньому середньовіччі внаслідок розгрому Русі татарами, не відповідає даним археології. Це сталося ще до постання держави Русь, якій так і не вдалося консолідувати східних слов’ян в єдиний етнос.

Зауважимо, що згадану балтослов’янську колочинську людність, яка мешкала на Верхньому Дніпрі у V–VII ст., можна назвати прабілорусами чи праросіянами лише умовно. Це був лише субстрат, який під впливом численних хвиль переселенців з праукраїнської Волині та Київщини лише у Х–ХІІ ст. трансформувався у прабілорусів та праросіян. Докладніше про це йтиметьсмя далі.

Український етнос почав формуватися дещо раніше від інших східних слов’ян – у V–VII ст. на теренах Північно-Західної України. Пояснюється це перш за все його близькістю до центрів античної цивілізації, впливи якої були потужним каталізатором культурно-історичних процесів у всій ранньосередньовічній Європі. Якщо колочинська культура перш ніж трансформуватися в білоруський та російський етноси зазнала значних зовнішніх впливів як від згаданих мігрантів з Київського Подніпров’я, так і від автохтонних балтських та фінських племен, то людність празької та лука-райковецької культур Волині V–ІХ ст. розвивалася без суттєвого впливу зовнішнього етнокультурного фактору. Внаслідок її саморозвитку постав український етнос. Тож слов’янські племена Північно-Західної України другої половини І тис. н.е. можна вважати українцями на початковій племенній фазі історичного розвитку.

Етнічні процеси в Київській Русі

Остаточне формування молодих східнослов’янських етносів лісової смуги (білорусів, псково-новгородців, росіян) відбулося вже в Х–ХІІ ст. у складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етноісторичні процеси, що призвели до їх постання, не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки, аналогічна етноісторична ситуація неодноразово і невідворотно повторювалась на руїнах великих імперій минулого. Загальні закономірності етнічного розвитку в імперіях розглядалися М. Чубатим (1964), а також автором цих рядків у спеціальній статті, надрукованій в журналі «Пам’ять століть» (1996, № 2).

Отже, білоруський, псково-новгородський та російський етноси постали пізніше праукраїнського в процесі слов’янізації вихідцями з Волині та Київського Подніпров’я лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених племенами балтів та фінів. Формування держави Русь відбувалося вздовж її торговельно-економічного стрижня – річкового шляху «із варяг у греки». Домінуючим центром на ньому був Київ, хоча прабілоруські Смоленськ і Полоцьк також відігравали важливу роль у цій торговельній системі, оскільки контролювали корабельні волоки між Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того, вони мали власну окрему торговельну орієнтацію на захід, оскільки Полоцьк пов’язаний Двіною з Балтійським морем.

Розгалужені торговельні зв’язки створювали економічне підґрунтя для дуже ранніх самостійницьких тенденцій у полочан. Так, полоцький князь Рогволод здійснив спробу вийти з-під влади Києва ще на початку правління Володимира Великого. Та хоча, як писав Т. Шевченко, «Владимир князь перед народом убив старого Рогволода», змагання Полоцька за незалежність від Києва продовжувалися. Демонструючи свою самостійність, полочани збудували власний Софіївський собор, намагалися приєднати до своєї землі Псков та Новгород. У кінці ХІ ст. Полоцьк перший з давньоруських міст досяг фактичної незалежності від київського князя. У середині ХІІ ст. за доби феодальної роздробленості самостійну політику почав проводити Смоленськ. З цього часу обидва прабілоруські центри переорієнтували свою економіку в західному напрямку: Двіною до Риги і далі до ганзейських міст Західної Балтії.

Полоцька земля була підкорена Литвою у 1307 р. Однак високий рівень культури білорусів та українців, інкорпорованих в Литовську державу у ХІV ст., зумовив високий статус слов’янських земель під владою Вільнюса. Фактично утворилася литовсько-білорусько-українська федерація, в якій відбувався подальший розвиток білоруського народу. Руська мова, культура, право, православ’я стали державними і панували навіть у литовській метрополії. Католицька польсько-латинська експансія на білоруські землі розпочалася лише з 1385 р. після Кревської унії між Литвою та Польщею (Чубатий, 1964, с. 88–92).

Пращуром псково-новгородського східнослов’янського етносу було літописне плем’я ільменських словен VІІ–Х ст. Словени разом з кривичами та радимичами, очевидно, походять від балто-слов’янської колочинської спільноти, що в V–VІІ ст. займала Верхнє Подніпров’я. Словенські племінні центри Псков, Ладога, Новгород здавна мали тісні торговельні зв’язки водним шляхом з Балтією, що значною мірою зумовило своєрідність етнокультурного розвитку псково-новгородців.

У другій половині ХІІ ст. з остаточним усамостійненням Пскова і Новгорода встановилися тісні економічні зв’язки з Володимиро-Суздальською землею, звідки на Новгородщину надходило збіжжя. Ця економічна залежність Новгорода Великого мало не призвела до його підкорення суздальцями. Новгородську вольницю на деякий час врятувала татарська навала на Північно-Східну Русь. Однак через 200 р., а саме в 1478 р., Московське князівство поглинуло Новгородську республіку. Періодичні масові знищення та депортації новгородців (Карамзин, 1988, с. 588–594) призвели до їхньої остаточної асиміляції росіянами в кінці ХVІ ст.

Росіяни – наймолодший східнослов’янський етнос. Їхня прабатьківщина – Верхнє Поволжя. Перші слов’янські поселенці прийшли сюди з Середнього Подніпров’я ще у VІІ ст. Мається на увазі плем’я в’ятичів басейну Оки, які, скоріш за все, були сумішшю слов’янських колоністів з місцевою фінською людністю.

Однак справжня слов’янізація Верхнього Поволжя відбувалася у ХІ–ХІІ ст., коли балтослов’янські племена кривичів, радимичів, словен посунули на схід на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі тощо. У цей же час сюди ж прибували переселенці з Південної Русі.

Як відомо, торговельний шлях «із варяг у греки» по Дніпру та Волхову був тим економічним стрижнем, навколо якого землі праукраїнців, прабілорусів та псково-новгородців консолідувалися в єдиній державі Русь зі столицею в Києві. Володимиро-Суздальщина лежить далеко на сході від згаданої торговельної магістралі. Вона мала власний напрямок зв’язків Волзьким річковим шляхом з Каспієм та Середньою Азією. Давні південно-східні контакти Суздальщини значною мірою зумовили своєрідність культурно-історичного розвитку регіону.

У другій половині ХІІ ст. шлях «із варяг у греки» був перерізаний половцями на Нижньому Дніпрі. «У нас вже й Грецький путь ізотинають, і Соляний, і Залозний», – казав київський князь Мстислав Ізяславович 1170 р. Русь розпалася на практично незалежні князівства. Настала доба феодальної роздробленості, коли молоді східнослов’янські етноси (псково-новгородці, прабілоруси, праросіяни) відгалузилися від провідного етносу імперії – праукраїнців Південної Русі.

Суздальська земля з середини ХІІ ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька, Смоленська за відокремлення від Києва. Саме в цей час виник тісний і тривалий антикиївський союз володимиро-суздальських князів з половцями. Його започаткував Юрій Долгорукий, одружившись із половецькою княжною. На думку російського історика П. Струве (1952, с. 84), саме ця суздальсько-половецька унія завдала смертельного удару столиці Русі Києву, призвівши до розпаду імперії на князівства. 1147р. Північна Русь на чолі із Суздальщиною виступила єдиним фронтом проти централізованої церковної політики Києва.

Антикиївський курс Юрія Долгорукого посилили його сини Андрій Боголюбський та Всеволод Юрієвич. Вони були організаторами і натхненниками погромів Києва 1169 та 1203 рр. Так, у березні 1169 р. союзне військо суздальців, половців, смолян, чернігівців жорстоко пограбувало Київ: «Подоліє і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому ні звідки: церкви горіли, християн убивано, іньших брали в неволю… Церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали», – сповіщає літописець. У 1203 р. суздальський князь Всеволод разом із половцями ще раз пограбував і спалив столицю Русі (Грушевський, 1991, с. 197, 226). Після цих погромів Київ втратив свою могутність – і центром Південної Русі стає Галицько-Волинське князівство, князь якого правив Києвом через своїх намісників.

Енергійні суздальські князі пробують розширити свої володіння за рахунок Новгородської землі. Але особливо показовим і визначальним для майбутньої історії Росії був погром Рязані князем Всеволодом Юрієвичем 1208 р. Непокірне місто було спалене, а всі його мешканці знищені або виселені. Тим самим була започаткована стала і ефективна російська демографічна політика щодо завойованих народів.

Так, у другій  половині ХІІ ст. в Суздальсько-Московській державі сформувалося динамічне ядро молодого російського етносу. Провідні історики неодноразово підкреслювали своєрідність його ментальності порівняно із світосприйняттям південних русичів. Класики історичної науки М. Соловйов та В. Ключевський вважали, що говорити про окремий російський етнос можна не раніше доби князювання Андрія Боголюбського, тобто з другої половини ХІІ ст. «В особі князя Андрія великорос вперше виступив на історичну арену», – писав В. Ключевський (1993, с. 113). Однак визначальними для формування російського етносу стали ХІV–ХV ст. Сталося це в сприятливих умовах першої власне російської держави – Московського князівства Івана Калити, Василя Темного, Івана ІІІ. Ця держава постала і розвивалася як улус Золотої Орди, під потужним впливом монгольської імперії Чингізидів. «Головним фактором утворення великоруської нації була Московська держава і монголо-татарські впливи», – зауважував російський історик П. Струве у 1952 р.

Отже, російський етнокультурний комплекс остаточно сформувався в ХІV–ХV ст. на ґрунті слов’яно-візантійських традицій Київської Русі у фінському оточенні в умовах залежності від татар. Внаслідок експансії Московського князівства на захід у ХV–ХVІ ст. псково-новгородський субетнос був асимільований російським. Ось що писав фундатор офіційної історії Російської імперії М. Карамзін (1988, с. 592, 593) про жорстокий етноцид новгородців, здійснений узимку 1570 р. Іваном Грозним: «Судили Иоанн и сын его (на городище в Новгороде) таким образом: ежедневно представляли ему от пятисот до тысячи новгородцев; били их, мучили, жгли каким-то составом огненным, привязывали головою или ногами к саням, влекли на берег Волхова, где сия река не мерзнет зимою, и бросали с моста в воду, целыми семействами, жен с мужьями, матерей с грудными младенцами. Ратники московские ездили на лодках по Волхову с кольями, баграми и секирами: кто из вверженных в реку всплывал, того кололи, рассекали на части. Сии убийства продолжались пять недель и закончились грабежом общим: Иоанн с дружиною объехал все обители вокруг города: взял казны церковные и монастырские, велел опустошить дворы и келии, истребить хлеб, лошадей, скот; предал также весь Новгород грабежу; сам ездил из улицы в улицу, смотрел как хищные воины ломились в палаты и кладовые… Толпы злодеев были посланы и в пятины Новгородские, губить достояние и жизнь людей без разбора… Граждан и сельских жителей изгибло тогда не менее шестидесяти тысяч. Кровавый Волхов, запруженный телами и членами истерзанных людей, долго не мог пронести их в Ладожское озеро».

Внаслідок подібних акцій та численних депортацій на Верхню Волгу псково-новгородський етнос на кінець ХVІ ст. був асимільований росіянами, відомими за історичними джерелами того часу як московські люди, московіти.

Оскільки російський етнос упродовж останніх століть посідав панівне місце у Східній Європі, історія Російської імперії подавалася як історія всіх народів регіону. Тому час формування основ російського культурного комплексу (XIV–XV ст.) екстраполювали на історію найближчих сусідів, у тому числі українців, які почали формуватися значно раніше росіян. Отже, витоки згаданої пізньосередньовічної версії походження українського народу ховаються у тенденційній імперській історіографії.

Таким чином, якщо генетичне підґрунтя білорусів, псково-новгородців та росіян творилося в VІ–ІХ ст. в процесі переселення праукраїнців Середнього Подніпров’я та Волині на північ у балтське та фінське середовище, то остаточне формування молодих східнослов’янських етносів відбулося вже в Х–ХІІ ст. у складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. З позицій етнології добу феодальної роздробленості ХІІ-ХІІІ ст. можна розглядати як період боротьби за незалежність молодих східнослов‘янських етносів (білорусів, псково-новгородців, росіян) з імперським Києвом, який їх породив в процесі етно-культурної експансії у завойовані провінції. Наслідком став розпад імперії Русь на фактично незалежні від метрополії удільні князівства, що полегшило завоювання території колишньої супердержави татаро-монголами.

Постімперські етноси

Як зазначалося, етногенетичні процеси, що призвели до постання білорусів, псково-новгородців та росіян, не є чимось унікальним у світовій історії. Мається на увазі поява в підкорених імперією провінціях нових етносів, споріднених з народом-завойовником. Відбувалося це в умовах потужного адміністративного, культурного, мовного впливу розвиненої метрополії на відсталу периферію.

Найдієвішим механізмом такого впливу була стимульоване державою масове переселення представників панівного імперського етносу з центру в завойовані провінції. Воно протікало тим інтенсивніше, чим завойовані землі були відсталішими і менш заселеними. Класичний приклад – сталий напрям міграції з київської метрополії на лісову Північ у Русі. В процесі поширення етнокультури народу завойовника на аборигенне населення приєднаних територій виникав синтез етнокультур метрополії та аборигенів. Так в лоні імперій, у завойованих провінціях народжувалися нові, постімперські етноси зі своєрідною етнокультурною, що поєднувала в собі культуру та мову метрополії з етнічними традиціями завойованих народів.

В умовах невідворотного розпаду імперій і відокремлення провінцій від метрополії відбувався відрив нових етносів від батьківського імперського або, власне, їх народження. Зрозуміло, що всі ці постімперські етноси тією чи іншою мірою надовго зберігали мовно-культурну спорідненість з панівним народом загиблої супердержави, дітьми якого вони фактично були.

Яскраві приклади такого розвитку етнічних процесів дають численні імперії  доби пізнього середньовіччя– Іспанська, Португальська, Бельгійська, Британська, Французька та ін. Внаслідок іспанізації аборигенів Латинської Америки за участю вихідців з Африки у ХVІ–ХІХ ст. зародилися численні іспаномовні етноси Нового Світу: мексиканці, аргентинці, чілійці, перуанці, венесуельці, колумбійці, кубинці та ін. Експансія португальців та англійців до Америки призвели до формування бразильців та американців США. Днем народження всіх цих молодих етносів Нового Світу можна вважати момент набуття колоніями незалежності від метрополії, що відбувалося в процесі розпаду колоніальних імперій.

Зазначимо, що народження нових, споріднених з імперськими, етносів відбувалося, як правило, у відносно відсталих та малозаселених провінціях. У випадку підкорення імперією вже сформованого народу з давньою історією та багатою культурою поневолений етнос стійко противився нівелюючому впливу метрополії, зберігаючи власну етнічну своєрідність. Тому молоді романомовні народи постали на варварській периферії Стародавнього Риму (французи, іспанці, португальці, румуни), а Греція, Єгипет, Близький Схід, що також входили до Римської Імперії, так і не романізувалися. В межах Британської імперії Індія лишилася Індією, а в слабкозаселеній первісними племенами індіанців Північній Америці постали споріднені англійцям молоді англомовні етноси – американці, канадійці, в Австралії – австралійці, у Новій Зеландії – новозеландці.  Це відповідає класичній моделі розпаду Римської імперії, коли давні народи поновили незалежність, а у варварських провінціях постала група молодих споріднених етносів. Саме так 200 років тому від англійської метрополії відгалузились англомовні американці, а від Іспанської імперії – молоді іспаномовні етноси Латинської Америки.

У Російській імперії Польща, Литва, Україна, Грузія, Узбекистан зберегли своє етнічне обличчя, а первісний Сибір ХVІІ–ХІХ ст. зрусифікувався. Відповідно, на руїнах Російської імперії крім народів, що повернули втрачену колись незалежність (поляки, литовці, українці, грузини, вірмени, узбеки тощо), у малорозвинених сибірських провінціях можуть постати споріднені росіянам постімперські етноси – західносибірський, далекосхідний, козацький Передкавказзя тощо. Такий сценарій розпаду Російської імперії передрікав Л.М.Гумільов, звернувши увагу на придушений більшовиками на початку ХХ ст. прояв сепаратистських тенденцій на Далекому Сході, на Кубані, на Дону.

Зрозуміло, що головними культурно-історичними спадкоємцями імперії лишалися її творці – мешканці земель метрополії. Іншими словами, якщо хтось і може претендувати на культурно-історичну спадщину Стародавньої Греції та елліністичної імперії Олександра Македонського, то це греки. Прямими спадкоємцями імперських Мадриду та Лондону є відповідно сучасні іспанці та англійці, а не мексиканці чи американці. Так само безпосередніми генетичними потомками панівного етносу Російської імперії є сучасні росіяни, а не примусово інкорпоровані до неї латиші, українці чи казахи. Відповідно, Київська Русь є органічною частиною етнічної історії народу метрополії – русинів-українців, хоча елементи руської культури стали невід’ємними складовими культури молодих східнослов’янських етносів, що близько тисячі років тому зародилися на периферії імперії внаслідок впливів з київської метрополії на балтські та фінські племена лісової півночі Східної Європи.

Про сталість та універсальність законів етнотворення на постімперських просторах свідчить разюча подібність історичної картини зародження романських та східнослов’янських народів.

Під потужним впливом Риму постали іспанці та португальці –латинізовані племена іберів, кельтів, готів Піренейського півострова. Французи – латинізоване кельтське плем’я галів, а румуни – латинізовані фракійські племена даків, гетів, мезів, що також включили слов’янський компонент. Аналогічним був вплив київської метрополії на малозаселену лісову периферію імперії. Він зумовив русифікацію місцевих балтських та фінських племен і зародження на їх основі білоруського, псково-новгородського, російського етносів. Провідну роль праукраїнського Києва в постанні інших східнослов’янських народів добре розуміли русичі, називаючи княжий Київ «матір’ю міст руських».

Отже, на руїнах Римської імперії постали 5 споріднених великих романських народи, а по розпаду імперії Русь – 4 східнослов’янських. Генетично нові етнічні спільноти були пов’язані як з місцевими традиціями, так і з домінуючою культурою імперського етносу. В обох випадках етногенетичні процеси відбувалися в умовах потужного культурного та адміністративного впливу високорозвиненої метрополії на відсталу периферію. Важливу цементуючу роль в Римській державі виконувала латинська мова метрополії. У провінціях ця державна мова була не лише мовою адміністрації, але й культурного та духовного життя. Саме нею поширювалась з Риму державна релігія християнство разом із літературними та науковими надбаннями високої греко-римської цивілізації.

У Київській Русі культурні впливи праукраїнської київської метрополії поширювались на провінції державною старослов’янською мовою, яка все більше насичувалася давньоукраїнською мовною специфікою Південної Русі-України. Як стародавній Рим, романізуючи завойовані провінції, породив групу дочірніх романських етносів, так княжий Київ русифікував (від Русь, а не Росія) балтські та фінські лісові племена, породивши похідну від русинів-українців метрополії руську групу постімперських етносів.

Офіційні мова та культура потужно впливали на формування етнічної специфіки провінцій. З послабленням центру та розпадом імперії, зароджені в її тілі етнічні спільноти розпочинали самостійне життя. Зрозуміло, що вони успадкували багато культурних надбань колишньої метрополії, надовго зберігаючи до неї певний пієтет. Творячи власні держави за взірцем метрополії, новонароджені етноси нерідко переймали навіть її назву.

Римське право та державність були підґрунтям державотворення середньовічних народів, багато з яких постали безпосередньо на руїнах Римської імперії. Ностальгія за нею відчувалася в Європі протягом усього середньовіччя, виливаючись у періодичні спроби відновлення Священної Римської імперії, що формально проіснувала аж до 1806 р. Румуни навіть власний етнонім та назву своєї держави запозичили у римлян.

Відповідно, державність східнослов’янських народів (а також литовців) у пізньому середньовіччі творилася за взірцем Київської Русі, ностальгія за якою відчувалася протягом пізнього середньовіччя не лише в її колишній метрополії, але й у провінціях . На цьому історичному тлі стає зрозумілим запозичення росіянами як самоназви (етноніму), так і назви своєї національної держави у імперії Русь, творцями якої була корінна людність Південної Русі-України (рис. 113).

Усе це не дає підстави вважати етноси, що зародилися в тілі імперії ані головними творцями культурних надбань метрополії, ані їх прямими спадкоємцями. Адже метрополія – батьківщина окремого етносу, який був будівничим відповідної імперії та її культури.

Тож іспанці, португальці, французи, румуни мають власну національну історію і культуру, які починаються з післяримського часу. Історія і культура стародавнього Риму була витвором перш за все латинян, найближчими нащадками яких є сучасні італійці. Однак, слід пам’ятати, що італійський народ формувався у V–VІІ ст. за умов змішування латинян з вандалами, лангобардами, готами, гунами тощо. Тому більшість вчених вважає італійців хоч і близько спорідненим з латинянами, але окремим етносом.

На відміну від Риму, де внаслідок змішування імперського етносу латинян з представниками підкорених ними провінцій, народився новий етнос – італійці, в інших імперських центрах (Лондон, Мадрид, Лісабон та ін.) народ-завойовник не зазнав радикальних етнічних впливів і продовжив своє історичне буття після розпаду своєї імперії (англійці, іспанці, португальці). Щось подібне сталося і в метрополії держави Русь – у Південній Русі-Україні на чолі з княжим Києвом. Під час її розпаду у ХІІ-ХІV ст. зміни населення не відбулося, а корінна людність метрополії (русини-українці) не зазнали суттєвих етнічних впливів і продовжили своє існування на своїх етнічних теренах у пізньому середньовіччі.

Постімперські народи утворюють споріднені групи, кожна з яких формувалася в окремій імперії: романську, іспанську, англійську та ін. Спорідненість цих похідних від народу-завойовника постімперських етносів зумовлена тим, що кожен з них тією чи іншою мірою сприйняв і включив у свою традиційну культуру елементи етнокультури народу колишньої метрополії. Сказане дає підстави на висновок, що крім романської, англійської, іспанської груп постімперських етносів існує руська, яка формувалася за універсальними законами етнотворення в державах імперського типу внаслідок етнокультурних впливів з південноруської метрополії на завойовані балтські та фінські племена лісової півночі Східної Європи.

Культурно-історична спадщина княжого Києва

Враховуючи сказане, зазначимо, що права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші й не менші, ніж права Мадриду, Лісабону, Парижу та Бухаресту на спадщину латинського Риму. Як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні елементи культури княжого Києва. Однак, як перші не були безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають опосередковане відношення до створення культури Київської Русі, оскільки переважна більшість її елементів постала в межах Південної Русі, нехай частково і під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж, сталося це значною мірою ще до появи на історичній арені Східної Європи білорусів (Х ст.) та росіян (ХІІ ст.).

З київської метрополії руська культура поширювалась на північ нерідко разом з переселенцями з Південної Русі, формуючи прабілоруський, праросійський, псково-новгородський субетноси. На їхніх землях виникали вторинні центри культуротворення імперії, які функціонували за зразками київської культурної метрополії. Їхні надбання є органічною частиною культур відповідних східнослов’янських народів. У Римській імперії канонічна культура Риму теж грала роль взірця в провінціях, але це не означає, що мешканці останніх творили канонічну культуру Риму нарівні з римськими митцями, архітекторами, літераторами, філософами.

Цікаво, що багато зразків класичного латинського мистецтва збереглося саме в провінціях, а не в Римі з його бурхливою історією. І це не стало підґрунтям для претензій відповідних романомовних регіонів на культурну спадщину стародавнього Риму. Разом із тим, збереженість билин київського циклу, ікон та літературних пам’яток давньоруського походження на лісовій півночі Східної Європи чомусь вперто наводиться як неспростовний доказ переважного права мешканців Архангельщини чи Підмосков’я на культурну спадщину княжого Києва.

Дивно і непереконливо звучить поширене навіть у науковій літературі твердження, що київська культура була рівною мірою витвором усіх східнослов’янських племен від Тмутаракані на півдні до Білого моря на півночі, від Карпат на заході до Верхньої Волги на сході. Тобто, у створенні в Х–ХІІ ст. канонічних зразків києворуської архітектури (Десятинна церква, Софія Київська), літописання («Повість минулих років»), світської літератури («Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім») тощо київська метрополія відіграла не більшу роль, ніж слов’янські колоністи, які на той час щойно з’явилися (з тієї ж Київщини) в глухих лісах півночі Східної Європи.

Абсурдність цього твердження виступає ще рельєфніше, якщо врахувати факт, що ні в кого не викликає сумніву те, що переважна більшість згаданих шедеврів творилася безпосередньо в Києві, або в інших містах Південної Русі. У канонічних зразках давньоруської літератури фігурують історичні та культурні діячі, а також прості мешканці саме руського Півдня. Та і як мешканці Верхнього Подніпров’я та Поволжя могли нарівні з людністю княжого Києва творити його культурні цінності, якщо культурно-економічний розвиток Південної Русі в Х–ХІІ ст. був на порядок вищий, ніж на лісовій Півночі імперії, слов’янська колонізація якої на той час лише розпочиналася? Нагадаємо, що росіяни з’явилися на історичній арені у другій половині ХІІ ст., тобто вже після створення південними русичами більшості канонічних творів руського мистецтва і наприкінці самого існування Київської Русі.

Класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Русі є проголошення «Слова о полку Ігоревім» найдавнішим твором «староросійської літератури». І це попри те, що події твору протікають більш ніж за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель – у Південній Русі-Україні та в дикім полі. Безсумнівно українськими є не тільки місце дії, але й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору (Белинский, 1900; Півторак, 1993, с. 170–176). Абсурдність твердження стає ще більш очевидною, коли пригадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить проголошувати «Слово о полку Ігоревім» творчим надбанням праросіян немає підстав.

Немає сумніву, що головним творцем києворуської культури Х–ХІІ ст. було перш за все населення Південної Русі, тобто українці на давньоруському етапі розвитку. Звідси канонічні зразки культури княжого Києва поширювалися і на північну периферію імперії, впливаючи на розвиток прабілорусів, праросіян, новгородців.

Ще менше підстав вважати Київську Русь першим етапом російської державності, а історію Русі – першим етапом історії Росії. Адже, як уже зазначалося, на думку класика російської історичної науки В. Ключевського, «великорос вперше виступив на історичну арену» лише в другій половині ХІІ ст., тобто через 300 років після виникнення держави Київська Русь. Це так само, як вважати першим етапом румунської чи французької історії історію стародавнього Риму, а першою державою американців – Англійське королівство Х–ХV ст.

Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київська Русь були мешканці Південної Русі. Тяглість історичного розвитку від києворуського часу до козацької України дає підстави вважати південних русичів праукраїнцями. Розпад держави Русь у ХІІІ–ХІV ст. не призвів до суттєвих змін населення на українських теренах, про що свідчить і антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України.

Усе ці факти дають підстави вважати Київську Русь ІХ–ХІІ ст. продуктом творчості українського етносу у княжий період його історії.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що спільнота, яка в радянській історіографії фігурує як єдина давньоруська народність, була конгломератом споріднених, але окремих східнослов’янських народів, а також балтських, фінських, тюрських племен. Формувалася вона під потужнім впливом праукраїнської метрополії на північну варварську периферію імперії Русь. Історичними аналогами руської групи східнослов’янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що поставали на руїнах великих імперій минулого.

Отже, науці відомо не три, а чотири східнослов’янські народи, з яких український – найстарший. Білоруський, псково-новгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського, і сталося це не пізніше середини ХІІ ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Пізніше псково-новгородці були асимільовані росіянами під час експансії Московського князівства на захід за Івана ІІІ та Івана ІV Грозного.

Говорячи образно, якщо й існувала давньоруська колиска братніх східнослов’янських народів, то в ній лежали прабілоруси, праросіяни та новгородці, а колисав її їхній батько-праукраїнець з княжого Києва.

Простежуються два основні етапи впливу праукраїнців на формування інших східнослов’янських народів. Розселення праукраїнських племен у V–ІХ ст. з територій між Середнім Дніпром і Карпатами на північ призвело до постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов’яно-балто-фінського етнокультурного субстрату. Саме на ньому в Х–ХII ст. під потужним культурним, мовним, адміністративним впливом праукраїнської київської метрополії завершилася початкова фаза формування білорусів, псково-новгородців, росіян. У процесі колонізації балтських та фінських земель колоністи з Південної Русі зазнали суттєвого впливу місцевого неслов’янського населення, що відчутно змінило їхній етнокультурний комплекс і призвело до постання окремих, хоча і споріднених, східнослов’янських етносів. Первинна консолідація і народження білоруського, псково-новгородського та російського етносів відбувалися у складі праукраїнської держави Київська Русь, згідно з універсальними законами етнотворення – під потужним впливом метрополії на периферію імперії. Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним з цих народів після розпаду Київської Русі протягом пізнього середньовіччя та нового часу.

 



Создан 25 апр 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником