18. КИЇВСЬКА РУСЬ – УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

 
 

18. КИЇВСЬКА РУСЬ – УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА




18. КИЇВСЬКА РУСЬ – УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Українські історики, починаючи з автора «Історії Русів» кінця ХVІІІ ст., вважають, що Київську Русь як державу консолідував праукраїнський етнос.

Усі держави мають конкретну етнічну приналежність. Етнічна належність національних держав, межі яких в цілому збігаються з кордонами етнічних територій державотворчого етносу, очевидна (Франція, Німеччина, Польща, Чехія тощо). Однак імперії, які охоплюють батьківщини різних народів, також є державами не кількох, а якогось одного імперського етносу (Римська, Перська, Англійська, Російська імперії). Якщо Російську імперію «сплотила навеки Великая Русь», то хто консолідував ранньосередньовічну імперію Київську Русь? Проблема історичної спадщини княжого Києва є ключовою як для історії всієї Східної Європи взагалі, так і для історії України та Росії зокрема.

Питання етнічної приналежності держави Київська Русь є предметом давньої і запеклої дискусії не тільки серед науковців, але й серед політиків. Для сучасної європейської історичної науки ця ситуація ненормальна. Адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в ІХ–Х ст. на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях, давно й одностайно вважаються державами відповідних народів. На цьому тлі суперечка навколо етнічної належності мешканців княжого Києва виглядає дивно і пояснюється не так нестачею наукових джерел, як зайвою політизацією питання.

Уже зазначалося, що офіційна радянська історіографія, продовжуючи традиції російської імперської історичної науки, вперто заперечувала право українців розглядати Київську Русь як перший етап державного буття українського народу. І зрозуміло чому. Київська Русь уже давно проголошена імперськими вченими найдавнішою стадією розвитку російської державності. Саме це сумнівне твердження стало головним ідеологічним виправданням експансії Московської імперії на землі України, Білорусії, Східної Балтії. Протягом 500 років московські правителі заявляли свої династичні права на землі нібито найдавнішої російської держави Київська Русь і наполегливо добивалися здійснення цього права шляхом агресії на землі західних сусідів.

Українська історіографія, що виросла на самоусвідомленні українцями свого генетичного зв’язку з населенням Південної Русі, традиційно вважала княжий Київ українським (Исторія Русовь, 1846). Чому, починаючи історію міста Києва з кінця V ст. (за П. Толочком), ми відмовляємо в таких же глибоких коренях його споконвічним мешканцям – українцям? Якщо вони з’явилися в столиці Русі значно пізніше, то слід встановити факт зміни етнічного складу населення міста в післятатарські часи. І як пояснити, чому так по-українськи звучать літописні київські топоніми – Печерська Лавра, Довбичка, річки Либідь, Киянка, урочище Угорське?

Генетичним підґрунтям населення Київської Русі були південноруські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), які залишили археологічні пам’ятки лука-райковецької культури VIII–IX ст. У той же час на території Польщі розвивалася схожа культура – прапольська, внаслідок консолідації людності якої постало найдавніше польське королівство Х ст. Якщо європейська історична наука вважає слов’янське населення території Польщі VIII–X ст. праполяками, то й лука-райковецька культура та держава, що постала на її основі, по праву можуть вважатися праукраїнськими.

Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи створили свої перші держави у ІХ–Х ст. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли у 843 р. внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку та німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство утворилося в ІХ ст., й у цей же час народилося Празьке князівство чехів. Вже у Х ст. починається державна історія поляків та мадярів. Тоді ж постає середньовічна держава і на українських етнічних землях, тож виключення Київської Русі з української національної історії суперечить логіці загальноєвропейського історичного процесу.

Беручи під сумнів можливість безпосереднього формування культури козацької України на основі культурної спадщини Південної Русі, нерідко посилаються на перерву в історичному розвитку, що нібито мала місце у період між навалою татар і виникненням козацтва, а також на культурні і мовні відмінності цих двох етапів української історії.

Однак, наукові факти неспростовно свідчать про безпідставність таких сумнівів.

За даними археології, форма та орнаментація глиняного посуду відбивають етнічну своєрідність первісних народів. Кожна сім’я ліпила горщики для власних потреб – сталі традиції їх виготовлення передавалися з покоління у покоління, формуючи керамічний набір, притаманний тому чи іншому етносу. Традиції виготовлення керамічного посуду козацької України мають безпосередній зв’язок із традиціями керамічного виробництва Київської Русі, які беруть свій початок у ранньослов’янському керамічному комплексі середини І тис. н.е. Інакше кажучи, археологам вдалося прослідкувати безперервний розвиток традицій виробництва посуду в Середньому Подніпров’ї, на Волині, у Галичині та Верхньому Подністров’ї протягом останніх півтори тисячі років.

Це стосується й традиційних житлових споруд України. Пізньосередньовічне українське житло розвивалося безпосередньо на ґрунті житлових традицій Південної Русі, які постали з ранньослов’янського житлобудівництва. Отже, йдеться про безперервний розвиток цієї категорії матеріальної культури на українських етнічних територіях між Карпатами та Середнім Подніпров’ям з V ст. н.е. і до сьогодні.

Кам’яне церковне та світське будівництво у козацькій Україні було представлене унікальним яскравим архітектурним явищем, яке отримало назву українського або козацького бароко. Його своєрідність полягає в органічному поєднанні традицій європейського бароко з архітектурною спадщиною Київської Русі, традиції якої збереглися у Середньому Подніпров’ї з Х ст. Продовженням культурних традицій Русі була і дерев’яна церковна українська архітектура XVII–XVIIІ ст. (рис. 117).

Уявлення про давньоруський одяг значною мірою базується на середньовічних зображеннях князів, знаті, духовенства. Однак верхівка руського суспільства одягалася за інтернаціональною для аристократів усієї Європи модою, яка була одним з проявів середньовічного романського культурного стилю. Це вбрання суттєво відрізнялося від традиційного народного, оскільки його диктували Рим та Константинополь, а не місцеві канони.

Вивчаючи український національний одяг, етнографи дійшли висновку, що його витоки сягають навіть не доби Русі, а значно глибше –ранньослов’янського часу. Регіональні його особливості беруть початок від одягу племінних об’єднань VIII–ІХ ст., про які пише літописець Нестор. У народному костюмі людності Київської Русі вже виразно простежуються специфічні особливості українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінець у дівчат та намітка у жінок (Ніколаєва, Щербій, 1991, с. 59, 99).

Поховання жінки в національному українському строї досліджене археологами поблизу центру скандинавських вікінгів м. Бірки в Південній Швеції. Шведські дослідники датують його ІХ ст. і вважають похованням слов’янської рабині, полоненої під час походу варягів на Русь (рис. 118) (Herrmann, 1982, p.61). Як видно з ілюстрації , одяг похованої є традиційним національним вбранням української жінки (характерна вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок). Лише так звані черепахоподібні фібули на грудях є запозиченням із скандинавського костюму. Для порівняння наводимо реконструкцію традиційного одягу варязької жінки того часу (рис. 118, 3). Одяг слов’янської бранки переконливо свідчить про етнічну спорідненість населення Південної Русі з історичними українцями. На думку фахівців Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, костюм похованої типологічно близький традиційному вбранню українок ХІХ ст. Середнього Подніпров’я.

Певні аналогії козацькому та селянському чоловічому одягу простежуються у чоловічому вбранні Х–ХІV ст. Згадайте опис зовнішності князя Святослава Ігоревича Левом Дияконом: біла сорочка, оселедець, довгі вуса, голене підборіддя, сережка у вусі. За київськими літописами, русичі носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які у пізньому середньовіччі були невід’ємною частиною українського національного костюму.

Українці належать до народів з визначеним антропологічним типом. Притаманний більшості українців середньої смуги України антропологічний тип окреслив видатний український антрополог Ф. Вовк та його учні (Волков, 1916). За Ф. Вовком, 70% сільської людності України початку ХХ ст. мають відносно високий зріст, довгі ноги, смаглявий колір шкіри, темне волосся та очі, круглу голову, довгасте обличчя, прямий ніс. На периферії українських етнічних територій простежуються домішки інших антропологічних типів (Єндик, 1938; Петров, 1992, с. 88, 101–103; Сегеда, 2001).

Згідно з поглядами французьких учених Ф. Амі та Ж. Денікера всі слов’яни належать до двох головних антропологічних типів: північного віслянського та південного динарського. Віслянський тип (полаби, поляки, білоруси та росіяни) характеризується відносно невеликим зростом, світлим волоссям та відносно довгим черепом. Динарському антропологічному типу (українці, серби, хорвати, словаки, чехи) властивий високий зріст, темне волосся, короткоголовість, тобто ті ознаки, що на думку Ф. Вовка є визначальними для більшості українців. Цей антропологічний тип домінує на Правобережній Україні, за винятком степів Надчорномор’я, протягом останніх трьох тисячоліть. До нього можна віднести переважну більшість людності Галичини, Волині, Поділля, Середнього Подніпров’я Х–XIV ст., козацької України, корінного населення сучасної України (Петров, 1992, с. 94, 101–103; Сегеда, 1995; 2001). Відомий петербурзький антрополог І. Гохман опускає антропологічне коріння українців ще глибше – в неоліт Середнього Подніпров’я, тобто щонайменше до V тис. до н.е. Інший російський антрополог Т. Алексеєва (1973) бачить принципову різницю між антропологією білорусів та росіян, з одного боку, та українців з іншого. Останніх вона вважає південними європеоїдами, на відміну від північних європеоїдів білорусів та росіян.

Розвиток антропологічного типу населення України з найдавніших часів до наших днів у радянський час досліджували В. Бунак, Т. Трофімова, Т. Алексеєва, В. Дяченко, С. Сегеда. Вони переконливо показали, що деревляни, волиняни, тиверці ХІ–ХІІІ ст. належали до дуже давнього масивного, широколицього антропологічного типу, який розвивався у Північно-Західній України, починаючи з доби бронзи, а може й раніше. У Київському Подніпров’ї (поляни) та лісостеповому Лівобережжі (сіверяни) цей масивний тип пом’якшувався впливами більш грацильних кавказоїдів-іранців. До речі, впливи останніх на антропологію мешканців Лівобережної України, на думку С. Сегеди, простежуються донині. Згадані антропологи вважають, що сучасні українці є прямими генетичними нащадками південних русичів. Порівняно з останніми, антропологічний тип сучасного населення України став більш однорідним через бурхливі демографічні зміни у буремну козацьку добу (Сегеда, 1995; 2001).

Отже, сучасні українці генетично пов’язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до інших антропологічних типів. Хоча слід зазначити, що деякі антропологічні особливості деревлян та волинян поширювалися у північному напрямку – на дреговичів, радимичів, полоцьких кривичів, словен, а риси полян та сіверян – на смоленських кривичів та в’ятичів. Цей висновок російського антрополога Т. Алексеєвої (1973) прекрасно узгоджується з проаналізованими у попередньому розділі даними археології. Він підтверджує факт формування літописних прабілоруських та праросійських східнослов’янських племен в процесі розселення на північ південних русичів та їх безпосередніх пращурів наприкінці І тис. н.е.

Мова є суттєвою ознакою будь-якого етносу. Якою ж мовою говорили русичі в стародавньому Києві та у Південній Русі?

Уже зазначалося, що майже 1,5 тис. р. т. відбувся розпад єдиної праслов’янської мови (Шевельов, 1996). За даними археології, саме в цей час почалося інтенсивне розселення слов’ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами та Середнім Подніпров’ям по Дунаю в басейн Лаби та Одри, на Балкани, Верхній Дніпро та Волхов і по Десні на Сейм та Оку. З ІХ ст. простежуються окремі східнослов’янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. Однак, уже з ХІ ст., на думку А. Кримського, «мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) – це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей» (Кримський, 1996, с. 31). Сучасні лінгвісти також відзначають у мові Південної Русі ХІ ст. наявність багатьох визначальних для української мови особливостей (Півторак, 1996, с. 278; Тараненко, 1996).

Найбільш виразними серед них є дієслівні форми на –ти (жити, нести тощо), –мо (маємо, віруємо, даємо та ін.), клична форма іменника (брате, дружино, Петре тощо), фрикативне «г», злиття «ы» та «і» в середнє «и», і особливо вживання «і» там, де білоруси та росіяни вживають «е» (наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, ліс, діти тощо). Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на основі південнослов’янських говірок уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а російської та білоруської – північнослов’янських діалектів дреговичів, радимичів, кривичів.

Цікаві дані щодо виразних українських елементів у мові Південної Русі наводить Г. Півторак (1993, с. 134, 179). На його думку, в письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ХІ–ХІІІ ст. чітко простежується українська мовна специфіка. Дослідник доходить висновку, що «на народному рівні «давньоруської» мови ніколи не було, а існували близькоспоріднені східнослов’янські діалекти» (Півторак, 1996; Німчук, 1996). Серед них на кінець ХІІ ст. простежується 3 праукраїнські діалекти: галицько-волинський, поліський та карпатський. Лише у XVI–XVII ст. внаслідок міграції людності з Київщини та особливо з Волині у лісостепове Лівобережжя постає південно-східний український діалект. Г. Півторак підкреслює провідну роль галицько-волинського діалекту у формуванні української мови. Саме з ним пов’язані її особливості згадані вище.

Як відомо, русичі писали запозиченою з Візантії староболгарською або церковнослов’янською мовою, яка значно відрізнялася від їх рідної мови усного спілкування. Однак, ретельне дослідження київських та галицьких літописів і світської літератури ХІ–ХІІІ ст., розпочате А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в них виразний пласт української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. По-українськи звучать літописні київські топоніми: Печерська Лавра, Видубичі, Либідь, Довбичка, Киянка, урочище Угорське та ін.

Отже, сучасне мовознавство дозволяє говорити про початок формування української мови у VІ ст. (Шевельов, 1996, с. 205). Уже в ХІ–ХІІІ ст. Південна Русь розмовляла праукраїнською мовою. Північніше в цей же час формувалися прабілоруська та праросійська мови.

Обличчя українського етносу значною мірою визначається яскравим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір’я, народні пісні, козацькі думи тощо) і народним декоративним мистецтвом (вишивка, різьба по дереву, писанкарство тощо). Вони мають дуже глибокі місцеві корені, які на Правобережжі сягають ранньослов’янського часу (початок І тис. н.е.). Не викликає сумніву й те, що український фольклор та народне мистецтво XVI–XX ст. постали безпосередньо на південноруській основі.

Козацтво – один із найсуттєвіших факторів, який вплинув на формування українського народу, зокрема на його ментальність. Власне козаки побудували другу українську державу – Гетьманщину. Козацьке повстання на чолі з Богданом Хмельницьким створило умови для поширення козацького січового полково-сотенного адміністративного устрою на всю територію України. Не дарма в XVII–XVIII ст. Україну називали країною козаків, а українців – козацькою нацією.

Однак козацтво не є феноменом, обмеженим XVI–XVIII сторіччями української історії. Це явище було породжене своєрідною геополітичною ситуацією – місцем, яке Україна займає на карті Європи. Розташована на рубежі європейської цивілізації та агресивного степу, Україна весь час продукувала суспільну верству воїнів-захисників, яка впливала на характер, ментальність, культуру нації (Маланюк, 1992). Ця верства існувала вже в першій українській державі Русі. Згадаймо богатирські застави на межі зі степом, витязів з билин київського циклу, героїчну боротьбу зі степовиками руських князів Святослава, Володимира Мономаха, Ігоря. Протягом ХІІ–ХІІІ ст. на півдні України з’являються бродники та берладники – вільні ватаги воїнів, які крім війни зі степовиками займалися ухідництвом, торгівлею. Більшість вчених вважає їх безпосередніми попередниками козаків.

Козацькі ватаги були продовжувачами традицій дружин київських князів Х–ХІІІ ст. Їх об’єднують лицарський кодекс поведінки, родинний принцип організації ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі Марія Покрова та Святий Юр, зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди, червоний колір стягів, зброї, одягу) тощо. Наявність стількох спільних рис пояснюється тим, що і руська дружина, й українське козацтво були проявами європейського лицарства, яке постало на дуже давніх індоєвропейських військових традиціях. Феодально-лицарський стан був стрижнем європейської цивілізації на середньовічному етапі розвитку. Н. Яковенко (1993, с. 70) переконливо показала, яким чином через українську шляхетсько-лицарську верству XIV–XVII ст. козацтво успадкувало державотворчі традиції та ментальність боярсько-дружинної верстви Київської Русі (рис. 119).

Невід’ємним елементом лицарського культурного комплексу середньовічної Європи є співці лицарської слави – барди, скальди, трувери, менестрелі тощо. В Україні такими були кобзарі, що відіграли величезну роль у формуванні українського народу.

За змістом та формою кобзарство має прямі паралелі з одного боку в європейській лицарській культурі, а з іншого – в дружинній культурі Русі. Безпосередній попередник кобзарів пізнього середньовіччя – дружинний співець Боян, «що свої віщі персти на живії струни накладав, – вони самі князю славу рокотали». Козацькі думи за структурою, формою, змістом мають прямі аналогії як у богатирських билинах київського циклу та дружинному епосі «Слово о полку Ігоревім», так і в сагах скандинавських вікінгів, лицарських баладах часів Карла Великого, короля Артура та хрестових походів. Український характер «Слова о полку Ігоревім» та генетичний зв’язок з ним козацьких дум визнавав навіть В. Бєлінський (1900, с. 359), який, як відомо, не відзначався симпатіями до малоросів. Він писав: «„Слово о полку Игореве” носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщины, чуждой грубости и дикости Северной Руси… Есть что-то теплое, благородное и человеческое во взаимных отношениях действующих лиц этой поэмы. Все это, повторяем, отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человеческого и благородного в семейном быту, где отношения полов основаны на любви, а женщины пользуются правами своего пола. Все это противоположно Северной Руси, где семейные отношения грубы, женщина – род домашней скотины, а любовь совершенно постороннее дело при браках: сравните быт малороссийских мужиков с бытом мужиков русских, мещан, купцов и отчасти и других сословий, и вы убедитесь в справедливости нашего заключения о южном происхождении „Слова о полку Игореве”… Нельзя не заметить чего-то общего между „Словом о полку Игореве” и казацкими малороссийскими песнями».

Про значну кількість українізмів у «Слові» пишуть різні лінгвісти. Зокрема, Г. Півторак (1993, с. 170–176) стверджує, що майже половина лексики «Слова» – це надбання різних протоукраїнських діалектів ХІІ ст. Він же вказує на генетичний зв’язок «Слова» та українських козацьких дум.

Отже, козацтво та кобзарство репрезентують собою своєрідний український прояв загальноєвропейських лицарських традицій на пізньосередньовічному етапі розвитку. Вони продовжували військові традиції попереднього етапу української історії – дружинні звичаї X–XIV ст. Відсутність власного лицарського епосу у пізньосередньовічній Росії пояснюється знищенням тут Іваном Грозним незалежного феодально-лицарського стану, місце якого зайняло абсолютно залежне від самодержця дворянство. Це на сторіччя затримало утвердження громадянських свобод в російському суспільстві.

Риси козацького характеру, які так вплинули на формування українського менталітету, знаходимо й у яскравих образах князів-лицарів Південної Русі: Святослава, «хороброго Мстислава», що зарізав Редедю перед полками «касозькими», князя Ігоря, який гукає дружинникам перед нерівним боєм з половцями: «Краще вже потятим бути, ніж полоненим». Саме на цьому ґрунті постали напівлегендарні герої українського козацтва Байда Вишневецький, Наливайко, Сірко, Палій, Гонта, оспівані в думах кобзарів та в безсмертних творах Тараса Шевченка і Миколи Гоголя. Бачимо, що ментальність козацької України значною мірою сформувалася на основі дружинно-лицарської ментальності Київської Русі, яка була збережена і привнесена в козацьке середовище українською шляхтою ХІV–ХVІ ст. (Яковенко, 1993, с. 272).

Важливо, що татарська навала та період бездержавності ХІV–ХVІ ст. не перервали етнокультурний розвиток територій між Карпатами та Дніпром і тяглість етнічної самосвідомості українців. Українська людність ХVІ–ХVІІІ ст. усвідомлювала себе прямим нащадком населення Київської Русі. У цей час назва Русь асоціювалася перш за все з українцями та їх державою. Це закономірно, оскільки у VІ–ІХ ст. вона постала як наймення праукраїнців, їхніх етнічних земель та першої української держави у Середньому Подніпров’ї (Толочко, 1991, с. 51–53).

Попри указ Петра І 1714 р. про перейменування Московської держави в Російську, українці продовжували звати себе руським народом. Вони добре усвідомлювали свою етнічну окремішність від сусідів ляхів (поляків), литвинів (білорусів) та москалів (росіян). Сусіди також вважали їх окремим народом – черкесами («люди зброї» у перекладі з адигейської). Державу Богдана Хмельницького називали Руссю, Руським князівством, а його самого – «самодержцем руським». Отже, назва Русь зберігалася за її першими носіями українцями й у пізньому середньовіччі. Вона була відібрана в українців північно-східним сусідом значною мірою з політичних мотивів лише після підкорення України Російською імперією. Етнонім «руський» на позначення українців використовувався на заході України і в ХХ ст. Зокрема, руськими поляки Львова називали мешканців Галичини та їхню мову ще у 30-х роках ХХ ст.

Провідний стан гетьманської держави ХVІІ–ХVІІІ ст. – козацтво –сприймався українським суспільством як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. «Се ж бо те плем’я народу Руського, що за Олега, монарха Руського в своїх моноксилах плавало по морю і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира Святого монарха Руського воювали Грецію, Македонію, Іллірік. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися», – писало київське духовенство про козаків на початку ХVІІ ст.

Очевидно, що прірва між давньоруським та козацьким періодами української історії не була настільки нездоланною, щоб стверджувати про наявність для них двох окремих етносів. Традиція першої історичної української держави Русі в Галичині перервалася в 1340 р., коли помер останній представник династії Данила Галицького. У Києві це відбулося лише 1471 р. зі скасуванням Литвою князівства Київського. А вже через 20 років потому – у 1490 р. зустрічаємо першу письмову згадку про українських козаків на нижньому Дніпрі, що символізує початок нової козацької епохи в історії України.

Велику роль в успадкуванні культурних, духовних, державних надбань Київської Русі людністю козацької України відіграв Київ та інші міста Південної Русі. Монастирі та собори як осередки культури, писемності, духовності, хранителі традицій Русі донесли їх до козацької доби, оскільки не припиняли своєї діяльності навіть у найгірші для України часи. Українці XVI–XVIII ст. усвідомлювали себе нащадками культурних, духовних традицій стародавнього Києва. Не дарма саме в цей час були відновлені давньоруські святині: Софія Київська, Спас на Берестові, Десятинна церква. Про це ж свідчить культ київських князів у письмових джерелах козацької України. Збереженню історичної пам’яті сприяла і концентрація в містах освічених людей та нащадків руської аристократії, які знали свій родовід, а отже, й історію країни, значно краще, ніж прості люди. Основні політичні, культурні, духовні, економічні центри Південної Русі залишалися ними і в козацьку епоху, міцно зв’язавши ці два нерозривні періоди української історії.

Уже говорилося про українську шляхту, як носія державницьких традицій та історичної пам’яті Київської Русі у «темні» XIV–XVI віки української історії. У XVII ст. вона трансформувалася у козацьку старшину, передавши козацтву традиції княжого Києва і забезпечивши українській історії неперервну тяглість (Яковенко, 1993, с. 72, 270).

Деякі радянські дослідники заперечували можливість творення Київської Русі праукраїнцями, посилаючись на відомий історичний факт, що першими київськими князями були скандинави-варяги. Важлива роль скандинавського військово-аристократичного та торгового елементу в кристалізації держави Русь у ІХ–Х ст. не викликає сумніву. Про це переконливо свідчать як середньовічні письмові джерела, так і археологічні знахідки у Подніпров’ї – типові прикраси вікінгів (рис. 120), характерний поховальний обряд, рунічні написи тощо.

Однак, скандинавські імена перших руських князів та їх дружинників – Аскольд, Олаф (Олег), Інгвар (Ігор), Хельга (Ольга) з утвердженням Руської держави у другій половині Х ст. змінюються слов’янськими – Святослав, Володимир, Ярослав, Ярополк тощо. Цей нібито формальний показник відображає глибинний процес асиміляції русичами-праукраїнцями прийшлої іноземної знаті. Це було типовим явищем для ранньосередньовічних держав Європи. Більшість європейських середньовічних етносів VІІІ–Х ст., дозрівши до творення власних держав, консолідувалися саме навкруги іноземної знаті, нерідко тих же норманів.

Так, державотворчою елітою Франції за часів Карла Великого стала військова аристократія германського племені франків. Як і на Русі, першими англійськими королями та аристократами Х–ХІ ст. були вікінги Данії та Нормандії. Перші польські королі Х ст. з династії Пястів активно залучали норманів для консолідації земель навкруги першої польської столиці Гнєзно, так само як це робили перші київські князі. Разом з тим, Англійське королівство цього часу вважається першою державою англосаксів, тобто англійців на ранньосередньовічному етапі етноісторичного розвитку. Тож маємо усі підстави твердити, що Київська Русь виникла як держава місцевого населення – русинів-праукраїнців.

Таким чином, дані історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології підтверджують, що українці XVI–XVIII ст. за головними етновизначальними показниками (матеріальна і духовна культура, мова, етнічна територія, ментальність, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі X–XIV ст. Русичі Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями, і саме вони створили державу Русь зі столицею у Києві.

Виникає питання, чи не були генетичні зв’язки білоруського та російського народів зі стародавнім Києвом та його культурою і мовою такими ж тісними, як зв’язки українців? Мабуть, ні, хоч би через те, що останні завжди жили і живуть на Київщині, а згадані сусідні етноси – на значній відстані від політичного і культурного центру Русі. Своєрідність етногенезу білорусів полягає в участі у ньому балтів, а росіян – фінів (Кавелин, 1887). Відомий російський історик М. Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80% фінської крові. Про значну роль фінів у формуванні російського етносу пишуть і московські антропологи (Алексеева, 1973).

Археологічні матеріали неспростовно свідчать про відмінності між матеріальною культурою (керамічне виробництво, житлобудівництво, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян ХІ–ХІІІ ст. та культурою праукраїнців. Дослідники пояснюють це, перш за все, сильним впливом на північну частину східних слов’ян балтських та фінських культурних традицій, що добре простежуються у фольклорі, народному мистецтві, традиційному одязі, домобудівництві та інших елементах матеріальної культури білорусів та росіян. Так, росіяни запозичили з фінської традиційної культури знамениті пельмені, лазню, матрьошку, «избушку» на курячих ніжках, багатий «ведмежий» фольклор, елементи традиційного одягу, деякі лексичні особливості тощо.

Якщо церковна архітектура козацької України успадкувала будівельні традиції Південної Русі, то архітектура Московської держави продовжувала традиції Володимира, Пскова та Новгорода XI–XIV ст.

Уже згадувалось, що лицарство є одним з визначальних елементів європейської цивілізації на середньовічному етапі розвитку. Велику роль воно відіграло і в українській історії. Для азійських деспотій лицарський стан не властивий, тож через те, що Московська держава сформувалася в XIV ст. під сильним впливом Золотої Орди, Росії не відоме лицарство в європейському розумінні. Далеких нащадків феодально-лицарського стану княжої Русі – бояр остаточно знищив у ХVІ ст. Іван Грозний за допомогою опричнини. Саме від цього служилого, повністю залежного від самодержця стану походить російське дворянство. Петро І казав іноземному послу: «В Росії шляхтичем є той, на кого я звертаю увагу, і лише так довго, як я мою увагу на нього звертаю». Відповідно, у пізньосередньовічній Росії не було співців лицарської слави, а значить і власного лицарського епосу. Це суттєво відрізняло її не тільки від Західної Європи, але й від України.

Корені ментальності українського козацтва сягають лицарського кодексу княжих дружин Південної Русі, зовсім інакшими постають характери Московської Русі. Цю принципову різницю підкреслював видатний російський історик С. Соловйов: «Південні князі у своїй більшості були надзвичайно хоробрі, вміли в себе вдома і в чужих краях честь свою взяти; дружини були подібні своїм вождям… У поведінці князів Північної Русі ми не помічаємо того блиску, який бачимо у поведінці князів-витязів Півдня. Північні князі-власники не люблять вирішувати суперечок зброєю, удаються до неї тільки в крайньому випадку, коли успіх безсумнівний… Всі вони схожі один на одного.» (Соловьев, 1989, с. 189).

Академік О. Пипін в «Истории русской литературы» писав: «Не подлежит сомнению этнографическая разница древнего севера и юга… Как древний Святослав с его чубом и его нравом напоминает в потомстве не московского великоросса, а скорее южнорусского казака, так лирический эпос «Слова о полку Игореве» отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе».

Отже, ні дружинно-лицарська культура Русі, ні її ментальність не були успадковані Московською державою ХІV–ХVІІ ст. тією мірою, якою вони були успадковані козацькою Україною.

Антропологічні дані свідчать, що більшість росіян та білорусів є носіями відмінного від південних русичів та сучасних українців антропологічного типу. На теренах України протягом останніх тисячоліть пануючим є динарський антропологічний тип. Інші ж східні слов’яни належать до іншого, віслянського, антропологічного типу. Отже, у антропологічному відношенні білоруси та росіяни, на відміну від українців, не можуть вважатися прямими нащадками південних русичів.

Мови Південної Русі уже в ХІ–ХІІ ст. теж набула виразних українських рис (Кримський, 1996, с. 30, 31).

Немає сумнівів, що культурні традиції Південної, Київської Русі були важливою складовою під час формування білоруського та російського народів. Однак, на відміну від українців, які є прямими етнічними нащадками людності княжого Києва, Галича, Чернігова, російська та білоруська етнічна специфіка є результатом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій. Отже, росіяни та білоруси є нащадками стародавнього Києва в тій же мірі, як литовці, українці чи узбеки є етнічними спадкоємцями росіян –державотворчого етносу Російської імперії. Звичайно, культура підкорених імперією народів увібрала елементи культури російської метрополії, але від цього не стала суто російькою. Саме праукраїнці були творцями і будівничими Київської Русі – першої української держави, що поклала початок державній історії України.

Прибічники пізньосередньовічної версії народження українського етносу нерідко аргументують свою позицію тим, що сам етнонім «українці» поширився лише у пізньому середньовіччі. Однак зміна народом свого імені не є чимсь екстраординарним для європейської історії і не свідчить про появу нового етносу. Так, середньовічні поляки звалися ляхами, румуни – волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму «московіти» лише за Петра І, тобто на початку ХVІІІ ст., і сталося це значною мірою з політичних міркувань. Тобто те, що людність Південної Русі Х–ХІІІ ст. звалася не українцями, а русами чи русинами не заперечує факту, що останні в етнічному розумінні були українцями на княжому етапі історичного розвитку етносу.

Аналізуючи здогадки щодо етнічної належності мешканців княжого Києва та Південної Русі Х–ХІІІ ст. доходимо висновку, що було три головні версії етнічної ідентифікації південних русичів. У ХІХ ст. більшість дослідників вважали мешканцями і фундаторами княжого Києва великоросів, які нібито створили першу східнослов’янську державу Київську Русь. У другій половині ХХ ст. запанувала концепція окремого давньоруського етносу – спільного пращура усіх східних слов’ян. Цим двом концепціям офіційної російської історіографії протистояв український погляд на проблему, за яким Південну Русь тисячу років тому населяли безпосередні пращури сучасних українців.

Сучасний стан знань дає вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідували не великороси і не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. Про це неспростовно свідчать руські та іноземні писемні джерела, дані археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук (Грушевський, 1913; Чубатий, 1964; Дашкевич, 1993; Півторак, 1993; Залізняк, 1994; Ісаєвич, 1995).

Не слід думати, що південні русичі вже були справжніми українцями, які мовою, культурою, ментальністю не відрізнялися від людності козацької чи сучасної України. Головні риси українського етносу на той час лише формувалися. Тому мешканці Південної Русі Х–ХІІІ ст. були українцями тією ж мірою, якою тогочасні мешканці Лондона, Парижу та Гнезно були відповідно англійцями, французами та поляками. Тисячу років тому згадані етноси знаходилися на початковому середньовічному етапі свого розвитку, коли їх основні риси лише формувалися.

 



Создан 25 апр 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником