16. БОРОТЬБА ЗА СПАДЩИНУ КНЯЖОГО КИЄВА ТА ПРОБЛЕМА ДАВНЬОРУСЬКОЇ НАРОДНОСТІ

 
 

16. БОРОТЬБА ЗА СПАДЩИНУ КНЯЖОГО КИЄВА ТА ПРОБЛЕМА ДАВНЬОРУСЬКОЇ НАРОДНОСТІ




16. БОРОТЬБА ЗА СПАДЩИНУ КНЯЖОГО КИЄВА ТА

ПРОБЛЕМА ДАВНЬОРУСЬКОЇ НАРОДНОСТІ

Спадщина Київської Русі – ключове питання історії Східної Європи, ідейне підґрунтя експансії Російської імперії на захід. Без об’єктивного визначення дійсного історичного спадкоємця княжого Києва претензії Москви на його історичний спадок були і будуть небезпечним, дестабілізуючим фактором у Східній Європі, джерелом постійної загрози незалежності України.

Суперечка українців та росіян або «южан и северян», за образним виразом О. Пипіна, за княжий Київ не вщухає протягом семи століть, набуваючи відповідних історичним епохам форм. Давньоруська народність є останньою трансформацією імперських претензій на києворуську спадщину шляхом заперечення прямого генетичного зв’язку українців з південними русичами Х–ХІІІ ст. Однак, сформувалася ця неоімперська концепція лише в середині ХХ ст. (Залізняк, 1996). Їй передував довгий діалог між українцями та імперською Москвою, який своїм корінням сягає часів розпаду Київської Русі та початку формування власне російської держави на Верхній Волзі в ХІV ст.

В Україні пізнього середньовіччя та нових часів домінувала думка, що українці – це прямі нащадки мешканців княжого Києва та Південної Русі. Показово, що після падіння Києва під ударами татар південноруські літописці звуть Галич «другим Києвом». Цю традицію підхоплюють ідеологи українського козацтва ХVІІ–ХVІІІ ст., які вважають козаків «племенем народу Руського, предки якого разом з Володимиром хрестилися», а козацька вітчизна, за Самійлом Величком, отримала «благочестя від святого і рівноапостольного князя Володимира Київського, що просвітив Русь хрещенням». Яскраве відображення цих ідей знаходимо в козацьких літописах Самійла Величка, Грабянки, Самовидця, які лягли в основу знаменитої «Історії Русів». Її анонімний автор твердо відстоював історичне право українців на спадщину княжого Києва. До речі, «Історія Русів» вплинула на формування поглядів не тільки Т. Шевченка та М. Гоголя, а й О. Пушкіна.

Правителі Московського царства з часів його зародження на Верхній Волзі також висувають претензії на київську спадщину. У ХV ст. тут формується історичний міф про Москву, як третій Рим, що нібито має династичні права на землі двох своїх попередників – власне Риму та Константинополя. Ця ідеологічна концепція була далека від історичної правди і являла собою типовий імперський історичний міф, головною метою якого було ідейне обґрунтування харизми правлячої династії та експансії молодої Московської держави на землі сусідів.

Авторами цього історичного міфу були православні церковники, що втекли до Москви із захопленого турками 1454 р. Константинополя. Вони проголосили московських князів династичними спадкоємцями візантійських імператорів та захисниками православ’я. Вони ж пишуть фантастичний родовід московських правителів, пращурами яких нібито були біблійний Ной, фараон Рамзес ІІ, Олександр Македонський, Птолемей, Клеопатра, імператор Риму Август. Від одного з трьох братів Августа Пруса буцімто походить Рюрик, безпосередній пращур московських князів. Спираючись на цю казкову генеалогію, московські князі вважали себе не тільки прямими нащадками згаданих правителів минулого, але й династичними спадкоємцями їхніх володінь.

Абсолютно фантастичний родовід правителів не викликав сумнівів у Москві ХV–ХVІ ст. і був джерелом гордощів княжої родини. Так, Іван ІV Грозний вважав своє походження від імператора Августа справою безсумнівною і загальновідомою. 1578 р. до Москви прибуло посольство польського короля Стефана Баторія, який за походженням був волохом – князем Семиграддя в Трансільванії. Послам передали слова Івана ІV: «Великому государю с королем Стефаном быти в братстве непригоже, потому что его государство начато от Августа, кесаря Римского и от Пруса, Августова брата, а что Седмиградского государства нигде есмя не слыхали...» (Покровский, 1929, с. 199).

Так формувалося ідеологічне підґрунтя російського самодержавства, що віками освячувало військову експансію на землі Київської Русі, які сприймалися як династична спадщина московських правителів.

На початку ХІХ ст. казкову версію історії Московського царства модернізував відповідно до епохи фундатор офіційної історії Російської імперії М. Карамзін. Автор сентиментального роману «Бедная Лиза» М. Карамзін пише белетризовану «Историю государства Российского». «Співець російського самодержавства» називає Київську Русь просто Росією, персонажів давньоруських літописів росіянами, а Київ, довільно перефразовуючи літописця Нестора, «матір’ю міст російських» (Карамзин, 1988, с. 39, 71). Одним помахом пера, зі зміною лише одного етноніма «руський» на «російський», спадщина княжого Києва була привласнена північно-східним сусідом, російська історія поглиблена до раннього середньовіччя, а українська вкорочена до післятатарських часів. Із зрозумілих причин імперський Петербург підхопив концепцію М. Карамзіна і розтиражував її за допомогою величезної кількості видань від академічної «Истории государства Российского» до численних університетських, гімназичних та шкільних підручників.

Дискусія між українцями та росіянами за спадщину княжого Києва різко загострилася в середині ХІХ ст. Російський історик М. Погодін, обстоюючи ідею про принципову різницю між українцями та росіянами як в мовному, так і в етнографічному сенсі, проголосив, що росіяни спочатку мешкали у Середньому Подніпров’ї, і лише після татарської навали переселилися на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Волині та Прикарпаття прийшли українці. «В Киеве жили до татар не малороссияне, а великороссияне» (Погодин, 1856). Отже, фундаторами княжого Києва та держави Русь, на думку М. Погодіна, були великороси, що легітимізувало історичне право Москви на державний контроль над територією Малоросії.

М. Погодін спровокував 50-річну дискусію «южан з северянами» за історичну спадщину княжого Києва. У цій дискусії брали участь провідні історики та лінгвісти як з російського, так і з українського боку. Ідею запустіння Правобережної України після татарської навали підтримали і деякі польські дослідники. Відстоюючи претензії Польщі на українські землі вони наголошували на польському пріоритеті у їх повторному залюдненні у пізньому середньовіччі (Бобржинский, 1891, с. 101). Солідаризувався з М. Погодіним і відомий російський мовник О. І. Соболевський, стверджуючи, що населення Київщини «зайшле», і прийшло сюди з Поділля, Волині та Галичини лише у ХV ст.

Однак ці твердження «северян» не витримали гострої критики М. Максимовича, і, особливо, М. Костомарова, який у своїй статті 1861 р. «Дві руські народності» переконливо показав прямий зв’язок українців з княжим Києвом і Галичем та їх окремішність від росіян. Дещо пізніше цю думку розвивали українські історики В. Антонович, М. Драгоманов, М. Дашкевич та мовознавці О. Потебня, А. Кримський. Підсумував тривалу суперечку «южан з северянами» про початок історії східних слов’ян М. Грушевський у своїй знаменитій статті 1904 р. Дослідник переконливо показав, що «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; Володимиро-московська – другої, великоруської… Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ віку… Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені… Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності.» (Грушевський, 1904).

Уже з другої половини ХІХ ст. сумніви щодо правдивості офіційної, імперської версії етнічної історії Східної Європи, висловили не тільки згадані українські, а й деякі відомі російські вчені. На їхню думку, Київська Русь не могла бути заснована росіянами, бо на час її постання в ІХ ст. великоруська гілка східних слов’ян ще взагалі не існувала.

Тут доречно процитувати міркування російського вченого К. Д. Кавеліна (1897, с. 598–600) з праці «Мысли и заметки о русской истории», яка вперше вийшла друком ще 1866 р., однак, фактично ігнорувалася офіційними істориками Російської імперії та Радянського Союзу. На думку відомого російського історика М. Покровського (1932), це пояснюється невідповідністю думок К. Д. Кавеліна офіційній імперській історичній концепції. Говорячи про етногенез росіян, у згаданій праці останній стверджує: «…Мы прожили не тысячу лет, а гораздо меньше. Раскроем первую нашу летопись, которая писалась во всяком случае не позже ХІ в. Составитель ее знает малороссиян и перечисляет разные отрасли этой ветви русского племени; называет северо-западные отрасли того же племени; кривичей (белоруссов) и славян, упоминает еще радимичей и вятичей, происшедших от ляхов; но замечательно, что великоруссов он вовсе не знает. На восток от западных русских племен, где теперь живут великоруссы, обитают по летописи, финские племена… Где же были тогда великоруссы? О них в перечислении племен, живших в теперешней России, не упоминается ни слова… Из его совершенного умолчания следует заключить, что в то время этой… ветви русского племени, еще не существовало. С другой стороны, мы знаем, что колонизация финского востока началась с ХІІ века. Таким образом, мы имеем все основания предполагать, что великоруссы образовались в особую ветвь не ранее ХІ века… Спрашивается, что же такое великоруссы?.. Восточная отрасль русского племени образовалась частью из переселенцев из Малороссии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов… Обрусевшие финские племена внесли новую кровь, новые физиологические елементы в младшую ветвь русского племени… В образовании великорусской ветви, ее расселении и обрусении финнов состоит интимная, внутренняя история русского народа.»

К. Д. Кавеліну вторить знані російські вчені В. Ключевський (1925): «В особе князя Андрея (Боголюбского) великоросс впервые вышел на арену истории», – та О. Пипін (1879): «Историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрясли». Схема М. Грушевського 1904 р. остаточно перемагає в працях видатного російського історика О. Преснякова (1918), який застосовує її в дослідженні історії російської держави. Витоки російського народу та його держави він бачить не в княжому Києві, а у Володимиро-Суздальщині ХІІ–ХІV ст.

У період між двома світовими війнами ця історична схема лишалася загальновизнаною як у радянській, так і в емігрантській російській історіографії. Її палким прибічником був лідер радянської історичної науки 20–30-х рр. історик-марксист Михайло Покровський, який визнавав «Київську Русь Малоросією, тобто Україною» (Покровский, 1929; 1932). За нею викладалася середньовічна історія Східної Європи не тільки у вищій, але й у середній радянській школі. Поширилась вона і серед істориків російської еміграції. Так, П. Струве відокремлював історію Київської Русі від російської національної. Він писав: «Головним фактором утворення великоруської нації була Московська держава та монголо-татарські впливи» (Струве, 1952) (рис. 113).

Після перемоги російських націонал-комуністів на чолі з Й. Сталіним над інтернаціонал-комуністами Л. Троцького ідеологи СРСР поступово повертаються до шовіністичних історичних концепцій Російської імперії. 1934 р. при загадкових обставинах помирає в лікарні батько наукової антиімперської схеми історії східних слов’ян М. Грушевський. Розгром школи М. Покровського у 1936 р. був ще одним з етапів становлення імперської ідеології в Радянському Союзі. Завершити цей процес завадила Друга світова війна, перемога в якій ще більше підігріла шовіністичні настрої у сталінській Москві.

Давньоруська народність

На вихід радянської імперії на світову арену в якості супердержави офіційна наука відгукнулася відродженням у новій формі старих історичних концепцій російського імперіалізму. В працях радянських медієвістів (Н. С. Державін, А. Н. Насонов, Д. С. Ліхачов, Б. Д. Греков) з’являються не зовсім зрозумілі пасажі про існування в давньоруський час етнічної спільноти, що передувала формуванню власне російського народу.

Однак, першим чітко сформулював концепцію давньоруської народності (далі ДРН), що нібито, з одного боку, була колискою трьох братніх народів, а з другого – предтечею централізованої Московської держави та її історичного спадкоємця Радянського Союзу, В. Мавродін (1945; 1947 а, б; 1950; 1971). Він стверджував, що у зв’язку з утворенням Київської держави племена східних слов’ян у ІХ–ХІ ст. об’єдналися в єдину давньоруську народність зі спільною для всієї держави мовою. Саме наявність так званої єдиної давньоруської мови була головним аргументом В. Мавродіна та його послідовників на користь існування в Х–ХІІІ ст. єдиного давньоруського етносу. Однак ще у 1919 р. авторитетний російський філолог О. Шахматов писав: «В історичну епоху (Х–ХІІІ ст.) руські племена так далеко розійшлися одне від одного, що не може бути мови про існування єдиної руської мови». Розпад давньоруської народності, на думку В. Мавродіна, розпочався за доби феодальної роздробленості і завершився під ударами татаро-монголів. З її уламків в ХІV–ХV ст. почали формуватися великоруська, українська та білоруська народності.

На початку 1951 р. в Інституті історії АН СРСР у Москві відбулося обговорення концепції В. Мавродіна. Декларативна мавродінська концепція не узгоджувалася з глибоко аргументованими поглядами на етнічні процеси в Київській Русі класиків не тільки української (М. Костомаров, М. Грушевський), але й російської (К. Кавелін, М. Покровський, О. Пресняков) історичної науки. Розгорілася наукова дискусія щодо існування за часів Київської Русі єдиної давньоруської народності. Проти цієї концепції виступили провідні російські історики (В. Пашуто, О. Зимін, В. Сидоров, Г. Санжаєв та ін.), які одностайно заперечили факт існування ДРН в Х–ХІІ ст. Спільну думку озвучив О. Санжаєв: «В Київській Русі існували три окремі східнослов’янські єдності, які в наступних віках дали початок трьом слов’янським народностям: російській, українській та білоруській». У заключному слові В. Мавродін погодився з думками колег і навіть обіцяв переглянути свої погляди щодо ступеню єдності людності Київської Русі. Результати дискусії були надруковані в журналі «Вопросы истории»(1951, №5, с. 137–139).

Однак невдовзі після розгрому концепції В. Мавродіна про спільну давньоруську колиску росіян, українців та білорусів хором і тими ж словами заговорили всі провідні радянські медієвісти, навіть її колишні опоненти (Рыбаков, 1951; 1953; Третьяков, 1953; Довженок, 1953; Козаченко, 1954). Така радикальна трансформація уявлень відомих вчених про Київську Русь мала поважну причину. 10 січня 1954 р. газета «Правда» надрукувала схвалені ЦК КПРС «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією». Щойно розкритикована провідними російськими істориками давньоруська народність, в існуванні якої врешті-решт висловив сумніви навіть її автор, була проголошена «колискою трьох братніх народів» і лягла в основу офіційної радянської концепції етнічної історії східних слов’ян. Авторитетна думка відомих українських та російських істориків (М. Костомарова, К. Кавеліна, М. Грушевського, А. Кримського, О. Преснякова, М. Покровського та багатьох інших) щодо Київської Русі як невід’ємної складової української історії, фактично була демонстративно проігнорована.

Проблема ДРН була переведена з наукової площини в політичну, тож будь-яка дискусія з цього приводу в Радянському Союзі стала неможливою. Однак історики української діаспори за кордоном продовжили критикувати концепцію давньоруської народності (Чубатий, 1964). У той самий час кожен радянський дослідник, який бодай побіжно торкався проблеми етнічних процесів на Русі, був вимушений вживати освячену вищим партійним керівництвом формулу «давньоруська народність – колиска трьох братніх народів». Зазначимо, що більшість вчених із зрозумілих причин робили це досить формально. Все це в першу чергу стосувалося українських істориків, які були змушені констатувати існування давньоруської етнічної спільноти (Довженок, 1953; Гуслистий, 1967; Котляр, 1974 а, б; Толочко, 1970; 1974; 1980; 1991; 1993; 1996; 2005).

Знайшлись й ентузіасти, які протягом 70–80-х рр. розвинули ідеї В. Мавродіна щодо етнічної єдності східного слов’янства у Х–ХV ст. Якщо останній добу феодальної роздробленості ХІІ–ХІІІ ст. інтерпретував як початок розкладу давньоруського етносу, то Б.Д. Греков, навпаки, побачив у політичному розпаді Київської Русі на окремі князівства нестримне бажання князів об’єднатися в «общерусском единстве». І настільки всім їм цього хотілося, що «объединители» навіть посварилися між собою, бо кожен боровся за «свой вариант единства всей русской земли» (Греков, 1975, с. 14–20).

Така марксистська діалектика в інтерпретації минулого привела прибічників давньоруської народності до парадоксальних висновків. Виявилося, що східні слов’яни «…вважали себе єдиним руським народом і в кінці ХVІ ст., і в ХVІІ ст. Тому так охоче і радісно сприйняли возз’єднання і на Україні, і в Росії» (Котляр, 1979, с. 4). В. Пашуто, який у 1951 р. відкидав саму можливість існування давньоруської народності, 1982 р. стверджує, що росіяни беруть початок саме від неї і «склалася вона на східнослов’янській основі ще в епоху давньої Русі». А раз так, то «російська централізована держава виступає спадкоємицею давньоруської» (Пашуто, 1982, с. 78). Віце-президент Академії наук СРСР П. Федосєєв йде ще далі – і відверто заявляє в українському академічному виданні, що «соціально-політична спадщина Київської Русі була перебрана Великою Росією, що було великим кроком уперед у розвитку і приготуванні майбутньої централізації» (Федосеев, 1982, с. 3).

У такий спосіб наукові вправи ЦК КПРС за допомогою радянської партійної науки сягнули своєї справжньої мети – загарбання імперським етносом історичної спадщини величезного регіону Східної Європи з метою ідеологічного виправдання своєї експансії на землі сусідів. А позірний інтернаціоналізм доктрини, яка проголошувала рівність прав усіх східнослов’янських народів на їх спільну києворуську колиску, виявився лицемірною облудою для легковірних «молодших братів». Як слушно зауважує П. Толочко (1997, с. 223): «За 50-80 роки нашого століття теоретичний постулат рівності трьох східнослов’янських народів (щодо києворуської спадщини) на практиці трансформувався в російський пріоритет. Вважалося цілком природним починати історію Росії від Київської Русі і політично небезпечним стверджувати те саме стосовно України».

Остаточну перемогу неоімперської історичної концепції в СРСР знаменувало святкування 1000-річчя хрещення Русі не в Києві, де воно власне відбулося, а в Москві, якої під час хрещення киян взагалі не існувало. Так «спільна» для українців, білорусів та росіян колиска опинилася там, де й народилася – в імперській Москві.

Концепція давньоруської народності – типовий витвір кремлівських ідеологів, і по своїй суті не є науковою. Адже сформувалася вона з ініціативи ЦК КПРС, спираючись на згаданий партійний документ 1954 р. Не дивно, що не тільки М. Костомаров чи М. Грушевський, а й С. Соловйов та В. Ключевський навіть не підозрювали про існування єдиного давньоруського етносу. Не маючи переконливих контраргументів, прибічники цієї псевдонаукової конструкції були змушені демонстративно ігнорувати глибоко аргументовану наукову схему етногенезу східнослов’янських народів, колективно вироблену класиками української та російської науки кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Отже, декретований ЦК КПРС міф про «давньоруську колиску трьох братніх народів» є радянською модифікацією імперського міфу про «Москву як третій Рим». Ця свідома фальсифікація лежить ганебною плямою на радянській історіографії. Справжньою матір’ю давньоруської народності був не княжий Київ, а сталінська Москва.

Проблема давньоруської народності неодноразово розглядалася автором цих рядків (Залізняк, 1996; 1997; 1998; 1999 а, б, в; 2000; 2004). Не витримують критики головні аргументи на користь її існування. Суттєві сумніви викликає сам факт існування окремої давньоруської мови, а також правомірність розгляду візантійського за походженням кирило-мефодіївського культурно-релігійного комплексу, як етнокультури єдиного давньоруського народу. Адже римо-католицький комплекс Західної та Центральної Європи за доби середньовіччя не свідчив про існування єдиного етносу від Вісли до Атлантики. Тим більше, факт існування єдиної держави Київська Русь не може бути свідченням етнічної єдності її населення. Як будь-яка імперія вона контролювала землі різних народів.

На безкраїх обширах від Балтії на півночі до Чорного моря на півдні, від Вісли на заході до Верхньої Волги на сході мешкав не єдиний давньоруський народ, а величезна кількість різноетнічних племен. Літописи згадують балтські племена (летголи, замголи, корсь, лити, пруси, ятвяги, голядь та ін.), фіно-угрів (меря, мурома, черемиси, мещера, мордва, чудь, весь, пермь, угра та ін.) тюркські народності (торки, берендеї, ковуї, чорні клобуки, половці). Навіть півтора десятка літописних слов’янських племен не складали монолітного етносу: «Усі племена мали свої звичаї і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов», – пише про них Нестор-літописець (Літопис Руський, 1989, с. 9). Етнічна своєрідність кожного з цих племен неодноразово фіксувалася антропологами, лінгвістами, археологами. Кожне з них мало власну специфіку поховального обряду, домобудівництва, кераміки, традиційного одягу (зокрема, такого етновизначального елементу вбрання, як скроневі кільця) (рис. 114). Тож твердження про існування єдиного давньоруського народу на етнічно різнорідній території середньовічної імперії Русь суперечать історичним реаліям.

Однак, головним недоліком концепції давньоруської народності є те, що по суті це є типова ідеологічна, а не наукова конструкція, яка була сформована за прямої участі сталінських ідеологів без будь-якого критичного аналізу поглядів попередників. Тож переконливі аргументи класиків української та російської історичної науки на користь приналежності княжого Києва до етнічної історії українців лишаються в силі. А доки перевірені часом аргументи не спростовані, то сконструйована під проводом кремлівських ідеологів слухняною радянською наукою «давньоруська колиска трьох братніх народів» взагалі не має серйозних наукових підстав для існування в якості повноцінної наукової концепції.

Ще складніше знайти пояснення питанням, що постають перед прибічниками ідеї існування в Київській Русі єдиного давньоруського етносу у зв’язку з неузгодженістю їхніх поглядів на походження східних слов’ян (і, зокрема, українців) з універсальними принципами етнічного розвитку середньовічної Європи. Адже більшість великих етносів Європи, що перебували в зоні впливу Римської імперії, народилися після її розпаду в V–VII cт., а у ІХ–Х ст. створили свої перші держави. Ця універсальна схема підтверджує правоту М. Грушевського, який опускав коріння українців у раннє середньовіччя і вважав Київську Русь їх першою державою. Інакше незрозуміло, чому український етнос є виключенням з цього правила і народився не в ранньому, як більшість великих європейських етносів, а в пізньому середньовіччі. З позицій прибічників пізньосередньовічного часу народження українського етносу неможливо пояснити, чому поляки з’явилися в VI–VII cт., а їхні східні сусіди-українці лише в ХV ст.? Чим пояснити, що етноісторичні процеси на західному березі річки Сян випереджали аналогічні процеси на протилежному березі на 700 р.? Суперечливість пізньосередньовічної версії походження українців засадничим принципам сучасної етнології щодо етнічної історії народів Європи є переконливим свідченням сумнівності головних постулатів офіційної радянської версії етногенезу українців, білорусів та росіян. За своєю суттю та ґенезою ця концепція є черговою трансформацією російського імперського міфу, головною метою якого здавна було ідеологічне виправдання імперської експансії на землі сусідів.

Насаджувана у повоєнний час адміністративно-поліційними методами ідеологічна концепція давньоруської народності протрималася в радянській історичній науці майже 50 років тільки завдяки неможливості об’єктивної наукової дискусії з проблеми, що є наріжним каменем історичного фундаменту Російської імперії з найдавніших часів. Однак, Україна звільнилася від гніту останньої вже понад двадцять років тому. Чому ж українські історики все ще не наважуються дати фахову оцінку імперському міфу про колиску трьох братніх народів? Може, традиційно чекаємо, що це зроблять за нас на її батьківщині в Москві? Марні сподівання, якщо врахувати погляди сучасних істориків Росії.

Вірність цьому імперському міфу епохи сталінізму зберігає переважна більшість істориків сучасної «демократичної» Росії. Зокрема, давньоруську народність визнавав Л. Гумільов (1992), який вважав українців пізньою сумішшю русичів з татарами (!). Виявляється, що під проводом Б. Хмельницького відбулася не національно-визвольна революція, а війна проти Західної Європи за возз’єднання з Росією: «Воссоединение с Россией спасло население Украины. Выбор оказался правильним. Украинцы оказались не в проиграше. Возможность сделать каръеру была практически у каждого. Весь ХVІІІ в. украинцы этим и занимались». (Мабуть, разом із І. Мазепою, П. Орликом та П. Полуботком. Ніби більшого щастя, ніж будувати Велику Росію українцям годі й шукати – Л.З.). «Ни о какой дискриминации украинцев в составе России не было и речи», – закінчує опис української ідилії в складі Російської імперії російський демократ-шестидесятник, властитель умів радянських студентів-істориків 70–80-х рр. Л. Гумільов (1992, с. 293–298, 264, 265).

Знаний російський археолог-медієвіст В. Сєдов також був прибічником давньоруської «колиски», однак розміщував її в давньоруських містах. У своїй монографії 1999 р. «Древнерусская народность» він розгортає цілу систему аргументів на користь існування в Х–ХІІІ ст. окремого східнослов’янського етносу, що нібито був творцем держави Київська Русь. Розглянемо деякі з них.

Як зазначалося вище, особливо значну роль у справі єднання дослідник відводить містам. «Основой восточнославянской этноязыковой общности было городское население, в сельской местности, видимо, прочно сохранялися диалектные различия». За В. Сєдовим, давньоруський етнос мешкав у містах, а його розпад на українську, російську та білоруську гілки стався внаслідок нищення міст татарами (Седов, 1995, с. 382). Етнічна єдність мешканців давньоруських міст, нібито, підтверджується єдністю матеріальної культури міщан.

Урбанізаційні процеси в Західній Європі, як відомо, були потужнішими ніж у Східній. Однак за доби середньовіччя там не виникло ніяких суто міських етносів, попри певну уніфікацію міської культури середньовічної Європи. Етнічна специфіка поляків, сербів, французів, англосаксів та інших народів Європи, що простежується з раннього середньовіччя, не була знівельована  урбанізацією у ХІІ–ХVII ст. А якщо цього не сталося у Західній Європі, то чому це мало відбутися на Русі?

Уніфікація європейської міської культури та побуту свідчить лише про те, що вони перестають бути етнічними маркерами, а не про інтернаціоналізацію самих міщан. Побутова культура сучасних мешканців Лондону, Парижу та Берліну має незначні відмінності. Але від цього вони не перестають бути англійцями, французами, німцями. Тому уніфікація культури мешканців давньоруських міст не свідчить про втрату полочанами, новгородцями, суздальцями чи киянами їхньої етнічної специфіки. Остання, вочевидь, зберігалася попри етнічну строкатість населення давньоруських міст. Адже від того, що у великих містах Європи, крім домінуючих представників профільного етносу, здавна мешкають люди багатьох інших національностей, Париж, Берлін та Москва не перестали бути відповідно французьким, німецьким та російським містами.

Таким чином, погляд на давньоруські міста, як своєрідний тигель для переплавки різноплемінного населення Русі в єдину давньоруську народність потребує серйозної додаткової аргументації, оскільки він не узгоджується із загальними закономірностями розвитку етнічних процесів у містах середньовічної Європи. Наголосимо на безпрецедентності для світової етнології самого факту існування суто міських етносів.

Незважаючи на строкатий етнічний склад, у міських центрах Європи, як правило, зберігалася мова профільного етносу. Тому твердження, що корінні мешканці княжого Києва говорили на якомусь інтернаціональному койне виглядає штучним. Чому тоді київські літописні топоніми ХІІ ст. звучать по-українськи (річка Киянка, урочище Угорське, Печерськ і т.п.), а південноруські тексти ХІ–ХІІІ ст. містять величезну кількість української лексики (рінь, парубок, призьба, кицька, ватра, плахта, оболонь, гілля, віття тощо)? Їм властиві суто українські мовні особливості, які відрізняють українську мову від російської та білоруської. Мається на увазі клична форма іменника (князю, брате, коню), дієслова на –ти (жити, нести), –мо (ходімо, віруємо), закінчення давального відмінку однини на –ові, –еві (князеві, коневі), чергування о, е з і (кінь, сніг, віз) тощо. На думку відомого лінгвіста і поліглота А.Кримського: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ віку – це цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей.»

На думку прибічників існування єдиної «колиски», потужним консолідуючим давньоруську народність фактором була єдина для Київської Русі давньоруська мова. На підтвердження своєї точки зору вони посилаються на праці відомого російського лінгвіста О. Шахматова. Останній, на відміну від багатьох сучасних лінгвістів (Ю. Шевельова, Г. Півторака, О. Тараненка та ін.), дійсно визнавав існування спільної для всіх східних слов’ян давньоруської мови. Однак, і він змушений визнати можливість її існування лише до виникнення держави Київська Русь – VІІ–ІХ ст. З Х ст. «в історичну епоху… руська мова вже не була єдиною, вона розпалася на кілька наріч…, бо вже в найдавніших рукописах, писаних у Новгороді, помічаються різкі діалектні особливості, чужі київському півдню» (Шахматов, 1957, с. 15). У своїй фундаментальній передсмертній праці «Очерки древнейшего периода истории русского языка» (1915) класик російської філології писав: «К ІХ веку восходит (как завершение процесса) распадение русского племени на три племенные группы: южную, северную и восточную». Отже, сам «батько» концепції єдиної для східних слов’ян давньоруської мови заперечував її існування в княжі часи. Тож вона аж ніяк не могла консолідувати давньоруську народність у Х–ХІІІ ст., як про це пише В. Сєдов.

Серед факторів, що спричинили злиття окремих племен у єдину давньоруську народність, В. Сєдов називає княжу дружину, після служби в якій «дружинники возвращались в свои родные места уже не кривичами, северянами, хорватами, словенами или мерей, а русами». Військові підрозділи в усіх країнах середньовічної Європи  були інтернаціональними. Тим не менше Європа зберегла свою етнографічну строкатість. Незважаючи на русифікуючий вплив радянській армії на новобранців, більшість чоловічого населення колишнього Радянського Союзу не втратила свого етнічного обличчя. Отже, не варто перебільшувати асимілятивний ефект княжої дружини, а тим більш досить аморфного і короткочасного народного ополчення Русі. Приблизно те саме можна сказати і щодо етноінтегруючої дії християнства, торгівлі, єдиної держави на її різноплемінне населення.

Вплив християнства та торговельних відносин на Західну Європу був більш тривалим і потужнішим ніж на Східну. Однак, етнічна строкатість заходу збереглася. То чому ж вона мала бути знівельована на сході? Тим більше, що інтегруюча дія Київської Русі фактично тривала протягом лише одного сторіччя – з моменту її остаточного становлення наприкінці Х ст. до початку поділу на князівства після Любецького з’їзду 1097 р. Російська імперія та її радянська модифікація були незрівнянно потужнішими за Київську Русь, а їхні зусилля щодо етнічної уніфікації державного простору шляхом асиміляції «інородців» ні за тривалістю, ні за інтенсивністю тиску на підкорені народи і порівняти не можна з досить номінальним впливом княжого Києва на периферію держави. І якщо Російській імперії не вдалося протягом сотень років русифікувати підкорені етноси, то про повну етнічну консолідацію підвладних племен навкруги княжого Києва і говорити не варто.

А чи не ближчий до розуміння етнічних процесів у східнослов’янському середовищі інший російський історик – академік В. Янін, який вважає, що «произошел не распад единой народности Киевской Руси, а наоборот шел процесс сближения восточнославянских общностей. Хотя соединительные швы, как это сейчас видно, так и не заросли, несмотря на столетия совместной жизни». Якщо й у наш час «соединительные швы так и не заросли», а різниця між мовами та традиційними культурами українців та росіян за багатьма показниками не менша, ніж між українцями та іншими народами Центральної Європи, то якими ж ці відмінності були майже тисячу років тому між різними за походженням народами на початку їх «совместной жизни» у складі Київської Русі? Інакше кажучи, а чи був взагалі той єдиний давньоруський етнос, якому присвячена остання книга видатного російського археолога-славіста В. Сєдова?

Твердими прибічниками давньоруської народності є переважна більшість сучасних російських медієвістів молодшої генерації, які вживають етноніми «руський», «древнерусский», «славяно-русский», «российский» як синоніми. «В ХІ в. завершилось формирование новой етнической общности русские люди, древнерусской народности», – пише В. Петрухін (1995, с. 237, 245).

Отже, нова генерація російських істориків, слідом за попередниками вперто тримається за вікопомну «колиску трьох братніх народів». Тим часом аргументи знаних російських вчених старої школи (К. Кавеліна, О. Преснякова, М. Любавського, М. Покровського, П. Струве та ін.) на користь початку етногенези росіян з ХІІ–ХІV ст. лишаються в силі, чомусь не заслуговуючи на увагу їхніх співвітчизників. Останніх, з часів монаха Феофіла та М. Карамзіна, більше цікавить спадщина княжого Києва, ніж етнічна історія власного народу. Ця 500-річна традиція великодержавної історичної думки не лишає надії дочекатися від російських колег критичного аналізу сталінської концепції та об’єктивного підходу до проблеми етногенезу східних слов’ян.

А як на ДРН дивиться історична наука сучасної незалежної України? З цього приводу думки розділилися. Частина старшої генерації українських медієвістів лишається на старих позиціях радянської концепції існування на Русі окремого східнослов’янського етносу – давньоруської народності (Толочко, 2005). Частина вчених середнього покоління (О. Моця, Ю. Павленко, О. Толочко) не заперечують існування ДРН, але розуміють під цим терміном не окремий етнос, а культурно-політичну єдність, яка реалізувалася в державі Русь (Ruthenica, 2002, с. 87–90). Така точка зору, на думку автора цих рядків (Залізняк, 2003, с. 87), фактично, є формою визнання аргументів супротивників існування ДРН, тобто запереченням концепції ДРН. Якщо народності не було, а була держава Русь (у чому і раніше ніхто не сумнівався), то друга категорія вчених, по суті, відкидає саму можливість існування ДРН як окремого східнослов’янського етносу.

Позицію повної підтримки концепції ДРН в її ортодоксальній версії часів пізнього сталінізму зайняла молода київська дослідниця Н. Юсова (2005, 2006). У двох фундаментальних виданнях своєї кандидатської дисертації вона фіксує найменші історіографічні нюанси становлення концепції, але не подає ані її критичного аналізу, ані власних думок щодо її подальшого розвитку. Більше того, дослідниця навіть «не бере на себе відповідальність вирішувати проблему» існування ДРН (Юсова, 2006, с. 21). Дивна позиція, особливо якщо врахувати емоційні заклики авторки всіляко плекати, «оновлювати та якісно перетворювати» через «креативний позитив» дітище В. Мавродіна, якому Н. Юсова надала високий статус уже не концепції, а «вчення про ДРН». Спираючись на «повсякчасне моральне заохочення авторитетних колег» з середовища медієвістів незалежної України, дослідниця спрямувала свої «творчі пориви» не на об’єктивний аналіз концепції ДРН, а на захист сталінського «вчення» про історію східного слов’янства від критики вітчизняних та зарубіжних опонентів (Залізняк, 2007, с. 229–230; 2009; 2010; 2011).

Поки українські історики та етнологи протягом 20 років незалежності не можуть з’ясувати була ДРН чи ні, прибічники «единой и неделимой» поширюють в Україні нову версію пріснопам’ятної «колиски братніх народів». Її батько Ю. Шилов кілька років тому повернувся з Москви, де очолював «Научно-культурный центр Российского общенародного движения, которое выступает за объединение народов СССР в единое экономическое пространство и оборонный союз на территории бывшего СССР» (Шилов, 2000, с. 48, 54, 58). У його творах Україна – «самостийная Хохляндия», С. Бандера та бандерівці – фашисти, а на літературу українською мовою в нього алергія (Шилов, 1995, с. 610–612). Себе він проголосив провидцем, Спасителем людства, а трипільську археологічну культуру, всупереч усім науковим фактам, – священною Аратою, спільною державою слов’ян. Дарма, що ні в Україні, ні за її межами немає жодного археолога, який серйозно б ставився до екзотичних фантазувань згаданого «провидця» від «Российского общенародного движения» щодо трипільської культури (Археологія, 1992, № 4, с. 110–147; Археологія, 1995, № 2, с. 94–119; Археологія, № 2, 1996, с. 103–120).

Затаврувавши мало не всіх своїх колег, як зрадників слов’янських святинь та сіоністів, прибічник «оборонного союза на территории СССР» опускає колиску слов’янських народів в Україні на сім тисячоліть у глибину віків, що, звичайно, зобов’язує слов’ян до єднання. Зрозуміло під чиєю егідою і проти кого. Україні знову пропонується повернутися в старе імперське стійло і звично плентатися за скрипучим, закривавленим возом московського імперіалізму в його віковому, безнадійному протистоянні цивілізованим країнам Європи.

«Древнерусская» чи давньоукраїнська народність?

В. Мавродін бачив у давньоруській народності не так спільного пращура росіян, українців та білорусів, як прообраз, предтечу великоросів, про що свідчать самі назви його праць: «Формирование русской нации» (1947), «К вопросу о складывании великорусской народности и русской нации» (1947). Єдиного давньоруського етносу, як його уявляє В. Мавродін, на нашу думку, не існувало. Однак, завдяки державному механізму Русі відбувалася не тільки політична та адміністративна, але й етнічна консолідація навкруги столиці – княжого Києва.

Київська метрополія стала етноконсолідуючим центром держави, бо була зацікавлена в уніфікації підвладних різноетнічних регіонів для більшої міцності держави та зручності управління провінціями. Саме київською метрополією за допомогою державної влади формувалася єдина державна ідеологія та історична концепція, спільна релігія, єдині культурні цінності, що поширювалися серед підлеглих державною мовою. Етнічній консолідації навкруги княжого Києва та внутрішньої Русі сприяла уніфікація державного простору шляхом циркуляції в межах Русі представників роду Рюриковичів з боярами, дружиною, княжими чиновниками, духовенством. Ця державна еліта Київської Русі була носієм спільної політичної, духовної ідеології, а також культурних та етномовних стандартів, про що неодноразово писали різні медієвісти (наприклад, О. Толочко, 2002). Ці фактори сприяли не тільки державній, але й певній етнічній консолідації різномовного населення середньовічного утворення імперського типу – держави Русь на чолі з київською метрополією.

Історія свідчить, що в будь-якій імперії відбувається етнічна консолідація навколо імперського центру, але вона має специфічний характер. Етнічна строкатість імперій становить постійну загрозу їх цілісності. Саме тому метрополія намагається уніфікувати державний простір шляхом асиміляції різноетнічних підлеглих. Інструментом такої етнічної консолідації підкорених етносів навколо імперського центру є мова і культура панівного, імперського народу, які за допомогою спеціальних адміністративних, освітніх, ідеологічних, демографічних, поліційних та військових заходів часто примусово насаджувалися у підкорених провінціях. Історія України, Казахстану або Латвії в складі Російської імперії дає яскраві приклади такого тиску етнокультури панівного етносу на автохтонів провінцій.

Імперський Рим насаджував латинську мову та культуру в завойованих провінціях Європи. Внаслідок латинізації багато автохтонних етносів Європи трансформувалися в іспанців, португальців, французів, румун, що розмовляють мовами, похідними від латини, – мови стародавнього Риму. Внаслідок аналогічних процесів в Іспанській імперії постало близько 30 іспаномовних етносів Латинської Америки (мексиканці, аргентинці, болівійці, чілійці, кубинці тощо). Англійська імперія насаджувала в завойованих провінціях англійську мову і культуру, Французька імперія – французьку, Китайська – китайську, Російська – російську.

Цей універсальний закон накидання завойованим народам мови та культури панівного етносу метрополії властивий усім державам імперського типу. Тож він, очевидно, діяв і в середньовічній імперії Русь, метрополією якої був княжий Київ та прилеглі території Південної Русі (Мала Русь).

Неодноразово обґрунтовувалася давньоукраїнська етнічна специфіка Південної Русі Х–ХІV ст. (Чубатий, 1964; Залізняк, 1994, с. 136–151; 2004; с. 94–145). Численні лінгвістичні дослідження неспростовно свідчать, що населення Південної Русі, у тому числі й княжого Києва Х–ХІІІ ст., говорило давньоукраїнськими діалектами (Півторак, 1993, с. 173; 1996, с. 274; Тараненко, 1996, с. 280–286). До цього висновку ще на початку ХХ ст. дійшов відомий лінгвіст А. Кримський, про що йтиметься далі.

Таким чином, маємо вагомі підстави стверджувати, що давньоукраїнська етнічна специфіка Південної Русі насаджувалася княжим Києвом у колонізованих лісових провінціях півночі Східної Європи. Сам В. Мавродін визнавав, що київський діалект був висунутий в якості загальноруської мови і ліг в основу міського «койне» усієї Русі, яким говорили мешканці давньоруських міст (Мавродин, 1945, с. 40).

Про єдину літературну мову, що склалася в княжому Києві і поширилася по всій Русі, писав відомий український палеограф С. Висоцький (1976), який наголошував на нівелюючому впливі київської мови та київської писемності на мову регіонів Русі. Саме цим пояснюється велика кількість лексичних, фонетичних, синтаксичних українізмів в мові Новгорода, Володимиро-Суздальського князівства. На українізми в мові новгородців звернули увагу історики та лінгвісти ще у ХІХ ст. Зокрема М. Костомаров писав: «Коли я вперше почув новгородське наріччя, то прийняв співбесідника за малороса, який силився говорити по-великороськи» (Костомаров 1872, с. 31).

Велику кількість паралелей між новгородським говором та мовою Південної Русі демонструють численні берестяні грамоти з розкопок в Новгороді (Янин, Зализняк, 1986). Їх у монографії 2005 року аналізує академік П. Толочко (2005, с. 160–170). Це не тільки численна українська лексика (парубок, кожух, діжа, стрий, жито, сором, тин, гребля тощо), але й деякі особливості відмінювання слів (закінчення на –ові, –еві іменників чоловічого роду давального відмінку однини тощо) у мові новгородців ХІ–ХІV ст. П. Толочко (2005, с.167) наводить фразу з Новгородського літопису, яка при передачі її українським алфавітом виглядає цілком по-українськи: «Князі всі за мене поручаться».

Показово, що після розпаду Київської Русі і втрати Києвом контролю над своїми колишніми провінціями кількість українізмів в мовах новгородців, суздальців, полочан суттєво зменшується. Однак, ще О. Шахматов (1916, с. 86) трактував фрикативне «г» у словах «бог», «господин», «государь», «богатый» у сучасній російській мові як релікти впливу Київської метрополії на мову Новгорода, Суздаля, Володимира в Х–ХІІІ ст.

Отже, серед консолідуючих давньоруську спільність факторів були як державно-політичні (єдині адміністративна система, правляча династія, церква, економіка, державна ідеологія тощо), так і етнічні (давньоукраїнська мовна та культурна специфіка, що накидалися київською метрополією населенню колонізованих провінцій).

Аналогічні процеси, але у значно більших масштабах, відбувалися в Російській імперії протягом останніх століть. Російська етномовна специфіка набула статусу державної і адміністративним шляхом поширювалася серед підкорених імперськими Москвою та Петербургом народів. Спираючись на неї, радянські партійні етнологи навіть проголосили народження окремого радянського народу. Однак, після розпаду СРСР з’ясувалося, що етнічна специфіка радянської людини суттєво не відрізняється від власне російської, часто в її провінційній формі.

Щось подібне маємо і з давньоруською народністю, яка, на думку її прибічників, консолідувалася навкруги київської метрополії внаслідок її політичного, адміністративного, духовного, культурного впливу. Як це відбувалося в імперіях усіх часів і народів, етномовна специфіка народу імперської метрополії (в нашому випадку Південної Русі) певною мірою набула державного статусу і адміністративно насаджувалася в підкорених провінціях.

Щоб запобігти непорозумінь, зазначимо, що державною (літературною) мовою Русі була не безпосередньо південноруська, а трансформована під її впливом староболгарська, отримана Руссю з Балкан разом з кириличним алфавітом та перекладом Святого Письма.

Нагадаємо – В. Мавродін стверджував, що київський діалект став основою давньоруської мови, якою спілкувалися мешканці давньоруських міст, а знаний російський археолог-медієвіст В. Сєдов саме міста вважав осередками давньоруської народності, яка розпалася саме через нищення давньоруських міст татарами (1999, с. 382). Отже, якщо давньоруська єдність Х–ХІІІ ст. (у даному випадку не важливо народність чи держава) і мала спільну етномовну специфіку, то вона була південноруською, тобто праукраїнською.

Процес етнічної консолідації Русі довкола давньоукраїнського Києва, розпочавшись десь у Х ст., загальмувався в добу феодальної роздробленості і остаточно перервався з розпадом Київської Русі в ХІІІ ст. Праукраїнська Південна Русь втратила контроль над лісовою північчю Східної Європи, де почали формуватися білоруський, псково-новгородський, російський етноси.

Щось подібне сталося з Російською імперією на радянському етапі розвитку. Етнічна консолідація імперії шляхом насадження в її національних провінціях російської мови та культури (русифікація) перервалася або суттєво загальмувалася з розпадом СРСР.

З огляду на сказане вище «древнерусская народность» В. Мавродіна за своєю етнічною суттю була давньоукраїнською. Не зважаючи на дещо ультрапатріотичне звучання запропонованого нового етноніму, останній, на нашу думку, більше відповідає історичним реаліям Х–ХІІІ ст., ніж його попередник в редакції В. Мавродіна.

Таким чином, не заперечуючи наявності етноконсолідаційних процесів навкруги київської метрополії у Х-ХІІІ ст., ми відкидаємо офіційну радянську версію цієї консолідації. ДРН не існувала ні в модифікації окремого східнослов’янського етносу «спільної колиски трьох братніх народів», ні, тим більше, у формі попередника «русской нации». Натомість навкруги київської метрополії формувалася давньоукраїнська народність. На її периферії і під її безпосереднім впливом на автохтонів підвладних Києву провінцій почали формуватися білоруси, псково-новгородці, росіяни. Це відбувалося за універсальними принципами, які зумовили формування під впливом римської метрополії романської групи народів (іспанців, португальців, французів, румунів); під впливом імперського Мадриду іспаномовних етносів Латинської Америки, під впливом англійської метрополії англомовних американців, австралійців, новозеландців тощо.

Іншими словами, так само, як Рим романізував завойовані провінції, накидаючи їм власну культурно-лінгвістичну специфіку, праукраїнський княжий Київ поширював свою південноруську етномовну специфіку на контрольовані ним регіони та етнічні групи Східної Європи. Оскільки давньоруська народність консолідувалася внаслідок насадження київською метрополією в підвладних провінціях південноруської (давньоукраїнської) етномовної специфіки, то давньоруська народність за своїм етномовним змістом по суті була давньоукраїнською. На відміну від фундаторів та прихильників концепції існування ДРН, що вбачали в ній то окремий східнослов’янський етнос, то першу фазу розвитку великоросів, під давньоукраїнською народністю маємо на увазі не окремий етнос, а давньоруський етап розвитку українців, якому передувала племінна фаза україногенезу раннього середньовіччя.

Проблема існування давньоруської народності не є суто науковою. Вона безпосередньо впливає на рішення важливих політичних проблем не тільки України, але усієї Східної Європи. Без її розв’язання неможливо з’ясувати справжній час появи на історичній арені українського народу, без чого концепція української національної історії лишається незавершеною.

 



Создан 25 апр 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником