15. ПОХОДЖЕННЯ СЛОВ’ЯН

 
 

15. ПОХОДЖЕННЯ СЛОВ’ЯН




15. ПОХОДЖЕННЯ СЛОВ’ЯН

Історія дослідження

Проблема етногенезу слов’ян давня, складна й далека від остаточного розв’язання. Першим спробував відповісти на питання, звідки пішли слов’яни, ще 900 років тому київський монах-літописець Нестор: він бачив їх прабатьківщину в Подунав’ї. Ця версія живилася легендами про слов’янську експансію на Балкани у І тис. н.е. Її прихильниками були С. М. Соловйов, М. Н. Погодін, В. Г. Ключевський, О. Н. Трубачов. З північно-східного Прикарпаття виводив слов’ян П. Й. Шафарик.

Л. Нідерле вважав ядром праслов’янських територій Волинь. Слов’янську прабатьківщину він обмежував на сході Середнім Дніпром, а на заході Середньою Віслою та Карпатами (Niderle, 1902). Ця концепція слов’яногенезу дістала назву вісло-дніпровської.

Ще недавно більшість польських дослідників були прибічниками вісло-одерської версії слов’яногенезу. Вони вважали, що прабатьківщина розміщувалась у межиріччі Вісли й Одеру, а походить слов’янство від лужицької археологічної культури території Польщі (Kostrzewski, 1949).

О. О. Шахматов виводив слов’ян з Прибалтики, звідки спочатку вони розселилися на захід у Повіслення, а після розгрому гунів у V ст. н.е. рушили на південь у Подунав’я та на Балкани (Шахматов, 1915).

У радянській історіографії набула поширення автохтоністська модифікація концепції Л. Нідерле. Її фундатори Б. О. Рибаков, М. І. Артамонов, П. М. Третьяков вважали праслов’янською тшинецьку археологічну культуру епохи бронзи, що поширилась у XV–XII ст. до н.е. у Поліссі та на Волині, а з часом через кілька археологічних культур трансформувалася у найдавнішу власне слов’янську культуру – зарубинецьку.

Завдяки дослідженням українських археологів у повоєнний час у вивченні походження слов’янства стався значний прогрес (Баран, 1972; 1981; 1988; Винокур, 1972; Максимов, 1982; Приходнюк, 1969; 1975; Терпиловський, 1984; Козак, 1984; Магомедов, 1987; Археология УССР, т. 3, 1986; Этно-культурная карта, 1985; Баран, Козак, Терпиловский, 1991).

Більшість сучасних дослідників погоджуються з Л. Нідерле, що прабатькіщиною слов’янства були території, обмежені на заході Середньою Віслою та Карпатами, на сході – Середнім Дніпром, на півночі – Прип’яттю, а на півдні – середніми течіями Дністра та Південного Бугу. Саме тут концентрувалася більшість слов’янських гідронімів. На північ від Прип’яті та Десни лежить суцільна балтська гідронімія, а у лісостеповому Лівобережжі Дніпра переважають іранські гідроніми. Археологічні матеріали та писемні джерела також свідчать, що найдавніші слов’яни з’явились в окресленому регіоні.

Зарубинецькі племена венедів

Наприкінці ІІІ ст. до н.е. на території сучасної Польщі з’явилися племена пшеворської культури, які, поступово просуваючись на схід, зайняли басейни Західного Бугу, Стирі, Горині, Верхнього Дністра. У цей час на схід від них у Поліссі та Середньому Подніпров’ї сформувалася зарубинецька культура. Вона виникла в результаті просування з басейну Середньої та Нижньої Вісли носіїв так званої поморсько-кльошової культури у середовище місцевої пізньоскіфської та сарматської людності. Пам’ятки пшеворської культури лишили східногерманські племена вандалів, а зарубинецької – праслов’яни (Максимов, 1982).

У другій половині І ст. н.е. внаслідок сарматської експансії з півдня у Середнє Подніпров’я зарубинецька людність мігрувала на Десну, Верхній Дніпро, верхів’я Південного Бугу. В результаті її контактів із сарматами, балтами та східними германцями (Пшевор) у Середньому Подніпров’ї в II–III ст. склалася ранньослов’янська київська культура. У цей самий час унаслідок просування зарубинецької людності з Полісся та Волині на південь у середовище пшеворського населення Верхнього Подністров’я виникла зубрицька група пам’яток (Баран, 1981; 1988).

Формуванням на спільній зарубинецькій основі споріднених київської культури Подніпров’я та зубрицької групи Подністров’я закінчується найдавніший, зарубинецький етап історії слов’янства (рис. 105). Ці ранньослов’янські племена були відомі Європі як венеди. Так їх називають хроністи І–II ст. н.е. Пліній Старший, Птолемей, Тацит. «Чи віднести певкінів, венедів і фенів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкіни, яких деколи називають бастарни, мовою, способом життя, домівками і осідлістю нагадують германців. Неохайність у всіх, ледарство і млявість серед знаті. Через змішані шлюби їх вигляд робиться дедалі огиднішим, і вони набувають рис сарматів. Венеди перейняли багато з їх звичаїв, бо заради грабунку нишпорять серед певкінів і фенів. Але ж їх скоріше можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити й пересуваються пішки, причому з великою швидкістю, все це відмежовує їх від сарматів, які проводять життя на возі й на коні.» (Тацит, 1970, с. 46).

Як відомо, певкіни проживали на Нижньому Дунаї та у басейнах Пруту й Серету, а фени (фіни) – на північний схід від Даугави, Верхнього Дніпра та Десни. Отже, батьківщина венедів, за Тацитом, збігається з теренами зарубинецької культури й охоплює простори від східних відрогів Карпат до Верхнього Подніпров’я.

Праслов’янська зарубинецька людність займалася примітивним перелоговим та підсічним землеробством, яке доповнювалося тваринництвом, рибальством та мисливством. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо. У стаді переважала велика рогата худоба, свині. У металургійних центрах з болотної руди виплавляли кричне залізо. З нього ковалі виготовляли ножі, серпи, сокири тощо. Прикраси робили з бронзи та срібла. Виробництво грубої ліпної кераміки ще не виділилося в окреме ремесло. Про торгові зв’язки зарубинецьких племен Середнього Подніпров’я з Причорномор’ям свідчать знахідки на праслов’янських поселеннях античних амфор, скла, бронзових прикрас. Взагалі господарство зарубинецької людності, як і всіх слов’ян до виникнення держави, мало замкнений, натуральний характер.

Зарубинецькі пам’ятки розміщені гніздами (невеликими ізольованими групами) по 10–15 поселень. Селища на підвищених мисах річкових терас нерідко мали укріплення – земляний вал та рів. У невеликих квадратних напівземлянках площею 12–20 м2 жили окремі парні сім’ї. На кожному поселенні проживала сусідська община з кількох великих патріархальних сімей, складовими частинами яких були малі, парні сім’ї.

Небіжчиків спалювали, а рештки закопували в глиняній посудині (поховальній урні), або без неї на ґрунтових могильниках, що інколи налічують кілька сотень поховань (Археологія України, 2005, с. 350-356).

Вторгнення готів та черняхівська культура

Кінець венедському, чи зарубинецькому, етапу розвитку раннього слов’янства поклала експансія германських племен – готів (рис. 105). За письмовими та археологічними джерелами, готські племена у ІІ ст. до н.е. переселилися з острова Готланд в Балтійському морі до гирла Вісли, де відомі за рештками вельбарської археологічної культури. У II ст. н.е. готи просунулися у східному напрямку через Східну Польщу на Волинь, винищуючи слов’янську людність. Археологи простежують припинення існування слов’янських поселень на Волині у другій половині II ст. н.е. Слов’янські шари на них були перекриті шарами вельбарської культури готів. Волинські слов’яни тікали на південь у Подністров’я, де брали участь у формуванні зубрицької групи пам’яток (Баран, Гороховский, Магомедов, 1990, с. 30–78).

Рятуючись від винищення готами, слов’яни просунулися по Дністру на південь у Буджацькі степи та на Нижній Дунай. Останнім часом тут відкриті пам’ятки етулійського типу, які матеріальною культурою нагадують зубрицькі поселення Верхнього Дністра. Племена венедів у III–IV ст. згадуються у так званих Певтінгерових таблицях десь між Нижнім Дністром та Дунаєм (Баран, Козак, Терпиловський, 1991, с. 34, 61).

З Волині долиною Південного Бугу готи вийшли у надчорноморські степи. Відтак, зарубинецький масив ранніх слов’ян був розрізаний германськими племенами готів на дві частини – київську культуру Подніпров’я та зубрицьку групу Верхнього Подністров’я (рис. 105). Надалі ці частини ранньослов’янської спільноти розвивалися самостійно, набуваючи специфічних рис. У III–IV ст. зубрицькі пам’ятки Подністров’я під впливом даків, римлян, германців трансформувалися у черняхівську культуру, тоді як у Подніпров’ї своїм шляхом розвивалася київська культура.

Отже, готська навала перервала перший в історії процес культурної, економічної та політичної консолідації слов’янства, що вів до становлення слов’янської державності. Розчленування ранньослов’янського масиву венедів долиною Південного Бугу на східну та західну групи врешті-решт призвело до постання антів Подніпров’я та склавинів Подністров’я та Волині.

Про панування готів у Північному Надчорномор’ї III–IV ст. писав згаданий готський історик Йордан у своїй праці «Гетика» середини VI ст. Спочатку він описує важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (напевно, поліські), де загинуло багато людей. Витримавши важку війну з місцевою людністю, вони пройшли у надчорноморські степи (священну країну Ойум, за Йорданом) і зайняли Крим. Остроготи розселилися у Нижньому Подніпров’ї та Приазов’ї, везеготи зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. У середині III ст. готи нападали на римські провінції у Подунав’ї. Однак, коли в 274 р. римляни залишили Дакію, готська воєнна експансія спрямувалася на захід у Трансильванію.

Контактуючи з римлянами, готи прийняли християнство. З’явився готський переклад Біблії, здійснений християнізованим готом Улфілою. Наприкінці III ст. постала готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує Йордан. Він значно перебільшив її розміри, включивши сюди велетенські обшири від Балтики до Чорного моря (Грушевський, 1991, с. 140–147).

В епоху панування готів у Надчорномор’ї поширилася черняхівська культура: від Чорного моря до Полісся і від Сіверського Дінця до Карпат. Більшість сучасних учених вважають, що це яскраве культурне явище виникло внаслідок могутнього впливу Римської імперії на різноетнічну варварську периферію, тобто носіями черняхівських традицій були різні племена – слов’янські, фракійські, сарматські, готські. Схоже, саме останні консолідували різноетнічні племена у переддержавне утворення, відоме археологам під назвою черняхівської культури і назване Йорданом готською імперією Германаріха. Про готський етнічний компонент у черняхівській культурі свідчать деякі східногерманські елементи її культурного комплексу: рунічні написи на посуді та пряслах, деякі форми посуду, прикрас, зброї, обряд спалення трупів тощо (рис. 106). Черняхівська культура припинила своє існування в останній третині IV ст. внаслідок навали азійських кочовиків – гунів (Археологія України, 2005, с. 374-381).

Близько 370 р. в українські степи зі сходу вдерлася перша тюрсько-монгольська орда гунів. Імператор розбитих готів Германаріх у 375 р. покінчив життя самогубством. Його наступник на троні Вінітар розпочав війну з антами, вбив їх князя Божа і розіп’яв на хрестах 70 знатних антських старшин. Гуни виступили на боці слов’ян і вбили Вінітара. Вірогідно, війну слід розуміти як сутичку готів, що під тиском гунів відходили на захід, із слов’янськими племенами Нижнього Подністров’я та Буджацьких степів, які залишили пам’ятки етулійського типу (Грушевський, 1991, с. 165). Більшість готів переселилася на Середній Дунай, але частина лишилася у Криму. За деякими даними, готська колонія у Кримських горах проіснувала до пізнього середньовіччя, а мова – до XVI ст. Навіть у першій половині XX ст. частина татар гірського Криму зберігала нордичний антропологічний тип, ймовірно, успадкований від пращурів-готів.

Корчацька та пеньківська культури антів та склавинів

На руїнах черняхівської культури у другій половині V ст. постали дві вже власне слов’янські культури – празько-корчацька та пеньківська. Їх історичними відповідниками були племена склавинів та антів писемних джерел раннього середньовіччя.

Опис слов’ян середини І тис. подає Йордан: «…Починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем’я венедів. Хоча їх назва тепер міняється відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами… Після поразки герулів Германаріх направив військо проти венедів. Останні, хоч і заслуговують на презирство через слабку зброю, однак могутні завдяки своїй чисельності… Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венедів, антів і склавинів.» (Иордан, 1960, с. 71, 72).

За Йорданом та Прокопієм Кесарійським, анти VI ст. проживали у лісостепах між Нижнім Дунаєм та Сіверським Дінцем. Це збігається з територією поширення пам’яток пеньківської культури V–VII ст. (рис. 107). За Йорданом, склавини жили у VI ст. на обширах від загадкового Мурсіанського озера «до Данастру і на півночі до Вістули», що відповідає території празької культури V–VII ст. Отже, анти та склавини Йордана – це людність пеньківської та празької культур середини І тис. (рис. 107). В. Д. Баран вважає, що північно-західна периферія слов’янського світу (дзедзицька група пам’яток Центральної та Північної Польщі) після готської навали продовжувала носити стару загальнослов’янську назву венетів. На Десні та Сеймі досліджена колочинська група пам’яток, які досить близькі до пеньківських, але не згадуються у візантійських джерелах. Це пояснюється значною віддаленістю їх від кордонів Східноримської імперії. На колочинських пам’ятках простежені виразні балтські впливи.

Згадані чотири групи слов’ян V–VII ст. за матеріальною культурою багато в чому подібні. Всі вони ґрунтувалися на єдиному типі господарства: підсічній формі орного рільництва, доповненій присадибним тваринництвом. Вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, розводили корів, свиней, коней. Суспільство вступило в епоху розкладу первісності та виділення племінної військової аристократії, становлення перших племінних центрів і дружинного побуту (Седов, 1982).

Поселення їх розташовувались невеликими ізольованими групами – гніздами. Кожне з них складалося з кількох селищ на відстані 0,5–3 км одне від одного. Вони не укріплювались і налічували 5–15 окремих домогосподарств. Головний тип житла – квадратна напівземлянка зі зрубними або стовповими стінами. У кутку розміщувалася кам’яна або глиняна піч, основа якої вирізалася у материковому ґрунті. У такому житлі з довжиною стіни 3–4 м мешкала мала сім’я – батько, мати, кілька дітей, старший родич (рис. 108).

Досліджено кілька металургійних центрів. Розвивалося ковальське ремесло. Гончарне виробництво мало сімейний, надомний характер і ще не стало окремою галуззю ремесла. Набувала поширення торгівля з сусідами. Домінуючим поховальним обрядом було тілоспалення (Этнокультурная карта, 1985, с. 141–156).

Археологи розрізняють чотири групи слов’янства V– VII ст. за окремими специфічними деталями матеріальної культури, насамперед, за формою та орнаментацією глиняного посуду. Так, пеньківській культурі антів притаманні біконічні посудини, а празькій культурі склавинів – тюльпаноподібні горщики. Водночас, кожна з цих груп сформувалася на своєрідному місцевому підґрунті, тож є спадкоємницею культурної традиції, що існувала у певному регіоні у попередній історичний період (Археологія України, 2005, с. 388-400).

Празьку культуру (склавини) у першій половині V ст. формували нащадки зубрицької групи пам’яток Верхнього Подністров’я, Поділля та Волині. Тут відчутний і певний вплив київської культури Подніпров’я, яка відіграла визначальну роль у формуванні пеньківських пам’яток (анти), що поширилися у V–VII ст. у лісостепах України – від Верхнього Дінця до Дністра і Пруту. На Десні північна частина київської культури під впливом балтів Верхнього Подніпров’я трансформувалася в пам’ятки типу Колочин. Вони синхронні й споріднені пеньківській культурі антів лісостепового Подніпров’я. Дзедзицька група (рис. 107) слов’янських пам’яток Польщі (венеди) сформувалася дещо пізніше, в VI ст., за участю нащадків місцевої пшеворської культури (Баран, Козак, Терпиловський, 1991, с. 57, 64, 65) та празької людності.

Велике розселення слов’ян

На відміну від досить мирних зарубинецьких племен рубежу нашої ери, слов’янство середини І тис. н.е. стає більш войовничим, схильним до агресії та експансії на землі сусідів. Падіння Римської імперії в середині І тис. н.е. супроводжувалось потужними міграційними процесами, що відомі під назвою Великого переселення народів. У VІ–VІІІ ст. відбувається інтенсивне розселення слов’ян з їхньої прабатьківщини у Північно-Західній Україні, від якого починають відлік власної історії більшість слов’янських народів (Седов, 1982).

Великому переселенню слов’ян передували драматичні події у степах Надчорномор’я. Слідом за готами гуни рушили на Середній Дунай, де утворили гунську державу на чолі з Аттілою. Вони продовжували контролювати Нижнє Подунав’я, звідки постійно нападали на римські володіння на Балканах. Однак унаслідок розгрому гунів римлянами та германцями на Каталаунських полях у 451 р. та смерті Аттіли у 453 р. гунське державне утворення розпалося.

Зникнення гунської небезпеки відкрило шлях для розселення слов’ян на південь та південний захід. Міграція антів та склавинів у Подунав’я та на Балкани особливо інтенсифікувалася під час аварської навали у Подунав’я в середині VI ст. Археологи простежили шлях антів та склавинів через басейни Дністра та Пруту на Нижній Дунай (рис. 107, 109). У межиріччі Нижнього Дністра та Дунаю з’явилися слов’янські пам’ятки, що являють собою суміш празьких та пеньківських рис зі слідами впливів даків та ромеїв (Баран, Козак, Терпиловський, 1991,с. 79).

Після 500 р. – у період правління імператорів Юстина (518–527 рр.) та Юстиніана (527–565 рр.), анти і склавини перейшли на південний берег Дунаю, у володіння Візантії. Її імператори вперто боролися зі слов’янським нашестям, однак нічого не могли вдіяти й були змушені дати дозвіл слов’янам селитися на Балканах. Іоанн з Ефесу 585 р. писав про слов’ян, що вони «сидять спокійно, без страху та клопоту в римських провінціях». У VI–VII ст. слов’янські поселення поширюються по всьому Балканському півострову й з’являються навіть у Малій Азії. «Зіслов’янилася вся наша земля і стала варварською», – пише візантійський імператор Костянтин Порфірородний (Грушевський, 1991, с. 168).

Якщо анти колонізували Балкани, то склавини розселилися не лише на південь, а й уверх по Дунаю. В VI ст. пам’ятки празької культури з’явилися на Нижньому, Середньому і Верхньому Дунаї. Звідси слов’яни заселяють басейни Ельби та Заале (рис. 107). Тут вони змішалися зі слов’янами дзедзицької групи, що просунулася Помор’ям з Вісло-Одерського межиріччя на захід. Так у VI–VIII ст. виникла своєрідна культура ободритів та лужицьких сербів, селища і городища яких проіснували у межиріччі Одри та Ельби до XIII ст., коли були практично знищені германською експансією (Баран, Козак, Терпиловський, 1991, с. 73).

Учені давно звернули увагу на велику кількість відповідників слов’янським гідронімам і топонімам Північно-Західної України в басейнах Верхнього Дніпра, Вісли, Одри, Ельби, Дунаю, на Адріатиці (Стрижак, 1993, с. 251–259). Наприклад, на півдні Київщини є річка Хорватка, а князь Володимир Святий тисячу років тому воював з білими хорватами, які жили у Прикарпатті біля витоків Дністра та Пруту. Крім хорватів Адріатики, з історичних джерел відомі чеські хорвати та дуліби. За літописними даними, плем’я дулібів раніше жило на Волині та Верхньому Дністрі. Поляни, крім Київщини, згадуються в Моравії, Південній Польщі, Болгарії.

За Костянтином Порфірородним, серби ще у VII ст. жили в країні Бойки в Карпатах, про що свідчить назва річки Сербень на Івано-Франківщині. Звідси вони переселилися в VI–VII ст. на Адріатику та басейн Ельби (лужицькі серби, або сорби).

В Югославії відомі сотні відповідників географічним назвам України, особливо Житомирщини та Київщини: Житомир, Малин, Болярка, Бараші, Радичі тощо. Тут є один Київ, два Київці, п’ять поселень з назвою Києво, Кияни тощо (Стрижак, 1993, с. 257). Якщо не всі, то значна частина цих назв пов’язана з приходом на Балкани слов’янського населення з території України майже півтори тисячі років тому.

Аналоги українським гідронімам зустрічаються у Верхньому Подніпров’ї. Це праві притоки Березини: Сорбля (від серби), Рославка (порівняйте з р. Рославка та с. Рославичі в басейні Росі), Сана (від р. Сян), Бруч (від Збруч), Дулібка (від племені дулібів). Річка зі слов’янською назвою Сава є у басейні як Березини, так і Дунаю.

Подібні паралелі знаходимо також у Польщі, Моравії, межиріччі Лаби та Одри. Все це результат розселення слов’ян у V–VII ст. зі своєї прабатьківщини, яка в середині І тис. н.е. займала північно-західну частину сучасної України між Прип’яттю та Карпатами. Про прихід слов’янського населення з України на Адріатику, в Словаччину та Подунав’я свідчать дані антропології. Так званий центральноукраїнський антропологічний тип має найближчі паралелі в антропології словаків, хорватів, сербів, словен, через що називається також адріатичним, або динарським типом (Петров, 1992, с. 93, 94).

С. М. Трубачев представив карту (рис. 110) поширення топонімів Київ, Києво, Київець, Києвичі тощо (Трубачев, 1968, с. 135). Фахівці одностайно виводять їх від назви українського Києва в Подніпров’ї. Показовим є територіальний збіг цієї топонімії з регіонами, заселеними слов’янами в VI–VIII ст., тобто в часи, що передували постанню найдавніших слов’янських держав – Болгарського царства, Великої Моравії, Празького князівства, Польського королівства, Київської Русі. А от на Верхній Волзі ці назви з’явилися дещо пізніше – в процесі слов’янської колонізації цих територій у X–XII ст. з Київського Подніпров’я.

Приблизно на тих самих територіях поширені численні слов’янські гідроніми – похідні від назв річок та місцевостей Київщини, Волині, Прикарпаття, Поділля (Стрижак, 1993, с. 257).

Оскільки ця топонімія та гідронімія принесена з Північно-Західної України на Балкани, у басейни Дунаю, Вісли, Одри, Лаби, Верхнього Дніпра та Волхова у VI–VIII ст., маємо всі підстави вважати, що ця українська лексика була поширена на Правобережжі Дніпра, Волині та у Прикарпатті принаймні з раннього середньовіччя, а Київ на Дніпрі був центром слов’янства ще задовго до постання Русі як держави.

Усе це підтверджує висновки етнологів та істориків про розселення слов’ян з їхньої прабатьківщини між Верхньою Віслою та Київським Подніпров’ям.

Зародження слов’янських народів

Отже, у VI–VII ст. склавини й анти з лісостепової зони України мігрували на Балкани, у Подунав’я, басейн Ельби та Одри і започаткували південну та західну гілки слов’янства. В цей же час слов’яни Середнього Подніпров’я просунулися на північ, по Дніпру та Десні та на схід, на Верхній Дінець і Дон (рис. 107). З розселенням слов’ян з території України у третій чверті І тис. н.е. переважна більшість сучасних дослідників пов’язують розпад слов’янської спільності й початок формування окремих слов’янських народів (Седов, 1995). У цей час зароджується і праукраїнський етнос.

На момент початку розселення слов’янства зі своєї батьківщини у Північно-Західній Україні воно вже не було етнічним монолітом з єдиною культурою і мовою, а очевидно, складалося з окремих племінних та діалектних груп. Археологічно вони фіксуються наявністю у слов’янському масиві споріднених, але окремих культур – спочатку празької, пеньківської, колочинської, дещо пізніше дзедзицької Польщі та інших (рис. 107). Про неоднорідність слов’янства ще до розселення свідчать і візантійські хроніки, які розрізняли серед слов’ян антів, склавинів та венедів.

Лінгвісти також вважають, що мова слов’ян до їх розселення у VІ–VІІ ст. складалася з окремих діалектів. Розійшовшись у різних напрямках, ці діалектні групи започаткували окремі слов’янські народи з власними мовами. Отже, останні розвилися з похідних з України діалектів слов’янської мови V–VІ ст. у специфічному етномовному оточенні нової батьківщини. Саме до цього часу мовознавці відносять і початки формування української мови (Шевельов, 1996, с. 205, Тараненко, 1996, с. 284), що є надійним показником початку україногенезу.

Таким чином, сучасний стан науки дозволяє бачити витоки окремих слов’янських мов у діалектних особливостях мови склавинів та антів території України V–VІІ ст. Їхнє розселення у всіх напрямках у VІ–VІІІ ст. призвело до зародження окремих слов’янських народів з власними мовами. Тому, коли в X ст. стародавній Київ почав об’єднувати в єдину державу Русь навколишні землі, на них проживали споріднені, але вже різноетнічні східнослов’янські племена. Не випадково літописець Нестор писав про них: «Усі племена мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, заповіти, кожне – свій норов».

Розмовляли вони на споріднених східнослов’янських діалектах. Єдиної ж давньоруської або східнослов’янської мови не було. Отже, дані лінгвістики підтверджують висновки археологів про початок формування окремих слов’янських народів унаслідок розселення антів та склавинів у VІ–VІІІ ст. з України (рис. 107). Механізмом такого формування була асиміляція прибульцями з території України місцевої людності, мова і культура якої ставали важливою етнокультурною складовою нових слов’янських етносів.

Анти лісостепової смуги України та склавини Верхнього Подністров’я та Волині рухалися в Подунав’я басейнами Дністра, Прута, Серета. У VІ–ІХ ст. територія Молдови та східної Румунії була щільно заселена цими мігрантами з України, які у пізньому середньовіччі були асимільовані волохами, пращурами сучасних румунів. Тому значна частина землеробської термінології в румунській мові має слов’янське походження, а у Східній Румунії багато слов’янських топонімів містять фрикативне українське «г» – «h». Це дало підстави румунському лінгвісту Е. Претвичу (1962) стверджувати, що слов’яни Східної Румунії до їх асиміляції волохами говорили на українському діалекті (Cедов, 1995, с. 107).

Західні слов’яни

Спочатку долиною Дунаю на захід рушили племена празької культури (склавини). Їх експансію на південь деякий час стримував кордон Візантії по Дунаю. У VІ ст. поселення склавинів з’являються не тільки на Нижньому, але й на Середньому та Верхньому Дунаї (рис. 107). Саме від цих поселень празької культури починають свою етнічну історію чехи, морави, словаки.

Морави – людність празької культури, що з VІ ст. мешкала в басейні лівої притоки Середнього Дунаю р. Морави. Протягом VІ–VІІІ ст. морави входили до Аварського каганату, а після розгрому аварів Карлом Великим у 806 р. отримали незалежність. Близько 820 р. утворилося Моравське князівство, що швидко поширило свою владу на Середнє Подунав’я від Тиси до Влтави. В його межах відбувалася консолідація моравської народності, яка була перервана мадярською навалою зі сходу близько 900 р. Від західних моравів, що увійшли до Чеської держави, походить моравський діалект чеської мови. Слов’яни Східної Моравії були підкорені мадярами, і саме на їх підґрунті формувалася словацька народність, далекими пращурами якої були слов’янські переселенці, що в VІ–VІІІ ст. прийшли на територію Словаччини з Верхнього Подністров’я через перевали Карпат.

Чехи – одне з невеликих слов’янських племен, що з VІ ст. мешкали в басейні Влтави. У ІХ ст. чехи створюють князівство, яке підкорює сусідні племена і протистоїть експансії Франкської та Моравської держав. Близько 900 р. всі слов’янські племена Празької долини були об’єднані в єдиній Чеській державі на чолі з князем Пржемислом. Саме в цей час було прийнято християнство, а конгломерат споріднених слов’янських племен консолідувався у чеську народність.

У VІ ст. слов’янські переселенці з верхів’їв Дунаю заселили басейни Ельби, Заале та Одри. Тут вони змішалися з місцевими племенами і в V–VІІ ст. започаткували своєрідну культуру західних слов’ян – полабів, волинян, укран, лютичів, поморян, ободритів та лужицьких сербів, – селища та городища яких проіснували у межиріччі Одри та Ельби до ХІІІ ст., доки в своїй більшості не були знищені в процесі германської експансії. Під впливом слов’янських переселенців з Нижнього Одеру у Польському Помор’ї в VІ–VІІ ст. постала дзедзицька культура, носії якої – лехітські племена – стали важливою складовою польського етносу.

Польський етнос сформувався внаслідок консолідації лехітських племен Польського Помор’я та віслян Верхньої Вісли (рис. 107). Останні були нащадками населення празької культури, що в VІ–VІІ ст. прийшло на Верхню Віслу з Волині та Верхнього Подністров’я. В ІХ ст. навкруги племінного центру віслян Кракова утворилося князівство (Седов, 1995).

Лехітські племена дзедзицької культури VІ–VІІ ст. Польського Помор’я консолідувалися в державу зі столицею в Гнєзно в кінці ІХ ст. Князь Мешко І з династії Пястів 966 р. прийняв християнство по латинському обряду і, спираючись на норманських найманців, почав експансію у південно-східному напрямку. Його син Болеслав Хоробрий близько 1000 р. приєднав до Гнєзно князівство віслян з Краковом, таким чином об’єднавши польські землі навкруги Гнєзно. Раніше це місто було центром лехітського племені полян, що пояснює походження етноніму поляки та провідну роль лехітських діалектів у формуванні польської мови. Етногенез поляків на основі різних племінних утворень спричинив поділ польського народу на етнографічні групи, а польської мови на п’ять діалектів: великопольський, малопольський, сілезький, мазовецький, кашубський.

Південні слов’яни

Візантійські імператори спочатку стримували тиск слов’ян на північний кордон Візантії, який проходив по Дунаю. Однак під тиском аваро-слов’янської навали середини VІ ст. вони були змушені дати дозвіл слов’янам селитися на Балканах. Якщо склавини колонізували басейни Верхнього Дунаю, Одеру та Лаби, то анти масово переходили на південний берег Дунаю у володіння Візантії (рис. 107). На Балканах слов’янські племена сербів, хорватів, дуклян, мораван, северів, драговитів та ін. зіткнулися з греками, іллірійцями та фракійцями. Нащадками частково романізованих іллірійців та фракійців є сучасні албанці та румуни. Слов’яни панували на Балканах майже 200 років, доки в кінці VІІІ ст. Візантія не поновила контроль над півостровом.

Серби ведуть початок від антських переселенців з лісостепів України, що в ході аварської експансії в другій половині VІ ст. переселилися на південь від Дунаю. У VІІІ ст. сформувалося кілька дрібних державних утворень сербів, які в ХІІ ст. об’єднав в єдиній державі Стефан Неман (Седов, 1995).

Хорвати походять зі Східного Прикарпаття. В Далмацію вони прийшли як союзники аварів на рубежі VІ–VІІ ст. Дуже скоро звільнилися від аварів і у VІІІ ст. створили державу, в якій відбулася консолідація хорватської народності. Хорватія контактувала з Західною Європою, а з ХІ ст. увійшла до складу Угорського королівства. Якщо сербська церква була підпорядкована Константинополю, то хорватська – Риму, що суттєво вплинуло на етнічну історію та стосунки двох споріднених народів (Седов, 1995).

Болгари – очолюване ханом Аспарухом тюрське плем’я, що під тиском хозарів у 670 р. переселилося з Північно-Західного Надчорномор’я в Добруджу. На той час Західне Надчорномор’я було заселене слов’янами (севери та ін.). Підкоривши «сім слов’янських племен», Аспарух заснував тюркську за назвою, але слов’янську за населенням та мовою країну. На початку ІХ ст. під владою болгар опинилася вся північна частина Балканського півострова, Трансільванія, Середнє та Східне Подунав’я. «Коли ж слов’янський народ жив на Дунаї, то прийшли від землі скіфів… так звані болгари і сіли вони на Дунаєві і були насильниками слов’ян», – писав літописець Нестор. Спочатку влада належала прийшлим тюркомовним кочовикам, а підлеглими були слов’яни-землероби. Однак, тюркську мову, степову культуру, монголоїдний антропологічний тип болгари зберігали лише протягом перших десятиріч існування держави Аспаруха. Досить швидко степовики розчинилися серед домінуючого слов’янського населення.

Переддержавний період

Писемні та археологічні джерела свідчать, що протягом VI ст. з території України на Балкани здійснювали експансію не тільки склавини Волині та Прикарпаття, а й анти лісостепів (рис. 111). Однак з 602 р. анти вже не згадуються в писемних джерелах, тоді як про склавинів чи слов’ян пишуть усі європейські та східні автори, які оповідають про події VII–IX ст. на території України. У цей час на прабатьківщині слов’янства дедалі більшу роль починають відігравати нащадки склавинів. Сильні впливи склавинської празько-корчацької культури простежуються навіть на Лівобережжі Дніпра. Не випадково етноніми «слов’яни» та «склавини» співзвучні. Від склавинів празької культури Правобережжя Дніпра простежується неперервний розвиток до історичних русинів Південної Русі і далі до українців.

Слід відзначити розбіжність цієї думки з поглядами М. С. Грушевського (1898, с. 11), який вважав пращурами українців саме антів. Відоме припущення, що етнонім «анти» є своєрідним етимологічним попередником етноніма українці. Іранське слово «ант» перекладається як «кінець, край». Звідси народ анти – пограничні жителі, ті, хто живе у (на) краю, українці (Филин 1962, с. 263).

Зазначимо, що відомі археологи-славісти М. Ю. Брайчевський та О. М. Приходнюк вважали пращурами українців саме антів. Однак під цією назвою вони мали на увазі всіх слов’ян на схід від Дністра, не поділяючи їх на власне антів лісостепу (пеньківська культура) та склавинів Прикарпаття й Волині (празька культура).

Зникнення антів з історичної арени на самому початку VII ст. пояснюється розгромом антського племінного союзу (держави, за М. Ю. Брайчевським) аварами. Останні воювали з антами з моменту приходу до надчорноморських степів в середині VI ст., адже анти були форпостом слов’янської землеробської колонізації на межі із степом. Войовничі кочовики не раз нищили землеробів на північному кордоні надчорноморських степів як до антів, так і після них.

Після перших аварських нападів анти намагалися помиритися через посольство Мизамира. Однак ця спроба закінчилася невдачею і вбивством посла. Ворожість з боку обрів посилювалася тим, що анти були союзниками ромеїв. Саме тоді Візантія дозволила слов’янам селитися на півночі Балкан. Останній раз про антів згадує під 602 р. Феофілакт Сімокатта: «...Каган, одержавши звістку про набіги римлян, направив сюди Апсіха з військом з наказом знищити плем’я антів, які були союзниками римлян» (Грушевський, 1991, с. 182). Після розгрому решта антів перейшла Дунай і осіла у Візантії (Приходнюк, 1969). Безсумнівно, північна частина антів злилася зі склавинами і брала участь в україногенезі.

Трохи пізніше, за часів імператора Іраклія (610–641 рр.), Візантія використала аварів для боротьби зі склавинами, які саме в цей час здійснили експансію на землю ромеїв, у Подунав’я та на Балкани. «…Сі ж обри воеваху на словенах і примучивши дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулебським», – сповіщає «Повість минулих літ» (Літопис Руський, 1989, с. 7). Дуліби мешкали на Волині й, безперечно, були склавинами. Вони сформувалися одними з перших серед слов’янських племен і мали над останніми певну владу. Арабський автор Аль Масуді у X ст. пише про панування над слов’янами племені Валіняна з князем Маджаком на чолі. Проте пізніше слов’янські племена звільнилися від цієї зверхності й мали своїх незалежних князів (Грушевський, 1991, с. 377). В. О. Ключевський висловив думку, що Валіняна – це волиняни, або дуліби, що заклали основи першої східнослов’янської держави, але були розгромлені аварами у VII ст.

Світло на ці події проливають розкопки найдавнішого східнослов’янського городища Зимно на Волині. Цей племінний центр дулібів мав розвинене ремісницьке виробництво і, судячи з імпорту, вів жваву торгівлю із сусідами. Значна кількість різноманітної зброї доводить, що Зимно було дружинним центром. Знахідки аварських наконечників стріл та сліди руйнування, на думку В. Д. Барана, свідчать, що перші зародки східнослов’янської державності були знищені разом з її центром аварами у VII ст.

На початку VIII ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає ще більше. На базі празько-корчацької культури формується лука-райковецька культура VIII–IX ст., яка стала підґрунтям культури Київської Русі. Її пам’ятки поширені у лісовій та лісостеповій зонах України від Дніпра до Закарпаття (рис. 112). Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де у VII–X ст. проживали нащадки антів. Маються на увазі волинцівська (VII–VIII ст.) та роменська (VIII–IX ст.) культури басейнів Десни, Сейма, Сули, Псла, Ворскли. Фактично, це два послідовних етапи одного культурного явища, що склалися переважно на пеньківській та колочинській основі й розвивалися під впливом алано-болгарської салтівської культури Дінця, Середнього та Нижнього Дону.

Лука-райковецьку культуру залишили племена літописних деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів (Археологія України, 2005, с. 400-404). Волинцівська та роменська культури – це літописні сіверяни, а салтівська – хозари (рис. 112). Останні панували у степовому Надчорномор’ї з 670 р., коли орди болгарського хана Аспаруха відійшли на Нижній Дунай.

У VIII ст. почалася інтенсивна міграція слов’ян на землі балтів та фіно-угрів на північ від Прип’яті та на північний схід від Верхнього Дніпра. VIII–IX ст. датується борщівська культура басейну Оки, яка була споріднена з роменською культурою сіверян басейну Десни і належала літописним в’ятичам.

VIII–IX ст. більшість дослідників вважають переддержавним періодом в історії східних слов’ян. За літописними даними, у цей час виникають племінні союзи, до яких входили сусідні споріднені племена. Літописні та археологічні дані свідчать про певну своєрідність кожного з таких культурних утворень у межах слов’янського світу. Так, перерахувавши півтора десятка таких племінних об’єднань, літописець Нестор зауважив, що всі вони «мали свої обичаї і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов» (Літопис Руський, 1989, с. 8).

Ці ранні переддержавні утворення слов’ян у візантійських джерелах називаються Славоніями. Своєрідний суспільний устрій цього часу – військова демократія. Розклад родових стосунків зумовив становлення сусідської територіальної общини, майнове розшарування суспільства, виділення родової знаті. Військові вожді племінних об’єднань разом з дружиною мешкали в укріплених племінних центрах, які були досліджені археологами у Києві, Чернігові, Ладозі, Полоцьку, Ізборську, Хотомелі, Зимному. Суспільство стало більш войовничим, про що свідчить масове поширення з VIII ст. на східнослов’янських землях укріплень-городищ. Славонії ворогують не лише з далекими сусідами, а й між собою. Покласти край цій ворожнечі й консолідувати східних слов’ян остаточно вдалося лише в наступний період слов’янської історії – під час піднесення племені полян з центром у Києві.

Полянська земля з VI ст. була геополітичним центром східного слов’янства. В районі Києва у V–VII ст. сходилися племінні території склавинів та антів (празька, пеньківська та колочинська культури). У VIII–IX ст. тут межували сіверяни (волинцівська та роменська культури) з деревлянами, волинянами, уличами (лука-райковецька культура) (Баран, Козак, Терпиловський, 1991, с. 88).

Отже, лісостепова та лісова смуги Правобережної України у І тис. були центром формування слов’янства. Епоху слов’яногенезу можна умовно розділити на два головні періоди: венедський, або зарубинецький, та антсько-склавинський, або пеньківсько-празький. Межею між ними був початок Великого переселення народів (гунська навала) та падіння Західноримської імперії у V ст., що радикально змінило геополітичну обстановку в усій Європі. Кінець антсько-склавинського етапу ґенези слов’ян знаменував вступ східного слов’янства у переддержавний період VIII–IX ст. У цей час відбулася культурна та політична консолідація слов’янства, що завершилася у ІX–X ст. становленням слов’янських держав – Моравської, Сербської, Хорватської, Болгарської, Польської, а також давньоукраїнської держави Київська Русь.

 



Создан 25 апр 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником