14. ТЮРКСЬКІ НАРОДИ НАДЧОРНОМОР’Я СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 
 

14. ТЮРКСЬКІ НАРОДИ НАДЧОРНОМОР’Я СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ




14. ТЮРКСЬКІ НАРОДИ НАДЧОРНОМОР’Я СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Драматизм історії України значною мірою зумовлений сусідством з рухливими і войовничими кочовиками Північного Надчорномор’я та Надазов’я. Ослаблена постійною боротьбою зі степовиками Україна у пізньому середньовіччі була поділена між сильнішими сусідами – Литвою, Польщею, Московською державою. Кочовики півдня України є важливою складовою історії регіону.

Протягом останніх п’яти тисячоліть домівкою войовничих номадів були неозорі євразійські степи, що тяглися від Монголії на сході через Алтай, Північний Казахстан, Південний Урал, Нижню Волгу та Дон, Надазов’я, Північне Надчорномор’я, Добруджу на Середній Дунай. Скотарське господарство робило народи степу рухливими і войовничими: стада худоби потребують постійної зміни пасовиськ, що неминуче вело до збройних сутичок з сусідами. До того ж і сама худоба легко відчужується у господаря, тож вона потребує постійної охорони. У стародавніх арійських скотарів слово «війна» дослівно перекладалося з мови Рігведи санскриту як «боротьба за корів». Воїн-пастух – ключова фігура скотарських суспільств степу, від нападів яких постійно потерпали мирні сусіди-землероби, оскільки кочовики потребували продуктів осілого землеробського господарства: зерна, ремісницьких виробів, перш за все озброєння, яке через рухливий спосіб життя номади не могли виробляти самі.

Протягом останніх трьох тисячоліть численні хвилі кочових народів котилися з глибин Азії степовим коридором на захід у Північне Надчорномор’я, Нижнє та Середнє Подунав’я. Однією з головних причин постійного руху кочовиків Азії степами на захід в Європу є природно-кліматичний фактор. Густота трав’яного покриву євразійських степів збільшується у напрямку зі сходу на захід відповідно до підвищення вологості клімату. Степова смуга отримує вологу від атлантичних циклонів, які зароджуються над Атлантикою і, рухаючись на схід над Європою, досягають Казахстану та Алтаю. Зрозуміло, що вологіші степи Східної Європи були кращими пасовиськами, ніж напівпустелі Центральної Азії. У пошуках кращого травостою для худоби номади Азії рухалися на захід, витискаючи попередні хвилі кочовиків у Південно-Східну Європу.

В історії євразійських степів виразно простежується два періоди етнічного розвитку – індоіранський та тюрко-монгольський. Разом зі становленням скотарства у степах півдня України в IV–III тис. до н.е. зароджуються далекі пращури індійської та іранської групи народів. До стародавніх індоіранців належали носії ямної, катакомбної, зрубної культур доби бронзи, кіммерійці, скіфи, сармати епохи раннього заліза Надчорномор’я та Надазов’я. У процесі первинної скотарської колонізації степу вони просунулися далеко на схід і у ІІ тис. до н.е. досягли Ірану (іраноарії) та Індії (індоарії). На думку вчених, їхніми далекими пращурами були степові культури доби бронзи півдня України – ямна та катакомбна відповідно.

Індоіраномовні кочовики панували в євразійських степах до початку нашої ери, коли перша тюрко-монгольська орда гунів почала рух від Великої Китайської стіни на захід. У 370 р. н.е. гуни форсували Дон і Боспорську (Керченську) протоку і вдерлися у Надазов’я та в Крим. Ці події знаменували початок тюрко-монгольської епохи у євразійських степах. За гунами українськими степами на захід прокотилися кочові племена аварів, болгар, хозар, угрів, печенігів, торків, половців, татаро-монголів. У пізньому середньовіччі зі сходу прийшли калмики, що осіли у Прикаспії та башкири Поволжя. Кочовикам степів Східної Європи присвячений величезний масив літератури, з якого назвемо лише деякі найбільш доступні видання (Гумильов, 1960; Плетнева, 1958; Крадин, 2002; Приходнюк, 2000; Симоненко, 1995; Толочко, 1999; Комар, 2009; Егоров, 1989).

Перш ніж коротко зупинитися на тюркомовних номадах Надчорномор’я та Надазов’я середньовіччя нагадаємо, що тюрки та монголи є двома гілками алтайської мовної сім’ї, батьківщиною якої є Саяно-Алтайське нагір’я у Південному Сибіру, де коріння тюрко-монгольських етносів сягає ІV тис. до н.е. Саме з цього регіону тюрко-монгольські народи розселилися на сусідні території, в тому числі євразійськими степами на захід. Особливо потужна експансія тюрко-монгольських народів з Центральної Азії степами через південь України на захід у Європу тривала протягом усього середньовіччя, що значною мірою зумовило драматизм української історії. І першою тюрко-монгольською ордою, що з глибин Азії досягла українських степів, як зазначалося, були гуни.

Гуни

Велике переселення народів, що призвело до падіння Римської імперії та народження середньовічної Європи, розпочалося з вторгнення в європейські степи з глибин Азії войовничого народу гунів (Гумильов, 1960; Симоненко, 1995, с. 69–73). Їхніми прямими пращурами були кочові племена хунну або сюнну, що у ІІІ ст. до н.е. консолідувалися в єдиній імперії Хунну, територія якої охоплювала Монголію та південь Сибіру. Захищаючись від нападів кінних лучників хунну, китайський імператор Цінь Ши Хуанді почав будувати Велику Китайську стіну. В середині І ст. до н.е. в ході протистояння з китайською імперією Хань імперія Хунну розкололася. Південна її частина визнала зверхність ханьців, а непокірні племена півночі були витіснені на захід в казахські та приуральські степи. Тут хунну змішалися з іншими тюркськими племенами та кочовими уграми, давши початок войовничим номадам гунам, що наводили жах на римські провінції та їхніх сусідів у ІV–V ст.

Великий (до 1,6 м) асиметричний гунський лук та стріли з масивними наконечниками дозволяли пробивати залізну броню з далекої відстані. Гуни вперше застосували жорстке дерев’яне сідло, яке замінило м’яке сарматське, що нагадувало подушку. Тому гуни були неперевершеними кінними стрілками з луку, протистояти яким не могли армії ні євразійського степу, ні Європи.

Амміан Марцеллін, римський історик і очевидець нападу гунів, пише, що близько 370 р. вони з’явилися десь «із-за Меотійських боліт» (Азовське море), напали на аланів і, «вчинивши серед них страшну різанину і винищення», заволоділи їхніми землями. Після розгрому аланів Нижнього Дону орди гунів форсували Дон та Боспорську (Керченську) протоку і вдерлися у Приазов’я та Крим. Вони розгромили Боспорське царство Східного Криму, кримських готів, спалили Неаполь Скіфський – столицю Малої Скіфії, яка припинила існування після гунського погрому. Через Перекоп гунська кіннота просунулася у Надазов’я, де об’єдналася з основним потоком гунів, що форсували Дон зі сходу. За готським істориком Йорданом, об’єднані сили гунів розгромили остготів донецьких степів, а їх імператор Германаріх покінчив життя самогубством у 375 р.

Його наступник на троні Вінітар розпочав війну з союзниками гунів – племенами антів, вбив їх князя Божа і розіп’яв на хрестах 70 антських старшин. Гуни виступили на боці слов’ян і вбили Вінітара. Ймовірно, цю війну слід розуміти як сутичку готів, які під тиском гунів відходили на захід через землі слов’янських племен Нижнього Подністров’я, що полишили археологічні пам’ятки етулійського типу Буджакських степів. Рештки розгромлених остроготів, аланів, а, можливо, й антів увійшли до гунського племінного союзу, який відзначався етнічною строкатістю.

Уже згадуваний сучасник гунської навали в Європу Амміан Марцеллін так описував гунів: «…Всі вони вирізняються товстими, міцними руками і ногами, дебелими шиями і взагалі таким жахливим і страшним виглядом, що їх можна прийняти за двоногих звірів, або порівняти із палями, які грубо витесуються при будівництві мостів… Ніби прирослі до своїх витривалих, але потворних на вигляд конячок, а іноді сидячи на них по-жіночі, вони виконують усі свої звичайні справи; на них кожен із цього племені ночує і днює, їсть і п’є і, прихилившись до вузької спини своєї худобини, занурюється в глибокий, але чутливий сон…». Антропологічні матеріали гунських поховань свідчать про монголоїдну зовнішність гунів.

Везеготи Північно-Західного Надчорномор’я разом з рештками аланів та остготів 376 р. тікають від гунів на захід у Подунав’я. Слідом за ними з Надчорномор’я на захід рушили й гуни, які здійснили серію походів на Фракію, Константинополь, у Паннонію. У 395 р. гуни здійснили спустошливі походи через Кавказ на Малу Азію та Сирію. Наприкінці ІV ст. захопили Паннонію, звідки в якості союзників римлян воювали зі Східноримською імперією. Однак після нападів на Італію римлянам вдалося розгромити багатоплемінне об’єднання гунів. За кагана Руя гуни зміцнилися знову і утворили  кочову імперію, розквіт якої припадає на правління Аттіли.

У 425 р. гуни під проводом кагана Руя намагалися захопити землі Римської імперії у Подунав’ї, але були відбиті римськими легіонами. Після смерті Руя у 434 р. до 445 р гунами править Аттіла разом з братом Бледою. Після вбивства останнього у 445 р. Аттіла правив гунською державою Хунгарією до своєї смерті 453 р. Імперія Аттіли з центром на території Угорщини охоплювала різноетнічні племена від Рейну до Чорного моря.

У 451 р. Аттіла напав на Галлію, спалив Страсбург, Майнц і обложив Орлеан. Проти нього на чолі римських легіонів виступив досвідчений полководець Аецій разом із союзниками везеготами під командуванням імператора Теодоріха. Гуни були змушені зняти облогу Орлеану і відступити на схід. У битві на Каталаунських полях, що за 150 км на схід від Парижу в провінції Шампань, імператор готів загинув, але гуни зазнали поразки. Однак, уже наступного року гуни напали на Північну Італію, а Рим уник погрому лише завдяки епідемії чуми, що вразила військо Аттіли.

«Бич божий» середньовічних хронік Аттіла вмер у власному ліжку 453 р., захлинувшись кров’ю, що раптово пішла горлом і носом. Смерть імператора спровокувала повстання підлеглих гунам народів на чолі з германським племенем гепідів. Гунське державне утворення розпалося, а 455 р. рештки розбитих гепідами гунів відійшли у Північне Надчорномор’я, яке на той час уже зайняли протоболгарські племена кутригурів й утигурів.

Входження деяких слов’янських племен в гунське об’єднання дало підстави окремим історикам та письменникам (О. С. Хомяков, П. Й. Шафарник, Д. І. Іловайський, Ю. І. Венямінов, І. Білик) проголосити гунів слов’янами, а Аттілу – слов’янським князем. Переважна більшість сучасних дослідників відносить гунів до народів тюрко-монгольської мовної сім’ї, батьківщиною якої був Саяно-Алтайський регіон.

Авари

Кочовий народ аварів (обри давньоруських літописів) виводять від племені жуньжуань, яке на початку V ст. створило в Монголії степову імперію. Однак у 551 р. жуньжуаней розбили тюркюти, які утворили могутній Тюркський каганат (551–630 рр.). Авари були змушені тікати від ворожих тюркютів степами на захід. У 558 р. двадцятитисячне військо аварів з’явилося на Кавказі, де встановило контакти з Візантією. Як союзники візантійців авари воюють з кочовиками кутригурами та утигурами Надчорномор’я і Надазов’я та савирами Нижньої Волги і Дону, які переселилися в степи Східної Європи з Азії ще у другій половині V ст. (Толочко, 1999, с. 9–17; Приходнюк, 2000, с. 204–208; Комар, 2009, с. 67–70).

У 561 р. з Азії в степи Східної Європи прийшли тюрки, що підкорили савирів, утигурів та кутригурів і змусили аварів тікати на захід. Візантія запросила аварів оселитися в Паннонії на Середньому Дунаї для того, щоб вони вигнали звідти вороже до ромеїв германське плем’я гепідів, яке заселило ці території після падіння гунської держави. Розгромивши 567 р. гепідів, обри започаткували в Паннонії власну державу – Аварський каганат на чолі з ханом Бояном. Дуже скоро авари самі почали нападати на візантійські володіння. Проте у 626 р. під час облоги Константинополя авари зазнали нищівної поразки від ромеїв і втратили контроль над причорноморськими степами.

Аварський каганат об’єднував різноетнічні племена, зокрема, протоболгар кутригурів та утигурів, а також слов’ян (склавинів). Авари поступово європеїзувалися, а матеріали їхніх могильників свідчать про майже повну втрату населенням монголоїдних рис зовнішності.

Історичні джерела свідчать про збройні конфлікти авар (обрів) зі слов’янами. Так, Йордан сповіщає про війну аварів з антами в середині VІ ст., в ході якої було вбито антського посла Мезамира. Ворожість обрів до антів пояснювалася тим, що останні були союзниками візантійців. Останній раз антів згадує Феофілакт Сімокатта під 602 р.: аварський «каган одержав звістку про набіги римлян і направив сюди полководця Апсиха з військом з наказом знищити плем’я антів, які були союзниками римлян». Після розгрому частина антів переселилася на Балкани, а ті, що лишилися в Україні, змішалися зі спорідненими склавинами лісового Правобережжя.

«Повість минулих літ» свідчить про ворожість аварів до склавинів: «Сі ж обри воеваху на словенах і примучивши дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулебським». Можливо, племінний центр волинян городище Зимне на Західному Бузі зі слідами пожежі та аварськими наконечниками стріл у валах було знищене внаслідок аварського нападу в середині VІІ ст.

Після утворення у 680 р. Болгарського царства влада аварів обмежувалася територією Паннонії. Аварський каганат остаточно гине близько 800 р. після кількох поразок від франків імперії Карла Великого. Повстання підкорених слов’ян та протистояння з Болгарією докінчили справу, і вороже до слов’ян плем’я войовничих номадів зійшло з арени історії. У найдавнішому руському літопису «Повісті минулих літ» збереглася фраза: «згинули аки обри».

Булгари

Булгарська сторінка історії тюркських кочовиків півдня України розпочалася ще у доаварські часи з приходом сюди з глибин Азії (близько 463 р.) огурської групи тюркських кочовиків: огури, оногури, сарагури. Перші закріпилися між Волгою і Доном, другі та треті – на Північному Кавказі. Слідом за ними у Північно-Західне Надчорномор’я просунулися вже згадувані кутригури, а в Надазов’я – утигури. Усі ці племена візантійці називали «булгарами» (Толочко, 1999, с. 18–25, Приходнюк, 2000, с. 208–210, Комар, 2009, с. 78–85).

Прихід перших булгарських племен у Надчорномор’я в другій половині V ст. збігся з поверненням сюди з Середнього Подунав’я решток гунів держави Аттіли. Булгари виявилися сильнішими і встановили свій контроль над степами Східної Європи аж до Нижнього Дунаю. Спочатку візантійці залучали булгарську кінноту для боротьби з готами на Нижньому Дунаї. А з кінця V ст. булгари повернули зброю проти своїх союзників ромеїв і здійснили серію нападів на володіння Візантії у Фракії та в Криму. Щоб зменшити небезпеку з боку булгарських номадів, Візантія інтригами зіштовхує племена кутригурів та утигурів у міжусобному конфлікті.

Як зазначалося, протоболгарські племена утигурів та кутригурів у другій половині VІ ст. попали під владу аварів, а трохи пізніше тюркютів. Тюркський каганат утворився в 551 р. унаслідок звільнення тюркютів з-під влади жуньжуанів, нащадками яких були авари. У другій половині VІ ст. тюркюти, переслідуючи аварів, досягли степів Східної Європи, захопили Північний Кавказ, Боспор, підкорили і встановили контроль над протобулгарами Надазов’я та Надчорномор’я (утигурами, кутригурами). Близько 600 р. Тюркський каганат, що на цей час контролював степи від Маньчжурії до гирла Дунаю, розпався на східну і західну частини. Західнотюркський каганат на чолі з правителями з роду Ашина проіснував до 630 р. Його прямим нащадком у степах Східної Європи була Хозарська держава.

Розпад Тюркського каганату призвів до звільнення булгарських племен з-під влади тюркютів і утворення 635 р. степової держави Велика Болгарія, на чолі з ханом Кубратом з роду Дуло – давнього суперника роду Ашина у боротьбі за владу. Кубрат об’єднав булгарські племена Приазов’я та Надчорномор’я. Спираючись на созників ромеїв, він успішно протистояв прямим нащадкам тюркютів – хозарам Передкавказзя. Після смерті Кубрата у 642 р. булгарське об’єднання розпалося на дві орди, які очолили сини Кубрата Аспарух та Батбай. Перший правив булгарами Північно-Західного Надчорномор’я, а другий – Надазов’я.

Відомий український археолог-славіст О. М. Приходнюк припускав, що знаменитий скарб золотих та срібних речей VІІ ст. з Перещепино на Полтавщині являв собою поховання хана Кубрата, адже серед знахідок виявлено перстень з викарбуваним іменем хана.

У 660–670 рр. булгари зазнали поразки від хозар і втратили контроль над Північним Надчорномор’ям. Значна частина булгар увійшла в різноетнічну Хозарську державу. Орда Батбая з Надазов’я переселилася на Середню Волгу, де започаткувала Волзьку Булгарію.

Західні булгари під проводом хана Аспаруха близько 670 р. переселилися в Добруджу на Нижньому Дунаї. Після перемоги над візантійцями у 681 р. Аспарух заснував Перше Болгарське царство. Підкоривши, за свідченням хроніки, «сім слов’янських племен», Аспарух започаткував тюркську за назвою, але слов’янську за культурою та мовою країну Болгарію (Грушевський, 1991, с. 160). «Коли ж слов’янський народ жив на Дунаї, то прийшли од землі скіфів… так звані болгари і сіли вони по Дунаєві і були насильниками слов’ян», – пише київський літописець Нестор. Археологічні дослідження свідчать, що тюркські елементи культури та монголоїдні антропологічні риси болгарської людності простежувались лише в перші десятиріччя існування держави Аспаруха. Дуже скоро тюрки асимілювалися слов’яно-ромейським населенням Балкан.

Хозари

Тюркомовні племена хозарів на початку VII ст. входили до складу Західнотюркського каганату. Після розпаду останнього у 635 р. вони утворили Хозарську державу з центром у Північно-Західному Прикаспії. Її столиця Ітиль в дельті Волги поки що не знайдена. Хозарія, що проіснувала більше 300 років, успадкувала не тільки устрій Західнотюркського каганату, але і його правлячу династію – рід Ашина (Толочко, 1999, с. 34–52; Приходнюк, 2000, с. 210–213; Комар, 2009, с. 86–97, 154–165).

Спочатку хозари встановили контроль над Північним Кавказом та Північно-Західним Прикаспієм, захопили Боспор та візантійські колонії в Криму. Під час походів у Закавказзя вони зіткнулися з мусульманами Арабського халіфату. Хозарам вдалося відбити арабську кінноту, що рвалася із Закавказзя через Дербент на Північний Кавказ.

Протягом другої половини VII ст. хозари встановлюють контроль над степами Надазов’я та Північного Надчорномор’я, підкоривши болгарські племена півдня України. Непокірна орда Аспаруха, як зазначалося, була витіснена на Нижній Дунай, а Батбая – на Середню Волгу. У цей же час хозари здійснюють експансію в лісостепову смугу України і підкорюють племена полян, сіверян, радимичів, в’ятичів, про що пише Нестор-літописець.

Археологічним відповідником багатонаціональної імперії хозарів є салтівсько-маяцька культура Південно-Східної України, Подоння, Нижньої Волги та Передкавказзя. Її локальні варіанти вчені пов’язують з різними етносами, що входили до Хозарії – тюрками, аланами, болгарами, слов’янами.

У 711 р. поновилися війни з арабами. А у 737 р. арабський полководець Мериван здійснив глибокий рейд із Закавказзя вглиб Хозарії, розбив аланів, дійшов до Волги і змусив кагана хозар прийняти мусульманство. Після підписання миру з арабами каган переніс свою ставку до Криму, за який Хозарія тривалий час боролася з Візантією з перемінним успіхом.

Хозари витримали натиск арабів і фактично захистили Східну Європу від експансії Арабського халіфату. В якості союзників Константинополя хозари допомогли Візантії вистояти проти арабської агресії.

З середини VIIІ ст. ставка кагана знаходилася в місті Ітиль в гирлі Волги. У багатонаціональній Хозарії співіснували різні релігії: мусульманство, християнство, іудаїзм, язичництво. Засилля у торговельних центрах Хозарії єврейських купців та міняйл призвело до поширення іудаїзму серед хозарської знаті і навіть правителів та підсилення впливу багатих єврейських кіл на політику Хозарії наприкінці її існування. Потужний вплив єврейських торговельно-фінансових кіл на політику Хозарії пояснюється їхнім контролем над головними шляхами міждержавної торгівлі.

У другій половині ІХ ст. військово-політична ситуація навкруги Хозарії погіршилася. Причиною стали нові хвилі кочовиків зі сходу та зародження у Подніпров’ї держави Русь, князі якої (Аскольд, Олег) здійснили кілька успішних походів на хозар. Останні збудували за допомогою візантійців по Сіверському Дінцю оборонну лінію проти русів із серії цегляних фортець, у тому числі Саркел на Нижньому Дону. За допомогу візантійцям були повернені їхні колонії в Криму.

Близько 830 р. з Південного Уралу в Надчорномор’я просунулися кочові угри. Зі сходу на них тиснули печеніги, які прорвалися в хозарські степи після 860 р. Фактично, Хозарія втратила контроль над степами Східної Європи.

Загибель Хозарії пов’язана з походами князя Святослава 964 та 969 рр. Під час першого походу київський князь розбив хозарське військо на чолі з каганом і захопив фортецю Саркел, а під час другого – столицю Хозарії Ітиль в дельті Волги. Хозарська держава припинила своє існування, а степи Східної Європи зайняла нова орда тюркських народів зі сходу – печеніги.

Угри

Кочові угри (пращури сучасних угорців) походять з Приуралля з району Башкирії. Опинившись в степовому оточенні, під впливом волзьких булгар вони перейшли до скотарства. Близько 830 р. сім племен угрів мешкали у Приураллі на східному кордоні Хозарії під проводом старійшини Леведії. На пропозицію хозарського кагана вони обрали собі єдиного вождя. Леведія відмовився від посади, тож було обрано Арпада, сина Олмоша (Толочко, 1999, с. 25–33; Комар 2009, с. 166–169).

Близько 839 р., не витримавши натиску печенігів, угри з дозволу кагана переселилися у Північне Надчорномор’я, де використовувалися хозарами в протистоянні з першими руськими князями. Звідси вони нападали на Русь, торгували слов’янськими полоненими.

З «Повісті минулих літ» відомо, що угри підходили під Київ. Їхні житла на возах (вежі) стояли в урочищі Угорське, доки кияни не відкупилися від непрошених гостей, які пішли на захід за Угорські гори (Карпати). Ось як про цю подію під 989 р. пише Нестор-літописець: «Ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське. І, прийшовши до Дніпра, стали вежами, бо ходили вони так, як і половці. І прийшовши зі сходу ринулися вони через гори великі, що прозвалися горами Угорськими, і стали воювати проти слов’ян і волохів, які тут жили. Бо сиділи тут раніше слов’яни і волохи забрали землю слов’янську. А потім угри прогнали волохів і унаслідували землю ту.» (Літопис Руський, 1989, с. 14).

Висловлена думка, що під Київ угри підійшли внаслідок поразки киян у військовому зіткненні з ними. Переможці вимагали контрибуції чи данини, яку Києву довелося сплатити (Толочко, 1999, с. 29).

Після 890 р. під тиском печенігів угри переселилися на Нижній Дунай, де зіштовхнулися з болгарами. Останні в союзі з печенігами змусили угрів відійти на Середній Дунай. У 896 р. угри на чолі з ханом Арпадом через Велецький перевал у Карпатах пройшли на Середньодунайську низовину. Більшість сучасних вчених вважають, що угри з Причорномор’я рухалися в Паноннію не через Карпати, а долиною Дунаю. Відтіснивши і частково асимілювавши місцевих слов’ян, вони заснували державу Угорщину, а 896 р. і понині вважається угорцями роком заснування держави.

Печеніги

Печеніги руських літописів (пацинаки візантійських хронік) походять з Центральної Азії, а саме з берегів р. Сирдар’я, де ще у VIIІ ст. були відомі під назвою кангари. Під тиском зі сходу інших кочовиків кангари у ІХ ст. переселилися до східного кордону Хозарії у Заволжя, де були розбиті 889 р. спільними силами хозарів та огузів. Частину печенігів хозари переселили в степи Південної України для боротьби з повсталими уграми. Як зазначалося, у 895 р. спільними зусиллями печенігів та балканських болгар угри були вигнані на Середній Дунай, а степи Надазов’я та Надчорномор’я майже на півтора сторіччя стали домівкою войовничих печенігів (Плетнева, 1958; Гумилев, 1989; Толочко, 1999, с. 34–52; Комар, 2009, с. 576–578).

Перша згадка про них в руських літописах датується 915 р., коли була укладена русько-печенізька мирна угода. У 944 р. печеніги беруть участь у поході князя Ігоря на Константинополь в якості союзників. Завдяки дарам візантійського басилевса війська повернули назад, не досягнувши земель імперії. Візантійці підтримували тісні дипломатичні зв’язки з печенігами і нерідко шляхом підкупу використовували їх у боротьбі з Руссю та хозарами.

На середину Х ст. печеніги контролювали степи від Дону до Карпат, а певна їх частина продовжувала кочувати на Поволжі. У печенізький союз з восьми племен, крім тюркомовних орд, входили якісь угромовні угрупування. Дослідження поховань свідчать, що більшість печенігів належали до мішаного монголоїдно-європеоїдного антропологічного типу. У більш-менш мирні часи до кінця Х ст. руси купували у печенігів корів, коней, овець.

Нерозважлива політика київського князя Святослава стимулювала напади печенігів на Русь. Походом 965 р. на Саркел та розоренням столиці хозар Ітиля Святослав знищив конкурента і ворога печенігів на сході. Вступивши у війну з Візантією, він спровокував ромеїв підкупити печенігів, щоб ті пішли на незахищений Київ (Толочко, 1999, с. 59). До того ж у 965 р. огузи розбили печенігів Поволжя, рештки яких переселилися у Надазов’я і приєдналися до печенігів півдня України.

Отримавши поповнення, дари візантійського імператора і не маючи хозарської небезпеки у тилу, печеніги на чолі з ханом Курею у 968 р. напали на беззахисний Київ. Святослав з військом у цей час воював на Балканах, а у Києві сиділа його мати княгиня Ольга з онуками. Столицю Русі врятували чернігівський воєвода Претич з невеликою дружиною та чутки про повернення Святослава з Болгарії, що змусило нападників зняти облогу і відійти в степ.

У 970 р. після остаточного розгрому Хозарії Святослав уклав з печенігами угоду про спільний похід на Візантію. Русько-печенізька військова коаліція була розгромлена ромеями. У 972 р., коли Святослав з невеликою дружиною Дніпром повертався до Києва, намовлені ромеями печеніги напали на руське військо на порогах і Святослав загинув. За легендою, хан Куря зробив з черепа Святослава чашу, на якій нібито написав: «Чужого шукаючи, своє втратив».

Після загибелі Святослава напади печенігів на Русь почастішали. Особливо це стосується перших років правління його сина Володимира Великого, коли, за словами київського літописця, «бе бо рать велика без перестану». Під тиском печенігів Київська держава втратила землі між Россю і Стугною. Володимир розпочав будувати масштабну оборонну лінію проти степових нападників по річкам Сула, Трубіж, Стугна, Ірпень, Остер, Десна. Численні нові фортеці з’єднали лініями земляних насипів з ровами – легендарні Змієві вали. Сигнальна система оповіщала про напад кочовиків, а гарнізони тримали оборону у фортецях, доки надійде підкріплення. Змієві вали Володимира суттєво поліпшили захист населення Русі від степових агресорів. Цей період оборони Києва від печенігів знайшов відображення в численних билинах та легендах про князя київського Володимира, богатирів Іллю Муромця, Добриню, Поповича, Кирила-Кожум’яку.

Справу батька продовжив Ярослав Мудрий, який пересунув кордон Русі на південь до Росі та Сули. У 1032 р. він збудував оборонну лінію по р. Рось з центром у м. Юр’їв (нині Біла Церква). У 1036 р. печеніги черговий раз напали на Київ, але були розгромлені князем Ярославом на полі перед південними воротами міста (нині Софіївська площа). За літописом, на честь перемоги над печенігами Ярослав заклав Софію Київську.

Після поразки під Києвом під тиском нової тюркської орди огузів або торків зі сходу частина печенігів переселилася до Угорщини, інша лишилася в степу і пізніше увійшла до племінного об’єднання половців. Деякі печенізькі роди відкочували на Нижній Дунай, де воювали з Візантією, зазнали поразки і були розселені у прикордонних провінціях імперії. На думку деяких дослідників, гагаузи півдня Молдови є далекими нащадками печенігів або торків.

Торки

Торки (гузи або огузи), тюркські племена Приаралля та Північного Казахстану, під тиском ІІ Тюркського каганату зі сходу в ІХ ст. потіснили на захід племена кангарів (печенігів) (Плетнева, 1958; Толочко, 1999, с. 80–83; Комар, 2009, с. 578, 579). У цей же час східна частина огузів рушила на південь у Центральну Азію, де пізніше створила імперію Сельджуків, яка в ХІ ст. охоплювала величезні території від Каспію до Персидської затоки, від Амудар’ї до Середземного моря. Один із пізніх сельджуцьких правителів –Осман у 1299 р. заснував у Малій Азії Османську імперію.

Торки, що рушили на захід, в союзі з хозарами у 889 р. вигнали з Нижнього Поволжя і Приаралля в Надчорномор’я печенігів. Тривалий час торки-огузи використовувалися хозарами як військовий контингент. Зокрема, гарнізон відомої хозарської фортеці Саркел на Нижньому Дону складався з торків, які після взяття фортеці військами Святослава 965 р. залишилися на службі у руських.

У середині ХІ ст. під тиском половців торки переселилися на південь України і 1055 р. з’явилися на південному кордоні Русі в гирлі Сули біля фортеці Воїн. Розбиті переяславським князем Всеволодом вони повернулися в степ, який на той час вже зайняли ворожі до них половці. Це змусило торків просити у Києва дозволу поселитися на південному кордоні Русі. Так з волі київських князів значна частина торків осіла в басейні Росі та на Переяславщині на правах несення прикордонної служби на межі Русі зі степом. Вони склали ядро чорних клобуків – літописних «наших поганих», поселення яких стали своєрідним форпостом Київської держави у боротьбі з половцями.

Частина торків була асимільована руським населенням, інша відійшла в степи, зокрема, на Нижній Дністер.

Чорні клобуки

Чорні клобуки, або «наші погані» давньоруських літописів – це об’єднання різних тюркських родів (торки, берендеї, ковуї, печеніги), які з дозволу київських князів у ХІ–ХІІ ст. розселилися уздовж південного кордону Русі (по Росі, Трубежу, на Чернігівщині), створивши форпост Русі проти нападів половців (Гумилев, 1989; Толочко, 1999, с. 84–107; Комар, 2009, с. 580, 581). Як зазначалося, ядром цього прикордонного контингенту були торки, що заснували літописне місто Торчеськ на Росі. Торчеськ неодноразово палили степовики, зокрема половці у 1093 р. Після нападу татаро-монголів 1240 р. місто припинило своє існування. Торки також жили на верхній течії Трубежу біля міста Бароч (можливо, Баришівка). Берендеї мешкали десь у верхів’ях Росі. За літописом, їхнім центром був город Ростовець. Тюркські племена ковуїв та турпеїв поселилися на півдні Чернігівщини (Толочко, 1999, с. 80–107).

Билинний епос називає цілу низку захисників Русі з тюркськими прізвищами: Михайло Козаринен, Сохмат та ін., які вірно служать київському князю. Однак «наші погані» давньоруських літописів не завжди були надійними підданими київських князів. Часом вони повставали, або відходили у степ, відмовляючись виконувати службу. Так, після заворушень у 1121 р. Володимир Мономах вигнав з руських земель плем’я берендеїв.

У Пороссі досліджено багато поховань чорних клобуків ХІ–ХІІІ ст. Поховані лежали в ямах під невеликими курганами у супроводі решток коня та характерної зброї: шаблі, кольчуги, залізні маски, луки, наконечники стріл. Такі поховання відомі поблизу сіл Мале Половецьке та Велике Половецьке, корінні мешканці яких навіть зберегли елементи монголоїдного антропологічного типу. Після монгольського погрому ХІІІ ст. чорні клобуки були частково асимільовані слов’янським населенням.

Половці

Половці давньоруських літописів, кипчаки арабських та кумани візантійських джерел – група споріднених тюркських племен, що з другої половини ХІ ст. по ХІІІ ст. населяли степові простори від Приаралля до Нижнього Дунаю (Плетнева, 1990; Гумилев, 1989; Толочко, 1999, с. 108–158; Комар, 2009, с. 582–601). Літописний етнонім половці означає мешканці «оної половини», на відміну від руських, що мешкали на «сій половині», тобто на правому, руському березі Дніпра. Лівий берег Дніпра звався половецьким.

Прямі попередники половців кипчаки у VІІІ ст. жили у Приараллі. Під тиском інших тюркських племен зі сходу в 30-х рр. ХІ ст. кипчаки рушили на захід і за 30 років опанували степи аж до пониззя Дунаю. Попередники половців в українських степах торки (огузи) відійшли під тиском нової орди на захід. Київські літописці уперше згадують половців під 1055 р., а у 1061 р. нова хвиля половців спустошила Переяславщину. Літописне «Половецьке поле» поділялося за візантійськими джерелами на східну Чорну та західну Білу Куманії, кордон між якими проходив по р. Дніпро.

Відомо більше десяти половецьких племен (орд), більшість з яких називалися за іменем правлячого хана: Шаруканіди, Бурчевичі, Токсобичі тощо. За підрахунками С. О. Плетньової (1990, с. 115), чисельність однієї орди сягала 40 тисяч. Отже, загальна кількість половців становила близько половини мільйона чоловіків, жінок, дітей. Про неоднорідність половецького об’єднання племен свідчить наявність локальних варіантів половецької культури за археологічним джерелами, а також неоднорідний антропологічний тип половецьких поховань. Частина похованих мала типову європейську зовнішність, інша – була носієм певних монголоїдних рис.

Половці були кочовими скотарями, що розводили овець, корів, коней. З ХІІ ст. кожна орда мала окремі кочівлі зі стійкими кордонами. Центрами орд були ставки ханів, які руські літописи називають «городами» – Шарукань, Сугров, Балин, Саксин. Яскравим елементом культури були так звані «половецькі баби» – витесані з каменю зображення жінок з монголоїдними рисами обличчя, які тримають перед собою чашу. Ці культові стели встановлювалися у спеціальних святилищах на степових курганах. На думку В. В. Отрощенка, виробництво стел припинилося з прийняттям татарами мусульманства на початку ХІV ст.

Половцям властиві підкурганні поховання з конем, зброєю воїнів-степовиків (шабля, лук, стріли, кольчуга). Найбагатше половецьке поховання – Чингульський курган у Запорізькій область містив надзвичайно багатий поховальний інвентар, що поєднував візантійські, західноєвропейські, половецькі вироби 40-60 рр. ХІІІ ст. На думку дослідника поховання В. В. Отрощенка, тут був похований один з половецьких ханів.

У часи панування половців на півдні України відбулося зволоження клімату і поліпшення пасовиськ, що сприяло розвитку скотарства і росту чисельності степового населення. Це значно підсилило половців порівняно з попередниками печенігами і торками, і збільшило загрозу зі степу для Русі.

Як відомо з літописів, половці мали складні відносини з Руською державою. Войовничі номади регулярно нападали на землеробське населення Київщини, Переяславщини, Чернігівщини з метою пограбування та захоплення полонених. У відповідь давньоруські князі з дружинами здійснювали походи на половецьку землю. Славні перемоги над нападниками чергувалися з гіркими поразками. Яскравий опис невдалого походу на половців 1185 р. Новгород-Сіверського князя Ігоря дає відомий епос «Слово о полку Ігоревім». Славетним борцем з половцями був київський князь Володимир Мономах (1113–1125).

Однак руські князі не тільки воювали з половцями, але й залучали степовиків як союзників у міжусобицях – «приводили поганих на Русь», як писали літописці. Особливо грішили цим чернігівські князі Ольговичі, які поріднилися з половцями. Київський князь Юрій Долгорукий взяв за дружину дочку хана Боняка, онуком якому доводився Андрій Боголюбський, який навіть мав монголоїдну зовнішність. Тісні контакти з Руссю призвели до християнізації частини половецької знаті.

Починаючи з другої половини ХІ ст. половці здійснюють походи на Нижній Дунай, Фракію, Македонію, Угорщину. У ХІІ ст. вони, схоже, опанували степи Добруджі, про що свідчать типові підкурганні половецькі поховання з характерними антропоморфними скульптурами. Болгари та візантійці використовували половецькі війська у збройних конфліктах на Балканах. А 1205 р. візантійське військо разом із союзниками половцями розбило військо хрестоносців під Адріанополем.

Половців з півдня України вигнали, частково знищивши і підкоривши решту, татаро-монголи. Готуючись до походу у Східну Європу, 1219 р. Чингізхан видав наказ про покарання давніх ворогів монголів кипчаків, прямими нащадками яких були половці Надчорномор’я. Це стало формальним приводом для захоплення монголами половецьких земель та походів на союзників половців у боротьбі з монголами – на Русь та Угорщину. 1221 р. монголи розбили половців у Прикаспії, а 1223 р. – на Північному Кавказі. Хан Котян звернувся до руських князів по допомогу, переконавши їх, що після половців монголи підуть на Русь. Однак коаліція руських князів з половцями зазнала нищівної поразки від монголів на р. Калці 1223 р.

Ще один розгром половців монголами 1229 р. у Поволжі змусив половецького хана Бортце тікати до Угорщини. А з початком навали монголів на Русь 1240 р. хан Котян з ордою попросив притулку в угорського короля. Наступного року Батий, переслідуючи орду Котяна, вдерся до Угорщини. Рештки половців розсіялися в Угорщині, Польщі, Болгарії, Молдові. Однак більшість з них осіла в Надчорномор’ї, склавши основу татар ХІV–ХVІІІ ст., у тому числі і татарського народу Кримського ханства.

Монголи

Численні племена монголів, що мешкали у Північно-Західній Маньчжурії, остаточно перейшли до кочового скотарства лише в ХІ ст. Роздроблені на багато племен монголи воювали не лише з сусідами, але й між собою. Тривала міжусобиця завершилася об’єднанням окремих войовничих племен в єдиній Великій державі монголів. Сталося це на курултаї 1206 р., де племінного вождя Темучина (1162–1227) проголосили Чингізханом (Великим ханом). Централізована імперія його нащадків чингізидів була побудована за військовим принципом поділу на підрозділи чисельністю у тисячу, сто, десять воїнів (Гумилев, 1989; 1994; Егоров, 1989; Толочко, 1999, с. 159–194; Комар, 2009, с. 602–613).

Перші роки правління Чингізхан присвятив остаточному об’єднанню монгольських племен. Зокрема, приєднав до Великої Монголії народи півдня Сибіру від Байкалу до казахських степів. Протягом 1211–1215 рр. монголи захопили Північний Китай (імперію Цзинь) і спалили Пекін. Пізніше монголи продовжили завоювання Китаю. Онук Чингізхана Хубілай проголосив себе китайським імператором, заснувавши династію Юань, і переніс столицю до Південного Китаю.

Внаслідок китайських завоювань в оточенні Великого хана з’явилися китайські радники, досвідчені в питаннях організації великої багатонаціональної імперії. Під їх впливом затверджуються принципи устрою та функціонування строкатої імперії монголів. Серед них – опора на вже існуючі місцеві адміністрації, що визнали абсолютну зверхність монголів. Причому головною функцією завойовників був контроль за підкореними провінціями та їх правителями і жорстоке покарання непокірних. Принесені з Китаю принципи влаштування східних деспотій реалізовувалися в усіх улусах Монгольської імперії, зокрема, при становленні Московського царства у ХІV–ХV ст.

У 1218–1220 рр. монголи завоювали Середню Азію. Підкорення Бухари, Самарканда, Хорезму, Мерву супроводжувалося масовою різаниною населення та руйнацією міст. Перед Чингізханом відкрився вихід у Закавказзя та заселені половцями степи півдня Східної Європи.

Як привід для походу на захід монголи використали недружні до них дії кипчаків. Останні допомагали Хорезму у війні з монголами, а також надали притулок давньому ворогові монголів – вождю племені меркитів Ходу. У 1219 р. Чингізхан вирішив покарати кипчаків і віддав їхні землі (Дешт-і-Кипчак) в уділ своєму старшому синові Джучі до того місця, «куди тільки ступить копито монгольського коня». Автор середини ХІІІ ст. писав: «Джучі, старший син Чингізхана, побачивши повітря і воду кипчацького степу, зрозумів, що у всьому світі не може бути землі приємнішої за цю, повітря краще цього, води солодшої за цю, луків та пасовиськ просторіших за ці». Під гаслом покарання своїх зрадливих «конюхів» кипчаків та їх союзників монголи врешті-решт захопили не тільки половецькі степи, але й землі Русі, погромили Угорщину.

У 1221 р. 30-тисячний корпус монгольської кінноти на чолі з кращим полководцем хана Джучі Субутаєм обійшов Каспійське море з півдня і розгромив Азербайджан та Грузію, спаливши Тбілісі. У 1223 р. монголи через Дербент вийшли на Північний Кавказ, розгромили аланів та інші племена Передкавказзя і вдерлися до Криму та в половецькі степи. Половці, втікаючи від монголів, попросили допомоги у князів Русі. Смертельна для Русі небезпека зібрала князів на нараду в Києві. Було вирішено, що краще приймати ворога на чужій землі, ніж на своїй. Князі зібрали невидане військо з київських, волинських, галицьких, чернігівських, смоленських, суздальських полків.

31 травня 1223 р. русько-половецька коаліція зустрілася на р. Калці з монгольським військом на чолі з полководцями Субутаєм та Джебе. Монголи імітували удаваний відступ, спровокувавши супротивника розірвати бойовий порядок і почати переслідування. Несподівано монголи повернулися проти переслідувачів, розгромили спочатку половців, а потім і руські полки, попри героїзм руських воїнів. Особливо стійко трималося військо 18-літнього галицького князя Данила Романовича. Взяти укріплений табір київського князя Мстислава Романовича монголам вдалося лише після зради воєводи берладників Плоскині.

За літописними даними, з битви на Калці додому повернувся лише один з десяти руських воїнів, тільки киян загинуло 10 тисяч, убито шість князів. Нищівна поразка на Калці підірвала військовий потенціал Русі, посіяла зневіру та паніку. Слід визнати, що об’єктивно руське військо поступалося монгольському як чисельністю, так і професійним рівнем. Ополченці не могли на рівних протистояти загартованій в боях непереможній монгольській кінноті (Толочко, 1999, с. 165).

Від Калки монголи рушили на захід до Дніпра. Поруйнувавши укріплення на південному кордоні Русі і переконавшись, що подальший наступ на укріплені міста без знарядь облоги неможливий, монголи повернули в степ. Субутай здійснив похід на Волзьку Булгарію, але недооцінив супротивника і зазнав поразки від булгар.

Після смерті Чингізхана у 1227 р. Велика монгольська імперія була розділена між чотирма його синами. Старший син Джучі отримав західні території на півдні Східної Європи та захід Середньої Азії до Аральського моря. Чагадай володів межиріччям Амудар’ї та Сирдар’ї, Угедею дісталася Західна Монголія, а Тулую – улус батька зі столицею Каракорум на сході. Смерть на полюванні законного спадкоємця Чингізхана Джучі відкрила Угедею шлях для обрання його ханом у 1228 р.

Угедей прийняв рішення продовжити західний похід силами західного улусу Джучі, який після смерті батька очолив його син Бату (1227–1255) – Батий руських літописів. Досвідчений полководець Субутай на чолі 30-тисячного війська здійснив похід у Поволжя, де розгромив половців та булгар. На курултаї 1235 р. Бату отримав наказ підкорити Волзьку Булгарію, Русь, Аланію та половців. Онуки Чингізхана: Бату, Мунке, Орду, Гуюк, Бурі – очолили величезне військо, що налічувало 100–120 тис. чоловік, в якому власне монголів було усього кілька тисяч. Основу війська складали представники різних тюркомовних племен (рис. 104).

У 1236 р. була підкорена Волзька Булгарія, а невдовзі розгромлені половці та алани. Взимку 1237–1238 рр. татаро-монголи розгромили Рязанське, Володимирське, Суздальське, Ростовське князівства і мало не дійшли до Новгорода. Однак, через весняну негоду довелося повернути на південь і вдарити на Крим.

Підкорення Русі монголами супроводжувалося різаниною, грабунками та спаленням міст (Толочко, 1999, с. 168–180). Але існує думка, що значна частина міст Північно-Східної Русі здалася на волю переможця і не була зруйнована татарами (Гумильов, 1989; 1994). Деяким князям була полишена їхня вотчина на умовах вірної служби завойовникам. До них належав Ярослав – князь Переяславля-Заліського, батько Олександра Невського, який підкорився татарам і лишився на княжому престолі, але його син тривалий час пробув аманатом (заручником) в ставці Батия. Там О. Невський став побратимом старшого сина Батия Сартака і, користуючись близькістю до родини хана, у 1252 р. отримав ярлик на велике княжіння. Цим пояснюється його вірна служба монголам і підтримка його нащадків Ордою (Гумилев, 1994, с. 132; Білінський, 2009, с. 136, 140).

У 1239 р. монголи розгромили Мордовську землю, спустошили Переяславль та Чернігів. Під проводом хана Менгу татаро-монголи рушили зі спаленого Чернігова на Київ. Але кияни вбили монгольських послів, які запропонували здати місто на милість переможців, і військо Менгу відійшло на південь у степ.

Наступного 1240 р. об’єднане військо татаро-монголів на чолі з самим Бату рушило на захід з метою захоплення столиці Русі Києва, підкорення Київського та Галицько-Волинського князівства й покарання Угорщини за надання половецькій орді хана Котяна притулку. У грудні 1240 р. Київ після тривалої облоги було взято штурмом і зруйновано. Більша частина його мешканців була знищена, про що свідчать братські могили на території міста. З Києва військо Батия рушило на захід на Угорщину, спалюючи по дорозі міста Волині та Галичини. У 1241 р. коаліція західних королівств була розгромлена у битві народів під Легніцем і загони Бату безкарно грабували Польщу, Угорщину, Моравію, Хорватію. Монгольська кіннота дійшла до Адріатичного узбережжя Балкан, наводячи жах на Європу.

Смерть великого хана Угедея та його брата Чагадая змусила Бату припинити погром Європи і повернутися в монгольські степи для участі в боротьбі за верховну владу. Міжусобиці точилися десять років і завершилися перемогою коаліції Мунке та Бату. Перший був обраний великим ханом на курултаї 1251 р., і монгольська імперія була поділена на дві частини. Західний улус Джучі на чолі з Бату розширився за рахунок володінь Чагадая в Центральній Азії. Улус Джучі зі столицею Сарай в дельті Волги невдовзі трансформувався в окреме державне утворення Золота Орда.

Західний улус імперії чингізидів (улус Джучі), який між 1236 та 1251 рр. хан Батий розширив за рахунок половецьких степів Надчорномор’я, Волзької Булгарії, Русі, Центральної Азії, охоплював землі численних тюркських племен. Власне монголи мешкали набагато східніше у Південному Сибіру та в Монголії. У Золотій Орді етнічними монголами були лише представники правлячої династії та їх оточення, що правили незліченними тюркомовними племенами, а також угро-фінами та слов’янами. Цей симбіоз завойовників-монголів з підкореними тюркськими племенами у західному улусі імперії чингізидів з часів Бату фігурує під назвою татари, а в літературі ХХ ст. – татаро-монголи.

Золота Орда – держава нащадків старшого сина Чингізхана Джучі, заснована 1224 р. як улус Джучі, 1266 р. отримала суверенітет при розпаді Монгольської імперії і припинила своє існування на початку ХVІ ст. У 1312 р. хан Узбек проголосив мусульманство державною релігією Золотої Орди. Гоніння на християнізованих татар призвело до їх масового переходу на службу московським князям. Традиційні звички та моральні принципи татарських степовиків стали органічним елементом суспільної моралі московитів, у тому числі й державної еліти молодого Московського царства (Федотов, 1936).

Дезінтеграція Золотої Орди розпочалася з від’єднанням земель Південної Русі після перемоги литовсько-руського війська над татарами у 1362 р. на Синіх Водах. На думку сучасних дослідників, битва сталася біля золотоординського міста, дослідженого археологами поблизу с. Торговиця на р. Синюсі на Кіровоградщині. Золота Орда розпалася протягом ХV ст. внаслідок серії поразок, завданих їй наприкінці ХІV ст. військами середньоазійської держави Тамерлана. На початку ХV ст. відокремилися Сибірське ханство та Ногайська орда, 1438 р. – Казанське ханство, 1441 р. – Кримське ханство, 1480 р. отримало суверенітет Московське князівство. Разом з тим, певна залежність Москви від татар зберігалася ще більше 250 р. – до кінця ХVІІ ст. Данину кримському хану платив не тільки Іван Грозний, але й батько Петра І Олексій Михайлович. Виплата Москвою «поминок» Криму припинилася лише наприкінці ХVІІ ст. за Петра І.

Кримське ханство на чолі з династією Гіреїв, у жилах яких текла кров Чингізхана, по суті було уламком Золотої Орди. Воно проіснувало з 1341 по 1783 рр., коли було анексоване Росією. Кримські татари є нащадками кипчаків-половців, що протягом пізнього середньовіччя змішалися з іншими етнічними групами півострову, зокрема, українцями. Останніх в якості полонених (ясиря) масово виводили з України в Крим татари. У 1478 р. ханство Гіреїв стало васалом Османської Порти. З цього часу стосунки з Литвою та Польщею загострилися, тож напади татар на Південну Русь стали мало не щорічними. Зокрема, один з перших таких походів на Київщину відбувся під проводом хана Менглі-Гірея 1482 р. Виконуючи прохання свого союзника, московського князя Івана ІІІ, татари розорили Середнє Подніпров’я, спалили Київ, а золоту чашу з пограбованої Софії Київської подарували московському князю. За археологічними джерелами, саме у цей час припинилося життя на численних слов’янських поселеннях Середнього та Нижнього Подніпров’я ХІ–ХV ст., що пережили монгольську навалу (Козловський, 1990).

Поглинення України Російською імперією створило передумови для знищення Росією Кримського ханства, що і здійснила Катерина ІІ у 1783 р.

Таким чином, драматизм української історії значною мірою пояснюється розташуванням України на межі Європи та євразійських степів, що здавна були домівкою войовничих степовиків. Несприятливу для українців геополітичну ситуацію передають слова народної пісні: «Горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела діток при битій дорозі». Український народ протягом середньовіччя втратив надто багато сил, крові, енергії, часу у протистоянні агресивному Степу. Послаблений безкінечними нападами войовничих кочовиків він став легкою здобиччю сусідів, значно віддалених від небезпечних степів, – Литви, Польщі, Московської держави. Коли у ХVІІІ ст. номади євразійських степів вичерпали свої соціально-економічні можливості й остаточно поступилися європейській цивілізації, ослаблена у віковому протистоянні Степу Україна була поділена між сильнішими сусідами. І понині Українська держава не може піднятися на ноги, що, значною мірою, є прямим наслідком історичних втрат від протистояння зі Степом.

 



Создан 25 апр 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником