13. ІРАНСЬКІ КОЧОВИКИ НАДЧОРНОМОР’Я

 
 

13. ІРАНСЬКІ КОЧОВИКИ НАДЧОРНОМОР’Я




13. ІРАНСЬКІ КОЧОВИКИ НАДЧОРНОМОР’Я

Близько трьох тисяч років тому первісні суспільства території України вступили в епоху розкладу та майнового розшарування. Набули поширення залізні зброя та знаряддя праці, що дало підстави археологам назвати цей період історії ранньозалізною добою. Саме тоді з’явилися найдавніші писемні згадки про первісні народи, що мешкали на українських теренах. Особливо докладно про Скіфію та її сусідів писав «батько історії» – грек Геродот, який присвятив їй IV книгу своєї дев’ятитомної «Історії» (Геродот, 1993, с. 180–229).

Скіфсько-сарматський період охоплює все І тис. до н.е. і перші століття нашої ери, коли культурно-історичний процес на півдні України визначали іраномовні племена кіммерійців, скіфів, сарматів. Усі вони прийшли в Надчорномор’я зі сходу і були далекими нащадками найдавніших індоєвропейських скотарів лісостепової та степової України, які у IV–III тис. до н.е. рушили степами Євразії на схід і досягли півдня Сибіру, Монголії, Індії, Ірану (див. попередні розділи). Для І тис. до н.е. археологічно простежено три хвилі міграції іраномовного населення (кіммерійці, скіфи, сармати), які котилися в українські степи зі сходу і по суті були поверненням нащадків найдавніших індоєвропейців Лівобережжя Дніпра на батьківщину своїх пращурів.

У цей час степова Україна стала західним крилом своєрідного світу іраномовних скотарів-номадів, що охоплював євразійський степ від Дунаю на заході до Алтаю на сході. Культурно-історичну спільноту утворювали три великі регіони: західний скіфський (степи України та Передкавказзя), східний сако-масагетський (Казахстан та Середня Азія) та центральний савромато-сарматський (степ між Нижнім Доном та Південним Уралом).

Рушійною силою соціально-економічних процесів, які зумовили поступовий розклад первісних суспільств на території України у І тис. до н.е., були поширення кочової форми скотарства (номадизму) та наростаючий культурний, економічний, соціальний вплив античної цивілізації на Чорноморське узбережжя. Під постійним впливом прогресивного Надчорномор’я поступово трансформувалися і консервативніші суспільства лісостепової та степової України.

Визначальний внесок у вивчення скіфсько-сарматської доби в Україні зробила київська школа скіфологів (О. І. Тереножкін, В. А. Ільїнська, Є. В. Черненко, Г. Т. Ковпаненко, Б. М. Мозолевський, В. Ю. Мурзін, С. С. Бессонова, Ю. В. Болтрик, О. В. Симоненко, С. А. Скорий). На основі їхніх праць побудований цей розділ. Значний внесок у дослідження степовиків Північного Надчорномор’я І тис. до н.е. зробили російські вчені Б. М. Граков, М. І. Артамонов, К. Ф. Смирнов.

Кіммерійці

Скіфсько-сарматська, або ранньозалізна доба розпочалася з появою в українських степах войовничих кіммерійців. Це перший народ стародавньої України, справжня назва якого відома науці, адже вона була зафіксована в стародавніх письмових джерелах, зокрема, у безсмертній «Одіссеї» Гомера:

«Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану,

Там розташоване місто й країна людей кіммерійських

Хмарою й млою повиті. Ніколи промінням ласкавим

Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне…

Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває».

У середині V ст. до н.е. Геродот сповіщав, що країна, яку в його час займали скіфи (тобто Північне Надчорномор’я), раніше належала кіммерійцям (рис. 92). На підтвердження своєї думки він писав: «Ще і тепер є у Скіфії Кіммерійські стіни, є Кіммерійські переправи, є область, що зветься Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор» (Геродот, 1993, с. 183).

Що відомо науці про походження загадкового племені кіммерійців? У середині II тис. до н.е. у лісостепах та степах Поволжя виникла зрубна археологічна культура епохи бронзи. Вона належала до численних скотарсько-землеробських культур євразійського степу, що виникли внаслідок міграції найдавніших індоєвропейських скотарів півдня України на схід. Значну роль у господарстві зрубників відігравало осіле та відгінне скотарство, хоча вони були добре знайомі із землеробством і проживали у постійних селищах уздовж степових річок. Археологічно простежується поступове переселення зрубних племен з Поволжя на захід паралельно із зростанням ролі скотарства в їхньому господарстві. Цей процес стимулювався прогресуючою аридизацією клімату степової зони Східної Європи. Пізньозрубні пам’ятки рубежу II–І тис. до н.е., відомі під назвою сабатинівської та білозерської культур, концентруються у степовому Надчорномор’ї, Надазов’ї та лісостеповому Лівобережжі Дніпра (Тереножкин, 1976, с. 190).

Близько 900 р. до н.е. на півдні України зникають постійні поселення зрубників. У цей час в українських степах поширюються підкурганні поховання скотарів-номадів зі зброєю, знаряддями, кінською упряжжю кіммерійського типу, які, на думку фахівців, є кінцевим етапом розвитку матеріальної культури зрубних племен. Паралельно в степах Східної Європи поширюється залізо, яке робить зброю та знаряддя кіммерійців значно ефективнішими порівняно з бронзовими виробами попередників.

Усі ці археологічні факти дають підстави дослідникам вважати кіммерійців пізніми зрубниками, що на початку І тис. до н.е. перейшли до кочового скотарства (Тереножкин, 1976, с. 186–215). Останнє невпізнанно змінило суспільство кочовиків. Воно стає рухливішим, оскільки родові колективи були змушені весь час пересуватися за стадами овець, корів, табунами коней, які, поїдаючи та витоптуючи траву, потребували постійної зміни пасовиськ. У степах кочовики мігрували у меридіональному напрямку: взимку худобу пасли на південних пасовиськах з тонким сніговим покривом, а літо проводили на півночі, де трава менше вигорала від сонця.

Рухливий спосіб життя стимулював розвиток транспортних засобів. Поширився колісний транспорт для перевезення майна, мобільних жител кочовиків (кибиток) та юрт. Обов’язковим елементом побуту номадів були конярство та вершництво. Недаремно в «Іліаді» мешканці далекого і таємничого Надчорномор’я названі «дивними доїтелями кобилиць» та «млекоїдами».

Постійна зміна пасовиськ призводила до частих збройних сутичок із сусідами. Тому суспільства кочових скотарів, як правило, були войовничі. Можливість легкого відчуження табунів коней та гуртів худоби призводила до нерівномірного їх розподілу, концентрації в одних руках і майнового розшарування скотарських суспільств. Мілітаризація останніх створювала додаткові умови для перерозподілу худоби на користь військових вождів. Тому з поширенням кочового скотарства в європейських та азійських степах відбувалася кристалізація верстви військової аристократії, яка на чолі загонів вершників здійснювала набіги на сусідів. Додатковим стимулом до військової агресії номадів на землі осілих землеробів була постійна потреба кочових степовиків у продуктах осілого господарювання – зерні, ремісничих виробах: складній металевій зброї, знаряддях праці, ювелірних виробах, дорогоцінних металах тощо.

Саме на цій стадії історичного розвитку, яка характеризувалася переходом до кочового скотарства, майновим розшаруванням та войовничістю суспільства, знаходилися кіммерійці. Судячи з імен їхніх вождів (Теушпа, Тугдаме, Шандакшатра), відомих за ассирійськими та грецькими письмовими джерелами, кіммерійці були іраномовним народом. Вони проживали в українських степах приблизно між 900 і 650 рр. до н.е., і відомі археологам за похованнями у насипах більш давніх степових курганів.

Поховальна яма під курганом нерідко обшивалася деревом і мала дерев’яне перекриття. Вірогідно, це свідчить, що пращури кіммерійців мешкали у лісистому краї і мали досвід дерев’яного домобудівництва. У ранніх кіммерійських могилах поховані лежать в архаїчній скорченій позі, властивій зрубній культурі епохи бронзи. Пізніше небіжчика клали випростаним на спині головою на захід. Саме так ховали своїх померлих скіфи, які були наступниками кіммерійців на півдні України. Поряд з померлими кіммерійськими воїнами-вершниками клали зброю: мечі та кинджали з грибоподібними навершями та хрестоподібними перехрестями бронзових руків’їв, стріли з бронзовими втульчастими, дволопатевими наконечниками (рис. 93, 5), кам’яні булави та молотки. У могилах воїнів знаходять своєрідну кінську упряж: бронзові вудила з кінцями двокільчастої форми та плавно зігнуті трипетельчасті псалії (рис. 93, 4), за допомогою яких вудила фіксувалися в роті коня. У степах між Доном та гирлом Дунаю розкопано понад 100 таких курганних поховань.

Прикладне мистецтво кіммерійців відоме насамперед за оздобленням кінської упряжі. Це складні геометричні орнаменти, в яких кола, спіралі та квадрати компонувалися в хрестоподібні композиції (рис. 93, 1, 2). Кіммерійські намогильні стели – це кам’яні стовпи заввишки близько 1,5 м, на яких зображувався бойовий пояс із різноманітною зброєю на ньому. Як кам’яна скульптура, так і зброя кіммерійців має паралелі на сході у культурі скотарів південносибірського степу.

Основою кіммерійського війська були загони легкоозброєних вершників-стрільців на чолі з родовими вождями. Войовничі степовики здійснювали військові походи на землі сусідів. Кіммерійські могили з характерними речами з’явилися на території Молдови, у Нижньому Подунав’ї, Добруджі. Однак, особливий інтерес для нас становлять контакти кіммерійців зі своїми північними сусідами, які були далекими пращурами слов’ян, зокрема, українців. Мається на увазі землеробська людність лісостепового Подніпров’я та межиріччя Дністра та Дніпра IX–VII ст. до н.е., яка відома археологам під назвою чорноліської археологічної культури.

На відміну від войовничих кіммерійських кочовиків, це осіле миролюбне населення займалося землеробством в його розвиненій, орній формі. На думку дослідників, характерний для глиняного чорноліського посуду орнаментальний мотив у вигляді заштрихованих паралельними лініями геометричних фігур символізує зоране поле. Осіле скотарство мало допоміжний характер. Розводили корів, овець, свиней, коней. Напади кінних загонів войовничих степовиків-кіммерійців змушували землеробів лісостепу захищати свої селища ровами та валами. З метою самооборони вони запозичили від степових нападників їхнє прогресивне для того часу озброєння, причому вплив кіммерійців у лісостепу був настільки потужний, що осілі землероби засвоїли навіть такі елементи суто степового військового обладунку, як кінська упряж, довгі мечі кіннотників тощо.

Значно більше відомо про походи кіммерійської кінноти через Кавказький хребет на південь у VIII – на початку VII ст. до н.е. Про це свідчать не лише знахідки кіммерійських речей на згаданих територіях, а й ассирійські письмові джерела: цар закавказької країни Урарту Руса І близько 722 р. до н.е. зазнав тяжкої поразки від кіммерійців. У 705 р. до н.е. у бою з ними загинув ассирійський правитель Саргон II, у 679 р. до н.е. вони напали на Ассирію, 675 р. до н.е. знищили Фрігійське царство в Анатолії, а близько 660 р. до н.е. підійшли до кордонів Лідії. Грізні кочовики з півночі справили таке глибоке враження на кавказькі народи, що у давньогрузинській мові їхнє ім’я «гмірі» означає «богатир» (Мурзін, 1994). За Геродотом, кіммерійці осіли на південному березі Чорного моря. Тут їхня країна під назвою Гаміра, за ассирійськими джерелами, проіснувала до кінця VII ст. до н.е., а 605 р. до н.е. була знищена їхніми затятими ворогами скіфами (Тереножкин, 1976, с. 215).

За легендою, кіммерійці опинилися у Малій Азії, тікаючи з Надчорномор’я під натиском скіфів. Однак письмові джерела та дані археології свідчать, що значна частина кіммерійців не пішла на Кавказ, а лишилася в українських степах, де була поглинута у VII ст. до н.е. новою хвилею іраномовних кочовиків зі сходу – скіфами. Геродот розповідає поетичну легенду про загибель кіммерійських царів. Скіфська навала розколола кіммерійське суспільство. Заклик кіммерійських вождів воювати з нападниками до кінця не дістав підтримки у народу. Тоді вожді почали битися між собою. Всі вони загинули у цьому бою і були поховані у високій могилі на березі Дністра.

Скіфи

Скіфи – це грецька назва іраномовних кочовиків українських степів VII–III ст. до н.е. Їхня самоназва – сколоти.

Першу згадку про скіфів маємо в ассирійському джерелі, що датується близько 674 р. до н.е. У цей час Ассирія потерпала від нападів войовничих кінних стрілків з луків, які вдерлися у Закавказзя з півночі, з країни Ішкуза на чолі з царем Партатуа. Пізніше скіфи стали союзниками Ассирії у боротьбі з повсталими мідійцями. Коли мідійці обложили ассирійську столицю Ніневію, «величезне скіфське військо на чолі з царем Мадієм, сином Прототія» (вірогідно, згаданого Партатуа), розбило військо нападників. Скіфські кіннотники могутньою хвилею прокотилися через весь Близький Схід і зупинилися на кордоні Єгипту.

Про ці драматичні події свідчать не лише численні близькосхідні письмові джерела, а й масове поширення типових скіфських наконечників стріл VII ст. до н.е. на землях від Кавказу до східного кордону Єгипту. Наслідком такого грабіжницького походу було зруйнування урартської фортеці Тайшебаїні, рештки якої досліджені археологами на пагорбі Карміл Блур під Єреваном. При розкопках було знайдено численні ранньоскіфські наконечники, які стирчали в стінах спаленого укріплення.

Легендарне царство Ішкуза, з якого скіфи чинили напади на Закавказзя та Передню Азію, знаходилося на Північному Кавказі та Кубані. Саме тут сконцентрована переважна більшість скіфських курганів VII–VI ст. до н.е. Цікаво, що серед знайдених у цих могилах типово скіфських речей багато виробів близькосхідного походження із срібла й золота. Вони потрапили до скіфів під час грабіжницьких походів у Закавказзя.

Із сотнями ранньоскіфських поховань Північного Кавказу контрастує невелика їх кількість (усього близько 20) у степах півдня України. На відміну від степового Надчорномор’я лісостепова смуга України у VII–VI ст. до н.е. була ареною бурхливого економічного розвитку. Тут між верхів’ями Дністра та Ворсклою відома величезна кількість поселень, городищ, поховань осілих землеробів, нащадків вищезгаданих чорноліських племен X–VIII ст. до н.е., пращурів слов’ян (Тереножкин, 1976; Ильинская, 1968).

Після заснування грецьких торгово-ремісничих факторій наприкінці VII – у VI ст. до н.е. на північному узбережжі Чорного моря між лісостеповими землеробами та греками встановилися тісні торгові контакти. До материкової Греції колоністи вивозили зерно в обмін на ремісничі товари, вино, предмети розкоші. Однак торговельні шляхи з півночі до грецьких колоній Чорноморського узбережжя перетинали степ. Військовий контроль над ними давав неабиякий зиск войовничим номадам Надчорномор’я. Саме вигоди транзитної торгівлі та контролю над торговельними шляхами із землеробського лісостепового Подніпров’я до грецької колонії Ольвії у гирлі Південного Бугу зумовили переміщення центру Скіфії з Передкавказзя на Нижній Дніпро (Мурзин, 1990, 1994; Бартонек, 1991). Сталося це близько середини VI ст. до н.е. і, мабуть, супроводжувалося збройною боротьбою кочовиків-скіфів з осілими землеробами лісостепу за політичний контроль у Північному Надчорномор’ї.

Згадкою про цю війну є наведена Геродотом легенда про повернення скіфів з кавказького походу в надчорноморські степи. Тут їх зустріла вороже налаштована молодь, що була народжена скіфськими жінками від рабів, доки їхні чоловіки воювали у Закавказзі. Скіфи не змогли зброєю подолати опір молодого покоління. Однак нащадки рабів швидко розбіглися, коли скіфи взяли в руки нагаї.

З кінця VI ст. до н.е. скіфи впевнено контролювали ситуацію в Північному Надчорномор’ї. Про це писав Геродот, який відвідав Ольвію в середині V ст. до н.е. Число скіфських пам’яток в українських степах різко зросло наприкінці VI ст. до н.е., досягаючи максимуму у IV ст. до н.е. (Ильинская, Тереножкин, 1983; Мозолевський, 1983).

Скіфсько-перська війна

Незадовго після встановлення скіфського контролю над Північним Надчорномор’ям останнє зазнало нападу величезного перського війська на чолі з царем Дарієм І Гістаспом. Ця драматична подія сталася близько 514 р. до н.е., і була докладно описана Геродотом (Геродот, 1993, с. 199–213).

Після падіння Ассирії на Близькому Сході запанувала Персія. Мріючи про світове панування, перські правителі з династії Ахеменидів почали готуватися до завоювання Греції. Для цього треба було відрізати її від чорноморського хліба і забезпечити тили перському війську, підкоривши скіфів. На Близькому Сході ще добре пам’ятали навалу скіфської кінноти з півночі. Це стало формальним приводом для вторгнення персів до Скіфії. «Цар побажав тепер покарати скіфів за вторгнення в Мідію», – писав Геродот.

Дарій І зібрав величезне різноплемінне військо, яке, за Геродотом, налічувало 700 тис. воїнів. На думку фахівців, «батько історії» у декілька разів перебільшив чисельність персів. Однак, і в цьому випадку армія була дуже велика (Черненко, 1984).

Перейшовши Босфорську протоку між Азією та Європою по спеціально побудованому наплавному мосту, перси спустошили Фракію і вийшли на Нижній Дунай. Неподалік від його гирла підкорені персами греки спорудили ще один міст через ріку, по якому перська армія Дарія форсувала Дунай і вступила в Скіфію (рис. 94).

Скіфам не вдалося створити міцний антиперський союз із сусідніми народами. Тому їхнє військо відходило без бою на схід, спалюючи пасовиська, отруюючи криниці та джерела. Дарій переслідував скіфів і у північному напрямку, спаливши у лісостепу якесь велике місто (можливо, Гелон). Слідом за скіфами Дарій дійшов до безводного, випаленого сонцем Надазов’я. Тут перси зупинилися в укріпленому таборі. Пройшовши майже всю степову Скіфію, вони так і не змогли нав’язати генеральної битви скіфам і знищити їхнє військо. Виснажені й знесилені довгими переходами і наскоками скіфської кінноти, перси були змушені повертатися назад до переправи через Дунай випаленими чорноморськими степами. Скіфи на чолі зі своїми царями Іданфірсом, Таксакісом та Скопасісом продовжували знесилювати перську армію наскоками, готуючись до вирішального бою (рис. 95).

Геродот розповідає, що у цей час до перського табору приїхав посланець Іданфірса з дивними дарами: птахом, мишею, жабою і п’ятьма стрілами. Перси вирішили, що скіфи віддають переможцям свою військову могутність, землю, воду і небо своєї батьківщини. Однак радник Дарія розчарував свого господаря, розтлумачивши подарунки інакше: «Якщо ви, перси, не полинете в небо, обернувшись на птахів, не сховаєтесь у землі, ставши мишами, чи не скочите в болото, обернувшись на жаб, – ви не повернетесь назад, уражені цими стрілами».

Нарешті скіфи наважилися на вирішальну битву з армією Дарія, остаточно виснаженою довгим походом. Однак у ніч перед боєм Дарій з добірною частиною війська втік з табору, лишивши там знесилених воїнів та ревучих віслюків, які мали створити видимість армії і ввести в оману скіфів. Таємно, під покривом ночі, Дарій з гвардією переправився через Дунай наплавним мостом, яким він прибув до Скіфії. Так безславно скінчилася невдала спроба персів завоювати Скіфію.

Велика Скіфія

Перемога над персами небувало піднесла авторитет та зміцнила владу скіфів у Північному Надчорномор’ї. Скіфія увійшла в смугу свого розквіту, який тривав протягом V–IV ст. до н.е.

Володарями країни були царські скіфи Надазов‘я, які підкорили найближчих сусідів і мали певний політичний вплив на більш віддалені народи. Відомо багато спроб реконструювати карту Скіфії за Геродотом. Найбільш переконливу реконструкцію запропонували В. А. Іллінська, О. І. Тереножкін та Б. О. Рибаков (рис. 94).

Надчорноморські та надазовські степи були зайняті власне іраномовними кочовими скіфами. Північніше у лісостепах між Верхнім Дністром і Ворсклою відомі численні селища та величезні городища пращурів слов’ян – скіфів-орачів та скіфів-землеробів. На захід від них мешкали фракійці, а на схід на верхньому Дінці та Дону – угро-фінські племена будинів. У Поліссі жили балтські племена неврів, андрофагів, меланхленів. За Доном починалися кочів’я спорідненого скіфам іраномовного народу савроматів. Південними сусідами степових скіфів були грецькі колоністи Чорноморського узбережжя.

Основою могутності й процвітання скіфів-степовиків був, як зазначалося, контроль за торгівлею зерном, вирощеним осілими землеробами лісостепу. Через чорноморські колонії греки вивозили зерно до материкової Греції. Зокрема, Афіни з V ст. до н.е. забезпечувалися хлібом зі Скіфії. За хліб греки розплачувалися ремісничими виробами, коштовною зброєю, вишуканим посудом, ювелірними виробами зі срібла та золота, вином. Коштовності та предмети розкоші, знайдені у скіфських курганах українських степів, були виготовлені в ремісничо-торгових центрах греків північного узбережжя Чорного моря – Тірі, Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї та ін. (рис. 96). Скіфська знать накопичувала ці престижні, коштовні речі, які згодом опинялися у курганах скіфської аристократії. Наприкінці V – у IV ст. до н.е. були споруджені найбільші скіфські кургани. Саме цим часом датується також переважна більшість рядових скіфських поховань у степу.

Контроль над потоком зерна з лісостепової України через колонії Чорномор’я до Греції зумовлював два головні напрями скіфської політики: північний та південний. Скіфські правителі робили постійні зусилля щодо втримання військово-політичного контролю не лише над виробниками зерна – землеробами лісостепу, а й над транзитними торгівцями цим зерном – греками Надчорномор’я. Скіфи брали активну участь у політичних і військових баталіях, що точилися у грецьких містах-колоніях Чорноморського узбережжя. Частина скіфської аристократії досить довго жила у цих містах і поступово еллінізувалася під впливом блискучої античної культури. Про це свідчать як грецькі письмові джерела, так і скіфсько-еллінський набір речей у скіфських могилах на стародавніх цвинтарях Ольвії, Херсонесу, Пантікапею (Мурзін, 1994, с. 121–126).

Третім напрямом політичної активності скіфів був захід. По Нижньому Дунаю і навіть по Нижньому Дністру рання Скіфія межувала з фракійцями, які заважали прямій торгівлі з Грецією. Найбільший успіх скіфської експансії на захід пов’язаний з іменем царя Атея. В середині IV ст. до н.е. цей правитель підкорив Добруджу та Правобережжя Нижнього Дунаю і навіть карбував в античному місті Калатеї власну монету (рис. 97). Знайдено напис, де він погрожував мешканцям міста Візантій на березі Босфору: «Цар скіфський Атей демосові візантійців: не перешкоджайте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води».

Однак у цей час на півночі Греції міцніла держава Македонія на чолі з Філіпом II. У битві з македонянами 339 р. до н.е. на Нижньому Дунаї скіфи були розбиті, загинув їхній цар Атей, якому було майже 100 років. 331 р. до н.е. Зопіріон, намісник сина Філіпа II – Олександра Македонського, здійснив похід на чолі 30 тис. воїнів з Нижнього Дунаю на Ольвію. Македонянам не вдалося взяти місто, а на зворотному шляху всі вони разом з полководцем були знищені скіфами.

Скіфська культура

Культура скіфів українських степів була місцевим своєрідним виявом культури величезного кочового іраномовного світу, який розвивався в євразійських степах від Алтаю до Нижнього Дунаю протягом І тис. до н.е. Вона творчо вбирала в себе впливи сусідів і відповідно пережила кілька етапів історичного розвитку.

Формування скіфської культури відбувалося у VII ст. до н.е. під знаком поглинення і засвоєння елементів культури попереднього населення Надчорномор’я – кіммерійців. Під час походів за Кавказький хребет скіфи сприйняли багато передньоазійських здобутків. З V ст. до н.е. Скіфія розвивалася під сильним культурним впливом античної Греції, переважно з міст-колоній Чорноморського узбережжя (Мурзін, 1994, с. 128).

Скіфи були кочовими скотарями і весь час рухалися слідом за табунами коней та гуртами овець. Чоловіки їхали верхи, а жінки та діти у кибитках – чотири- чи навіть шестиколісних возах, які були вкриті повстю від негоди. Взимку скіфи пасли худобу на малосніжних низинах Нижнього Подніпров’я, Надчорномор’я, Надазов’я, Північного Криму. Літо проводили на півночі – у лісостепах, де було більше води, а трава на пасовиськах менше вигорала під сонцем. Геродот сповіщав, що, відступаючи перед персами вглиб степів, скіфи відправили свої сім’ї з худобою на північ, тобто на традиційні літні пасовиська кочовиків.

Скотарській економіці скіфів відповідав їхній раціон: м’ясо, молоко, сир. Геродот докладно описує виготовлення екзотичного для греків продукту – іпаки, сиру з кобилячого молока. Значну частку раціону становили каші (пшенична, ячмінна).

Уявлення про зовнішність, одяг, озброєння скіфів дають численні зображення на срібному та золотому посуді та інших ювелірних виробах, знайдених у скіфських могилах (рис. 98). Скіфські чоловіки носили бороди, вдягалися в короткі каптани, вузькі штани, шкіряні черевики. Голову прикривали повстяним башликом конічної форми. Одяг прикрашався хутром та орнаментом, для аристократії – золотими орнаментованими платівками, число яких іноді сягало кількох тисяч. На довгому вбранні та високому головному уборі знатних скіфянок було чимало золотих бляшок-нашивок.

Основа скіфського війська – легка кіннота, озброєна короткими мечами-акінаками, сокирами, списами. Проте головною зброєю були лук та стріли. Невеликий потужний скіфський лук стріляв на відстань до 500 м. Своєрідністю тактики бою була влучна стрілянина по ворогу на повному скаку (Черненко, 1968).

Досконалий лук та вправні лучники були добре відомі за межами Скіфії. Не лише безпосередні сусіди, а й далека Греція запозичили наконечники стріл скіфських типів. Письмові джерела свідчать, що поліцейську службу в Афінах несли найманці – скіфи-лучники.

Ударною силою скіфського війська була важкоозброєна кіннота. Вона складалася зі скіфської знаті, яка могла придбати коштовний захисний обладунок. Останній, крім щита, включав шкіряні куртку, штани та шолом, обшиті, як лускою, залізними чи бронзовими пластинами. Найдорожчим був обладунок грецької роботи – виготовлені з суцільного бронзового чи сталевого листа шоломи, поножі античної роботи.

Визначальний внесок у вивчення матеріальної культури та побуту скіфів зробили археологи України в ході розкопок скіфських курганів Північного Надчорномор’я.

Дамо короткий опис типового поховання рядового скіфського воїна IV ст. до н.е. Кургани кочових скіфів розташовувались в українських степах групами на найвищих, вододільних ділянках рельєфу. Під курганним насипом заввишки до 2 м знаходилась прямокутна яма розмірами приблизно 2 х 3 м, завглибшки 2–4 м. У нижній частині північної стіни ями робився підбій. У цій поховальній камері у випростаній позі на спині головою на захід клали небіжчика. Поряд, як правило, зліва знаходять горит (футляр для лука та стріл) з кількома десятками бронзових наконечників стріл, а також 1–2 залізні наконечники списів, наконечник дротика, рештки залізного меча-акінака. В головах лежать рештки загробної їжі: частина скелета вівці чи коня та залізний господарчий ніж з кістяним руків’ям. Іноді грецька амфора з-під вина. У чоловічих могилах знаходять кам’яні фігури воїнів-родоначальників. Як правило, вусатого воїна зображували з гривною на шиї, рогом у руці, бойовим поясом з різноманітною зброєю.

Незрівнянно багатшими були грандіозні поховальні споруди скіфських царів, перекриті курганними насипами заввишки як шестиповерховий будинок (до 21 м). Найбагатші з них – кургани Чортомлик, Солоха, Куль-Оба, Огуз, Мелітопольський, Бердянський, Товста Могила та ін. Образний і докладний опис поховання скіфського царя подає Геродот: «Могили їхніх царів розташовані в місцевості Гери, в тому місці, до якого Борисфен судноплавний, пливучи від моря. Там, коли помирає їхній цар, вони викопують в землі велику чотирикутну яму, а як вона вже готова, беруть трупа. Тіло мерця покривають воском (перед тим очищають від нутрощів його живіт), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево, кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені. Ті, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царські скіфи: відрізають кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені. І коли так вони об’їздять із покійником всі племена, вони прибувають у країну Гери, яка є областю останнього підвладного їм племені і місцем поховання царів. Потім помістивши покійного на підстилку в могильному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають їх очеретяними матами. В просторому приміщенні-склепі ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, візника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді вони зовсім не використовували). Коли вони все це зроблять, то насипають великий земляний курган, намагаючись зробити його якомога вищим.

Коли минає рік, вони влаштовують нове святкування. Вибирають п’ятдесят найкращих слуг і задушують їх, і до того ще п’ятдесят коней із найкращих… Виготовивши з 50 задушених юнаків та такої ж кількості коней чучела, скіфи розставляли на увіткнутих у землю жердинах навкруги царського кургану 50 мертвих вершників-охоронців.» (Геродот, 1993, с. 196).

В Україні досліджено більше десятка курганів скіфських царів (Мозолевський, 1979).

Старожитності скіфів археологи розрізняють за так званою скіфською тріадою – своєрідною зброєю, кінською упряжжю та звіриним стилем у прикладному мистецтві. У розвитку останніх простежується два головні періоди – ранній (VII–V ст. до н.е.) та пізній (V–III ст. до н.е.).

Ранньоскіфські мечі мають брускоподібне навершя та серцеподібне перехрестя (рис. 99, 13). Пізніше навершя набуває антеноподібної, перехрестя – трикутної, а лезо – гостролистої форми (рис. 99, 3). Вузьку гостролисту форму мають і пізньоскіфські наконечники списів (рис. 99, 1), на відміну від масивних лавролистих наконечників VII–V ст. до н.е. (рис. 99, 12). У пізній період великого поширення набувають залізні наконечники метальних дротиків з довгою тонкою втулкою (рис. 99, 2).

Масовою знахідкою в могилах скіфських воїнів є бронзові втульчасті трилопатеві наконечники стріл. Ранні вістря масивніші, більші за розміром, з довгою втулкою (рис. 99, 15–19), дволопатевіі, іноді з пером ромбічної форми та шипом на довгій втулці (рис. 99, 18, 19). Пізньоскіфські наконечники дрібніші, з короткою або схованою втулкою (рис. 99, 4–9, 14), іноді трикутної в перетині форми (рис. 99, 4, 5).

Висока боєздатність скіфської кінноти (рис. 100) значною мірою була зумовлена досконалою кінською упряжжю, яка давала змогу вершнику чітко керувати конем. Найважливішими її елементами є вудила, що фіксувалися у роті коня за допомогою псаліїв. Ранні скіфські бронзові вудила, як правило, закінчувалися стрем’ячкоподібними кільцями (рис. 99, 20) і фіксувалися тридірчастими, злегка зігнутими псаліями (рис. 99, 21). У IV–III ст. до н.е. масового поширення набули прості, залізні вудила (рис. 99, 10) та дводірчасті псалії (рис. 99, 11).

Звіриний стиль полягає у широкому запровадженні в прикладному мистецтві зооморфних мотивів. Реалістичні чи схематичні зображення диких тварин у динамічних позах прикрашали зброю, кінську упряж, одяг, предмети побуту. Ранньоскіфський звіриний стиль відзначався реалізмом (рис. 96), виразними впливами Близького Сходу, зображенням суто азійських тварин: гірських баранів, хижаків родини котячих, грифонів, баранів та ін. У V–III ст. до н.е. внаслідок потужного культурного впливу з грецьких колоній Надчорномор’я (рис. 101) на півдні України поширюється пізній різновид звіриного стилю, який називається греко-скіфським. Він характеризується схематизацією та поширенням суто античних міфологічних і орнаментальних мотивів поряд зі скіфськими. Такий стиль був західним виявом прикладного мистецтва євразійського степу, де в І тис. до н.е. панували зооморфні мотиви (Археология УССР, 1986, т. 2, с. 166–170; Мозолевський, 1979, с. 100–104).

Вірування скіфів належать до політеїстичних релігій передкласових суспільств. Серед багатьох богів виділялися головні, один з яких був верховним божеством. Племінні вірування первісних скотарів перебували на стадії трансформації у національну релігію ранньокласової скіфської держави (Археология УССР, 1986, т. 2, с. 157–163; Бессонова, 1983).

Скіфська релігія має численні паралелі у віруваннях інших індоєвропейських народів, насамперед індоіранців. Першим це відзначив Геродот, який назвав сім головних скіфських божеств та їхні аналоги у грецькому Пантеоні. Головними скіфськими божествами були богиня священного вогню домашнього вогнища Табіті (Гестія стародавніх греків), уособлення неба Папай (Зевс) та його дружина, богиня землі й води Апі (Гея). Важливе місце в пантеоні займали бог сонця Гойтасир (Аполлон), богиня родючості та життя Аргімпаса (Афродіта), бог-герой Геракл та божество війни Арей (Арес). Геродот яскраво змалював поклоніння скіфів мечу, який був символом Арея, та принесення в жертву йому військовополонених (Геродот, 1993, с. 193, 194). Царські скіфи поклонялися ще й родоначальнику та покровителю коней Тагімасаду.

Скіфські вірування являють собою яскравий приклад індоіранських релігій. Про це свідчать такі традиційні для індоіранських культів елементи, як семибожжя, поклоніння сонцю, вогню, небу, обожнення коня та меча тощо.

Вражаюча різниця між грандіозними поховальними спорудами царів та бідними могилами рядових скіфів демонструє ступінь майнового та соціального розшарування скіфського суспільства. За майновим та правовим статусом у ньому простежуються верстви рядових общинників, родової аристократії, верховних правителів-царів, підкорена місцева людність, раби з числа військовополонених та ін. Є всі підстави говорити про початок формування скіфської держави. Як і всі державні утворення кочових скотарів (гунська імперія Аттіли, Аварський каганат, імперія Чингізидів тощо), скіфська держава була досить нестійким, ефемерним об’єднанням, яке скоро розпалося через різні об’єктивні й суб’єктивні причини. Крім того, на скіфів зі сходу тиснула нова хвиля іраномовних кочовиків – сарматів.

Сармати були східними сусідами скіфів і з IV ст. до н.е. почали поступово заселяти правий, західний берег Нижнього Дону. Крах Скіфії був зумовлений не стільки експансією сарматів, скільки низкою несприятливих для скотарського господарства природно-кліматичних змін. Інтенсивне випасання великих гуртів худоби протягом кількох століть зумовило деградацію скіфських степових пасовиськ, яку посилювала прогресуюча аридизація клімату. Надмірна експлуатація землі протягом тривалого часу призвела до підриву економічних ресурсів лісостепових виробників зерна. Скіфський хліб став неконкурентоспроможним на грецькому ринку, адже саме в цей час дешеве збіжжя почало надходити до Середземномор’я з Єгипту.

На рубежі IV–III ст. до н.е. у Північному Надчорномор’ї зникають кургани степових скіфів. Скіфське населення концентрується в регіонах, придатних для землеробства та осілого скотарства: на Нижньому Дніпрі, у Нижньому Подунав’ї, Північному та Передгірному Криму. Давньогрецький географ Страбон назвав Нижній Дніпро та Крим цього часу Малою Скіфією.

Спустілий скіфський степ між Доном та Дніпром у III–II ст. до н.е. заселило сарматське племінне об’єднання роксоланів. Численні пізньоскіфські укріплення, що суцільним ланцюгом тягнуться вздовж правого берега Нижнього Дніпра від Запорожжя до Херсона, майже до кінця І ст. до н.е. стримували просування сарматів українським степом на захід.

Дослідження останніх років свідчать про певну залежність економіки Надчорномор’я від циклічних змін клімату в степовій зоні. Так, розквіт Скіфії та грецьких торгово-ремісничих центрів у V–IV ст. до н.е. збігся з періодом максимального зволоження клімату надчорноморських степів, а їхня аридизація в III–II ст. до н.е. зумовила колапс кочового скотарства і перехід пізніх скіфів до землеробства у річкових долинах. Вірогідно, сармати у II–І ст. до н.е. зайняли вже спустілий скіфський степ. На початку нашої ери кількість опадів у степах півдня Східної Європи зросла. Не випадково розквіт Сарматії відбувся саме в цей сприятливий для скотарства природно-кліматичний період (Полин, 1992, с. 104, 105).

Мала Скіфія у Криму зі столицею Неаполь Скіфський (нині околиця Сімферополя) проіснувала до IV ст. н.е. Вона поступово втрачала свої характерні риси, оскільки розвивалася під сильним військово-політичним і культурним впливом сарматів з півночі та грецьких колоністів кримського узбережжя. У III ст. н.е. Кримська Скіфія зазнала нападу готських дружин з півночі, а наприкінці IV ст. під ударами гунів загинула переважна більшість пізньоскіфських поселень Криму та був зруйнований Неаполь Скіфський.

Сармати

Ми не знаємо, як називали себе кочовики, що у III ст. до н.е. прийшли з-за Дону в українські степи на зміну скіфам. Греки та римляни називали їх сірматами, або сарматами, що з давньоіранської перекладається як «оперезаний мечем» (рис. 102). За Геродотом, їхні пращури савромати проживали на схід від скіфів за річкою Танаїс (Дон). Батько історії переповідає легенду, за якою вони є нащадками дітей скіфських юнаків та войовничих жінок – амазонок. Їм не вдалося добре опанувати мову чоловіків, «тому савромати розмовляють скіфською мовою, але здавна зіпсованою», – писав Геродот.

Ці нібито фантастичні свідчення давньогрецького історика про походження та етнічну спорідненість сарматів з іраномовними скіфами, високий громадський статус та войовничість сарматських жінок підтверджені під час археологічних розкопок сарматських могил.

Сармати – це центральна частина іраномовної культурно-історичної спільноти ранніх скотарів-номадів, яка розвивалася в І тис. до н.е. в євразійських степах від Алтаю на сході до гирла Дунаю на заході. Сарматською батьківщиною вважаються степи басейнів Нижньої Волги та Уралу. Археологи розрізняють три послідовні періоди історичного розвитку сарматів: савроматський (VІІ–IV ст. до н.е.), ранньосарматський або прохорівський (III ст. до н.е. – II ст. н.е.), та пізньосарматський, або аланський (II–IV ст. н.е.). Починаючи з IV ст. до н.е. простежується постійна експансія сарматських племен на захід, до степів Надазов’я (Смирнов, 1964; 1984; Давня історія України, 1998, т. 2, с. 154–194).

Запустіння скіфських степів у III ст. до н.е. через аридизацію клімату та деградацію скотарського господарства скіфів створило передумови для заселення Надазов’я та Північного Надчорномор’я сарматами. До того ж зі сходу на них тиснули інші скотарські народи, що прийшли в рух через завойовницькі війни Олександра Македонського в Середній Азії.

Як свідчать античні автори, зокрема Діодор Сицилійський, експансія сарматів на скіфські землі була далеко не мирною. Вони, «зробившись сильнішими, спустошили значну частину Скіфії та, до ноги винищуючи переможених, перетворили більшу частину країни на пустелю» (Латишев, 1947, т. II, § 43.7).

Страбон відзначав, що народ сарматів складався з кількох племінних об’єднань. Першими зі сходу через українські степи в Подунав’я пройшли язиги. За ними із-за Дону в Надазов’я просунулися роксолани, експансію яких на захід довго стримували пізньоскіфські городища Нижнього Подніпров’я. Сіраки проживали на Кубані, аорси та алани – на Нижньому Дону.

Наприкінці І ст. до н.е. роксолани форсували Дніпро й просунулися степами на захід. Разом з язигами вони чинили військові напади на римську провінцію Мезію в Подунав’ї. Слідом за ними з-за Дону до багатих римських провінцій Нижнього Подунав’я посунули племінні об’єднання аорсів. У цей час потерпають від нападів сарматів багаті греко-римські центри Чорноморського узбережжя – Боспорське царство та Херсонес у Криму, Ольвія, Тіра та ін.

Римський поет Овідій писав про пограбування сарматами Нижнього Подунав’я: «Ворог, сила якого – кінь та швидка стріла, спустошує жалюгідні багатства навколишніх сіл». У II ст. н.е. українськими степами від Дону до Дунаю прокотилася хвиля аланів, остаточно зруйнувавши пізньоскіфські укріплення Нижнього Подніпров’я. З цього часу на Дунаї розпочалася так звана Сарматська війна Риму з аланами та іншими варварськими племенами (Симоненко, 1994, с. 137–156).

Сарматська агресія була спрямована не лише у багаті римські провінції Подунав’я чи античні міста-колонії Чорноморського узбережжя, а й на північ, на землі осілих землеробів-праслов’ян лісостепової смуги України. На рубежі нашої ери сармати здійснювали збройні напади на городища зарубинецької культури Середнього Подніпров’я і навіть Подесення. Сарматські наконечники стріл знаходять при розкопках валів зарубинецьких городищ цього часу. Сармати істотно вплинули на культурний розвиток праслов’ян Середнього Подніпров’я (Максимов, 1982), ставши складовим компонентом антської етнічної спільноти, що проживала у лісостепах України у V–VII ст.

Кочове скотарство сарматів багато в чому нагадувало скіфське, відрізняючись від нього дещо більшою рухливістю. Це пояснюється господарюванням у посушливіших регіонах. Ось як описує скотарський побут роксоланів Страбон: «Кибитки номадів зроблені із повсті і поставлені на вози, на яких вони живуть. Навколо кибиток пасеться худоба, м’ясом, сиром, молоком якої вони кормляться. Вони пересуваються за своїми стадами, вибираючи місцевості з гарними пасовиськами: взимку в болотах біля Меотиди (Азовське море), а влітку на рівнинах.» (Латишев, 1947, т. II, § 3.77).

Отже, так само, як і скіфи, сармати здійснювали сезонні міграції за гуртами овець і табунами коней у меридіальному напрямку. Влітку худоба паслася на північних лісостепових пасовиськах, де трава менше вигорала від сонця. Зимували на низинах біля Азовського моря, на Нижньому Дону, Прикубанні – на степових пасовиськах з тонким сніговим покривом. Саме тут археологи дослідили зимівники сарматських скотарів. Кочовим скотарством займалися заможні родини, які мали численні гурти овець та кінські табуни. Бідні общинники проживали осіло у Надазов’ї, вирощуючи пшеницю, просо та займаючись осілим скотарством.

Продукти землеробства (зерно, вино), ремісничі товари (зброю, ювелірні вироби, предмети розкоші тощо) сарматські номади отримували обмінюючи їх, а нерідко й грабуючи осілих сусідів – землеробів лісостепової України, Передкавказзя та античних торгово-ремісничих центрів Надчорномор’я. Особливо велику роль у житті суспільства відігравав Танаїс – антична колонія у гирлі Дону. Нижній Дон був економічним, культурним, політичним центром Сарматії з II ст. до н.е.

Сарматський одяг багато в чому нагадував скіфський. Однак, на відміну від скіфів, сарматські чоловіки носили грецькі плащі із застібкою-фібулою на правому плечі. Довгий жіночий одяг обшивався по подолу та коміру бісером та намистом. У цей час поширилася мода на різноманітне намисто з напівкоштовного каміння та скла, амулети.

В історії військової справи сарматів виділяються два головних періоди. На ранньому військо складалося з народного ополчення на чолі з родовими вождями. Його основою була легка кіннота, озброєна луками та мечами. Піхота комплектувалася з найбідніших общинників.

Після невдалих зіткнень з римськими легіонами в Подунав’ї у І ст. до н.е. сарматське військо реорганізувалося. Його ударним кулаком стала важкоозброєна кіннота – катафрактарії, що з метою прориву бойових порядків піших римських легіонерів атакувала тісним строєм з довгими (до 4,5 м) списами (рис. 102; 103, 3). Такий кіннотник (нерідко разом з конем) був захищений важким обладунком – катафрактою: довгим каптаном з грубої шкіри, лускоподібно обшитим залізними пластинами. В цей час набувають поширення великі, потужні луки і масивні залізні наконечники стріл для боротьби з важкоозброєною кіннотою (рис. 103, 4–6), довгі залізні мечі для кінного бою (рис. 103, 12) (Археология УССР, 1986, т. 2, с. 218).

Римський історик початку нашої ери Тацит писав про сарматів: «Коли вони з’являються кінними загонами, жоден інший стрій не може їм протистояти» (Тацит, 1970, т. І). Саме поразки від сарматських катафрактаріїв змусили римлян реформувати своє піше військо, посиливши його важкоозброєною кіннотою. Сарматські найманці-кіннотники брали участь у війнах на північних кордонах римських володінь у Подунав’ї та в інших збройних конфліктах перших століть нашої ери.

Савроматська зброя та кінська упряж VII–II ст. до н.е. мало чим відрізнялися від скіфських. Однак, у зв’язку зі згаданими змінами у військовій тактиці сарматів з І ст. до н.е. їхнє озброєння набуває яскравої своєрідності. Поширилися довгі залізні мечі спочатку із серпоподібним (рис. 103, 2), а потім кільцевим (рис. 103, 1) навершям. На зміну невеликому скіфському луку зі стрілами з дрібними бронзовими наконечниками прийшов потужний «гунський» лук з масивними залізними трилопатевими вістрями з черешком (рис. 103, 46). Римлянин Овідій називає їх «стрілами, вологими від зміїної отрути», «літаючим залізом, просякнутим отрутою», «синюватими від зміїної отрути». Захисний панцир та кінську упряж пізні сармати прикрашали великими, круглими, багато орнаментованими срібними чи мідними бляхами – фаларами (рис. 102).

Прикладне мистецтво сарматів було своєрідною модифікацією скіфсько-сибірського звіриного стилю. У савроматські часи особливого поширення набувають зображення вовків та ведмедів. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. На початку нашої ери сарматські племена аорсів та аланів, які вели караванну торгівлю зі спорідненими іраномовними племенами саків та масагетів Закаспію, занесли на Кубань, Нижній Дон, Приазов’я елементи середньоазійського поліхромного стилю. На досить схематичних металевих зображеннях звірів з’являються різнокольорові вставки з сердоліку, бірюзи, кольорової скляної пасти. Східна за походженням поліхромія остаточно перемагає у Надчорномор’ї з приходом гунів у IV ст., мистецтво яких характеризується геометричними поліхромними композиціями (Археология УССР, 1986, т. 2, с. 219, 220).

Сарматський поліхромний звіриний стиль був занесений сарматами, готами та гунами до Європи. Тут він домінує у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом І тис. н.е. Саме в цій мистецькій традиції лежать корені звіриної орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх кораблів дракарів, а давньоруські монахи-літописці прикрашали рукописи XII–XIII ст.

Переважну більшість інформації про сарматів археологи дістали під час розкопок їхніх курганів. Рядові сарматські поховання знаходяться під невисокими курганними насипами, або влаштовані в насипах давніших курганів. Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої деревом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних наконечників стріл, меч, точильний брусок, у жіночих – сіроглиняні глечики, прикраси (намиста з напівдорогоцінних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо). У багатих сарматських могилах чимало ювелірних виробів та посуду із дорогоцінних металів. Вони є складними поховальними спорудами (Соколова могила на Миколаївщині, Пороги на Вінниччині, Ногайчинський курган у Криму та ін.).

Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоіранським народам, сарматам властиве семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням вогню та сонцю. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев’яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо.

Родоплемінний лад сарматів знаходився на стадії розкладу. Приватна власність на худобу сприяла майновому розшаруванню суспільства. Про це свідчать також сарматські кургани, що дуже відрізняються один від одного за багатством поховального інвентарю. Крім аристократії та рядових общинників, сарматське суспільство включало верству рабів-військовополонених. Торгові, культурні, військово-політичні відносини з античними державами-містами Надчорномор’я сприяли соціальному розшаруванню скотарського суспільства степовиків і вивели його на межу державотворення. На думку дослідників, на початку нашої ери сарматські племена консолідувалися навколо міста Танаїс на Нижньому Дону в переддержавне утворення, якому так і не судилося стати справжньою міцною державою.

На початку нашої ери відбулася сарматизація міст-колоній Чорноморського узбережжя. Сталося це насамперед внаслідок розкладу античного рабовласницького суспільства, деградації його культури та військово-політичної кризи античних держав Середземномор’я. Потужного сарматського впливу зазнало Боспорське царство Східного Криму. Сарматські імена дедалі частіше фігурували у боспорських написах, що свідчить про зростання степового, варварського компонента серед населення царства. В моду входили сарматське мистецтво, одяг, зброя, тактика кінного бою, релігійні культи. Протягом тривалого часу Боспором правила сарматська династія, царі якої носили ім’я Савромат.

У III ст. н.е. сармати зазнали поразки від войовничого германського племені готів, яке прийшло у Надчорномор’я з Балтії. Саме в цей час було спалено головне торжище сарматів Танаїс на Нижньому Дону. Готи створили на півдні України ранньофеодальну державу, відому під назвою імперії Германаріха (Иордан, 1960). До неї входили праслов’яни, фракійці, сармати, пізні скіфи Надчорномор’я. Численні пам’ятки черняхівської культури степової та лісостепової України, схоже, були залишені різноетнічною людністю готської імперії Германаріха. Край готському пануванню в Надчорномор’ї поклала гунська навала наприкінці IV ст. (370 р.)

«Карою господньою» називали гунів середньовічні хроністи. Ось як описує їхній напад на Сарматію Амміан Марцеллін: «Цей рухливий і нестримний народ…, просуваючись серед грабунків та різанини сусідніх народів, дійшов до аланів… Пройшовши через землі аланів, які межували з гревтунгами і звичайно звалися танаїтами, зробили в них страшне спустошення і винищення, а з уцілілими уклали угоду і приєднали їх до себе.» (Латишев, 1947, т. II, § 2.14).

Уцілілі після гунського погрому сарматські племена півдня України разом з гунами рушили на захід у Подунав’я і далі до Західної Європи, де взяли участь у розгромі Риму. Рештка аланів Нижнього Дону, Кубані, Передкавказзя пізніше увійшли до Хазарського каганату, слідами якого є пам’ятки салтово-маяцької археологічної культури VII–X ст. басейнів Дінця, Дону, Нижньої Волги, Кубані. У Передкавказзі до XII ст. проіснувала держава Аланія. Нащадками пізньосарматського народу аланів є сучасні осетини Північного Кавказу.

Анти лісостепової України (пеньківська археологічна культура V–VII ст.), яких М.С.Грушевський (1898, с.10) вважав «предками нашого народу», включали сарматський компонент. Сармати та скіфи вплинули на формування мови, культури, антропологічного типу українців. Особливо відчутно іранські впливи простежуються в Східній Україні. Крім численних іранських назв річок Лівобережжя, тут відомі групи населення, що є носіями іранського (східносарматського) антропологічного компонента. Він характеризується високим зростом, стрункою статурою, темною пігментацією очей та волосся, довгим обличчям та вузьким, прямим чи горбатим носом (Сегеда, 1995, с. 190). Мабуть, більшість цієї людності Східної України є далекими нащадками аланів, що понад 1000 р. т. входили до Хозарського каганату і лишили пам’ятки салтово-маяцької культури Слобожанщини. Нащадки сарматів були важливою складовою середньовічних сіверян, які відомі археологам як за літописними даними, так і за пам’ятками роменської культури IX–X ст. Північно-Східної України.

 

 

 



Создан 25 апр 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником