11. РОЗСЕЛЕННЯ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИХ НАРОДІВ

 
 

11. РОЗСЕЛЕННЯ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИХ НАРОДІВ




11. РОЗСЕЛЕННЯ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИХ НАРОДІВ

Як показано у попередньому розділі, проблема походження та розселення індоєвропейців тісно пов’язана з виділенням скотарства в окрему галузь відтворювальної економіки. Передумови цьому почали складатися ще в суспільствах мотичних землеробів Центральної Європи у V тис. до н.е.

Винищення лісу вело до збільшення ролі потенційних пасовиськ. В умовах поширення степів через аридизацію клімату у ІV тис. до н.е. кількість придатних для вирощування культурних рослин земель скоротилася, а пасовиськ – збільшилася, що сприяло зростанню ролі скотарства. Такий процес добре простежується на пізніх етапах розвитку культури лінійно-стрічкової кераміки та Трипілля.

Постання відгінної форми скотарства докорінно трансформувало неолітичні суспільства Європи на периферії балкано-дунайської неолітичної протоцивілізації. Суспільні зміни були настільки глибокими, що знаменували собою початок нової енеолітичної (мідної) доби в історії Європи. Вона почалася зі швидкого поширення в євразійських степах та лісостепах скотарства. Відбувалося це у винятково сприятливих для тваринництва умовах аридизації клімату, яка призвела, з одного боку, до колапсу Балкано-Дунайської землеробської протоцивілізації, а з іншого – до небувалого поширення степів, як потенційних пасовиськ. Це стимулювало швидке розселення перших скотарських народів безкраїми євразійськими степами від Дунаю до Монголії і далі до Індії та Ірану.

На думку більшості вчених, виокремлення скотарства в самостійну галузь відбулося у кінці V–ІV тис. до н.е. на південно-східному крилі територій, заселених праіндоєвропейськими племенами, тобто у лісостепах та степах України. Тож перший імпульс до індоєвропеїзації Євразії походить саме звідси. Рухливі скотарі поширилися по степовій зоні як на схід в Азію, так і на захід у Подунав’я та на Балкани. Найдавніші скотарі принесли на колонізовані землі не тільки свою мову, але й увесь ранньоскотарський культурний комплекс (відгінний тип скотарського господарства м’ясо-молочного напряму, колісний транспорт, тяглові тварини, вершництво, патрілінійний мілітаризований суспільний устрій, військову еліту, відповідні культи, степовий поховальний обряд тощо).

Археологія зробила значний внесок у реконструкцію шляхів розселення найдавніших індоєвропейців в епоху міді-бронзи (рис. 81). Простежені археологами хвилі індоєвропейської експансії з українського лісостепу узгоджуються з міркуваннями лінгвістів щодо послідовності розпаду індоєвропейської прамови.

Безкраї євразійські степи, починаючись на сході від Тихого океану, клином врізаються в материк. Український степ Північного Надчорномор’я – їх західний форпост. Однак вузька смуга степових ландшафтів тягнеться і далі в Європу басейном Нижнього та Середнього Дунаю. Цей степовий коридор визначив напрямок розселення скотарів, починаючи з формування скотарства як окремої галузі первісної економіки, аж до пізнього середньовіччя включно. Розселення найдавніших скотарів-індоєвропейців з півдня України у V–ІІІ тис. до н.е. відбувалося степами як на схід в глибини Азії, так і на захід у Подунав’я. У степах Нижнього Подунав’я міграційний потік ділився на три напрямки – на південний схід в Малу Азію (Анатолію), на південь на Балкани в Грецію, на захід у Центральну Європу (рис. 81).

Від Дніпра до Алтаю, Індії та Ірану

Першими індоєвропейцями були найдавніші скотарі, що в кінці V–IV тис. до н.е. мешкали між Інгулом, Дніпром та Доном. В. М. Даниленко (1974) згрупував їх у дві зони степового енеоліту: лісостепову середньостогівську та власне степову – нижньомихайлівську або азово-чорноморську (рис. 81). На формування першої впливало Трипілля, а другої – крім трипільців, – ще й культури Кавказу. Якщо середньостогівці лісостепу розводили велику рогату худобу та коней, то степові скотарі випасали насамперед овець. Їх матеріальна культура відрізнялася від середньостогівської пласкодонним, округлотілим посудом з темною прилощеною поверхнею та домішкою товченої мушлі в глині, похованнями у кам’яних скринях, антропоморфними кам’яними стелами (рис. 78, 82), слідами культу вогню тощо.

Новітні дослідження вносять певні корективи в запропоновану В. М. Даниленком концепцію. У межах середньостогівської культури виділено кілька культурних груп (скелянська, квітянська, стогівська, дереївська). Від них походить ямна археологічна культура, носії якої у III тис. до н. е. просунулися з Північного Надчорномор’я по степовій зоні на захід у Подунав’я, на південь у Передкавказзя та на схід у Поволжя, в Північний Казахстан і навіть далі до Алтаю, де трансформувалися в афанасіївську культуру Мінусінської котловини. За антропологічним складом населення, поховальним обрядом, матеріальною культурою це були скотарі-ямники, але з деякою місцевою господарською та культурною специфікою. Попри те, що В. М. Даниленко вважав афанасіївців прототохарами, в наш час серед фахівців поширена думка, що похідна від середньостогівської ямна культура була пращуром іранських народів (Археология УССР, 1986, т. ІІ, с. 473).

Південна азово-чорноморська зона степового енеоліту, за В. М. Даниленком, мала власну лінію розвитку: від Нижньої Михайлівки до кемі-обинської культури та деяких енеолітичних культур Передкавказзя. Нащадки цієї людності разом з південноямними племенами творять катакомбну культуру, в якій більшість сучасних фахівців бачить пращурів індоаріїв. Останні генетично пов’язані з катакомбниками через культури Синташта і багатопружкової кераміки. Витоки цих найдавніших індоєвропейських спільнот кінця V–III тис. до н.е. археологічно простежені в українських лісостепах та степах, звідки відбувалося їх поширення в інші регіони великого євразійського степу та прилеглих регіонів (рис. 81).

Східна гілка ямників з часом трансформувалася в інші степові спільноти. На стадії андронівської культури ІІ тис. до н.е. ця іранська, за В. В. Отрощенком, людність поширилася на південний схід і зайняла степи Казахстану, Центральну Азію. У цей же час у Південному Приураллі з’явилися праіндоарії (Синташта), яких більшість дослідників вважають нащадками катакомбників (Клейн, 1980; 1984; Кузьмина, 1994). У середині ІІ тис. до н.е. носії синташтинських традицій під іменем аріїв просунулися в Індію, а протоіранці в Іран або Айріян («Країна аріїв»). Тут їхні священні гімни були записані в найдавніших у світі книгах Ригведі та Авесті, з вивчення яких більше 200 років тому почалося дослідження індоєвропейської проблеми.

Донедавна вважалося, що навала войовничих арійських номадів у басейн Інду зруйнувала Харапську землеробську цивілізацію. Просування перших індоєвропейських скотарів Північного Надчорномор’я у Подунав’я також уявляли як збройну експансію, яка знищила розвинені землеробські суспільства Балкан (Gimbutas, 1970). У наш час набуває популярності думка, що варварські навали на цивілізації відбувалися вже після згасання чи загибелі останніх внаслідок іманентних законів їх саморозвитку (Тойнбі, 1992, с. 409). Певною мірою це стосується і просування, дифузії чи експансії індоєвропейських скотарів у зону найдавніших ранньоземлеробських протоцивілізацій Балкан, Анатолії, Індії, Ірану. Так, поширення скотарських суспільств на Правобережній Україні сталося вже фактично після розпаду трипільської культури (Черняков, 1993, с. 13). Як Харапська цивілізація Індії, так і неолітична протоцивілізація Балкан та Подунав’я (в тому числі Трипілля) своїм занепадом створили певні передумови для просування на їхню територію степовиків-індоєвропейців.

Окремого пояснення потребує локалізація тохар в Уйгурії (Західний Китай), звідки походять релігійні тексти V–VII ст. н.е., які пов’язують з тохарами. Лінгвістичний аналіз текстів свідчить про прямі паралелі між тохарською і кельтськими, германськими, балтськими, слов’янськими мовами. До того ж з’ясувалося, що тохари Західного Китаю були блондинами і мали північноєропеоїдну зовнішність. Вище згадувалося про їхні муміфіковані тіла віком 3000–2500 років, знайдені в пустелі Сіньцзяну та настінні тохарські розписи VIIІ–VI cт. н.е., на яких зображені світлошкірі, блакитноокі блондини. Біомолекулярні дослідження ДНК мумій свідчать про спорідненість тохар з населенням Північно-Західної Європи. На думку Л. Клейна, ці далекі паралелі пояснюються генетичним зв’язком тохар з носіями культур шнурової кераміки. Останні в ІІІ–ІІ тис. до н.е. просунулися з Центральної Європи далеко на схід (рис. 83) аж до Верхньої і навіть Середньої Волги (фатьянівська культура). Дослідник реконструює ланцюг археологічних культур доби бронзи від Фатьяново Поволжя до тохар Сіньцзяну. Разом з тим, лишається в силі і версія В. М. Даниленка, який вважав тохарів нащадками афанасіївської культури Мінусінської котловини.

Подунав’я

Неолітичні суспільства Подунав’я та Балкан на час приходу сюди перших індоєвропейських скотарів у кінці V–ІV тис. до н.е. стояли на порозі цивілізації і характеризувалися домінуванням землеробства, осілістю, немілітарним матрилінійним устроєм, високорозвиненою матеріальною та духовною культурою, що відображалося у досконалій та вишуканій кераміці, пластиці, образотворчому мистецтві, складних культах. Типовий приклад цієї розвиненої культури дають трипільські пам’ятки Правобережної України. Однак певне погіршення природно-кліматичних умов (аридизація клімату) та екстенсивна, нединамічна економіка підірвали природні ресурси і зумовили кризу та колапс Балкано-Дунайської протоцивілізації. Все це стимулювало експансію надчорноморських скотарів у Подунав’я та на Балкани (рис. 81, 83).

Археологічні матеріали свідчать, що у IV тис. до н.е. на зміну миролюбним землеробам північних Балкан приходять войовничі та рухливі племена скотарів з патрилінійним суспільством та відносно примітивною культурою (Телегин, 1990). У Подунав’ї поширюються типові степові підкурганні поховання зі скорченими і посипаними вохрою кістяками. За даними антропології, прийшлі зі сходу кочовики були високими на зріст, масивними північними європеоїдами. Антропологічно вони були споріднені зі степовиками Північного Надчорномор’я і в середньому на 10 см вищі від місцевих південних європеоїдів Подунав’я (Mallory, 1989, р. 240). Осіле населення ховається за стінами фортець, що вперше з’являються на Балканах.

Найдавніші скотарі принесли з півдня України степовий праіндоєвропейський культурно-господарський комплекс, в основі якого лежав відгінний тип скотарства. Археологи розрізняють ці народи за вже згадуваним курганним поховальним обрядом. Їхня духовна культура визначалася наявністю верховного бога-пастуха та воїна, культом війни, зброї, колісниці, коня, сонця-колеса (свастики), вогню.

Стара неолітична Європа в іпостасі яскравої землеробської протоцивілізації Балкан та Подунав‘я постала і розвивалася під потужним впливом із Близького Сходу внаслідок неолітичної революції. У IV-III тис. до н.е. вона доживала свій вік під тиском нащадків аборигенів Європи – рухливих і войовничих скотарів Надчорномор‘я, а дещо пізніше і Центральної Європи (Мал. 81). В процесі їх інфільтрації на південь Європи її надбання успадкували принципово нові, динамічні, соціально диференційовані, патріархальні і мілітарізовані суспільства нової індоєвропейської Європи доби бронзи.

Унаслідок контактів місцевих розвинених землеробів з войовничими номадами в Подунав’ї виникли синкретичні спільноти зі значною роллю скотарства в економіці і відносно примітивною культурою войовничих кочовиків (культури Баден, Усатове, Коцофені, Єзеро, Троя І, ІІ).

За даними археології, найпершими індоєвропейськими скотарями, які наприкінці V тис. до н.е. просунулися у Нижнє Подунав’я зі сходу, була середньостогівська людність лісостепового Подніпров’я (Телегін, 1990, с. 11–16). Болгарські вчені висловлюють припущення, що найдавніших скотарів Надчорномор’я приваблювала дорогоцінна балканська мідь. Балкани у цей час займали нащадки вихідців з Близького Сходу, які створили тут високорозвинену землеробську протоцивілізацію. Просування в їх середовище перших племен індоєвропейських скотарів найкраще фіксується поширенням у Нижньому Подунав’ї характерної для Північного Надчорномор’я грубої сірої кераміки з домішками товчених панцирів черепашок, а пізніше шнурового орнаменту на глиняному посуді. Вони ж принесли сюди курганний поховальний обряд, бойові булави, конеголові кам’яні навершя скіпетрів. Ця найдавніша у Подунав’ї індоєвропейська людність, на думку Ю. В. Павленка (1994, с. 72), була пращуром анатолійців (хетів, палайців, лувійців), яких пізніше витіснили з Балкан на схід до Малої Азії (Анатолії) наступні хвилі надчорноморських індоєвропейців.

В середині IV р. до н.е. зі степового Надчорномор’я на Нижній Дунай рушили скотарі, які залишили на півдні України поселення нижньомихайлівського типу. Вони принесли із собою своєрідну кераміку з темною, прилощеною поверхнею, домішками товченої мушлі в глині та шнуровим орнаментом.

На початку ІІІ тис. до н.е. з Північно-Західного Надчорномор’я до нижньодунайських степів просунулися племена усатівської культури. В цей час курганні поховання в Подунав’ї стають масовими, поширюються кам’яні стели надчорноморських типів (рис. 78). Розселення войовничих скотарів зумовило будівництво перших фортець, де під час нападів ховалися осілі землероби та ремісники (Єзеро в Болгарії, Троя на азійському узбережжі Дарданелл).

Друга (нижньомихайлівська) і третя (усатівська) хвилі степовиків у Подунав’ї зародилися в середовищі південної, азово-чорноморської групи індоєвропейських скотарів півдня України. Внаслідок змішування прибульців з місцевими землеробами виникли синкретичні культури Коцофені, Чорнавода, Фолтешти, Єзеро тощо, людність яких, очевидно, була пращурами греків, фрігійців, вірмен. Це населення витіснило попередників (пращурів хетів, лівійців, палайців) до Малої Азії і на південь Балкан (пелазги).

У середині ІІІ тис. до н.е. починається масова інвазія племен ямної культури з Північно-Західного Надчорномор’я на Нижній та Середній Дунай (Телегин, 1990, с. 6–17). Лише на р. Тиса нині налічується близько 3000 курганів з пізньоямним поховальним обрядом. У них були поховані високі люди з масивними кістяками. Місцеві мешканці були нижчими на зріст, мали тендітну статуру і належали до іншого, середземноморського антропологічного типу (Mallory, 1989, p. 240).

Однак не слід бачити цей процес як пряме завоювання північно-надчорноморськими скотарями Подунав’я та Балкан разом з народами, що тут мешкали. Без сумніву з проникненням на територію сусідів агресивні номади змішувалися з місцевим населенням. Так, для середньодунайських курганів ІІІ тис. до н.е. властивий степовий обряд поховань, однак знайдена в них кераміка суттєво відрізняється від посуду з курганів півдня України. Оскільки горщики ліпили жінки, то очевидно жіноча частина суспільства прийшлих степовиків дуже швидко поповнювалася місцевими представницями прекрасної статі. Це прямо вело до зміни антропологічного типу, хоч мова та культура прийшлого населення очевидно лишалися панівними.

Масова навала скотарів ямної культури з Північного Надчорномор’я призвела до остаточного колапсу балканського неоліту і постання баденської археологічної культури з виразними степовими рисами, що символізувало початок доби бронзи в регіоні. Носії ямних традицій поширилися далеко за межі Нижнього Подунав’я. Кургани зі степовим обрядом з’явилися не лише на Нижньому, а й на Середньому Дунаї, на території сучасної Болгарії, Сербії.

Внаслідок контактів місцевих розвинених землеробів із войовничими номадами в Подунав’ї виникли синкретичні спільноти зі значною роллю скотарства в економіці і відносно примітивною культурою войовничих кочовиків (культури Усатове, Коцофені, Єзеро, Троя, Баден).

Анатолія

Праанатолійцями, на думку вчених, була перша середньостогівська хвиля скотарів з Надчорномор’я, яку витіснили з Нижнього Подунав’я на південь Балкан (пелазги) та в Малу Азію (хети, палайці, лувійці) пращури греків та фрігійців – носії нижньомихайлівської та усатівської культур Північного Надчорномор’я та Подунав’я. Так, близько 3000 р. до н.е. з Балкан у Малу Азію переселилися перші індоєвропейці, які заснували Трою, що контролювала водний шлях з Середземного у Чорне море та сухопутний з Балкан в Анатолію. Культурні нашарування Трої від 3000 р. до н.е. до 400 р. н.е. складаються з десятка окремих житлових горизонтів, кожен з яких закінчується слідами пожежі чи руйнації. Періодичні спалення Трої дали підстави припускати, що принаймні в епоху бронзи у ІІІ–ІІ тис. до н.е. було кілька навал войовничих індоєвропейців з Балкан в Анатолію (Монгайт, 1973, с. 29; Клейн, 2007). Їх пов’язують з переселенням з Балкан хетів, палайців, лувійців, фрігійців, вірмен, іонійців, дорійців (рис. 81).

Схоже, войовничі скотарі з Балкан вперше прийшли в Анатолію близько 3000 до н.е., про що свідчать характерні для індоєвропейських племен Нижнього Дунаю знахідки з нижніх шарів Трої – шліфовані бойові молоти та булави з каменю, будівлі мегаронного типу, імпорти олова з Чехії для виплавки бронзи (Монгайт, 1973, с. 29). Археологічні матеріали нижнього шару (Троя І), що датується 3000–2600 рр. до. н.е., мають прямі паралелі в культурі Єзеро Болгарії.

Археологічні матеріали шарів Троя ІІ–V мають аналогії в баденській та інших культурах Подунав’я, що дало підстави Л. С. Клейну (2007) пов’язувати прихід хетів, палайців та лувійців в Малу Азію з баденською експансією з Балкан. У горизонті Троя ІІ (2600–2300 рр. до н.е.) першовідкривач Трої Генріх Шліман знайшов знаменитий «скарб Пріама», який пов’язують з черговим спаленням міста завойовниками. Скарб містив багато унікальних золотих речей, але не мав ніякого відношення до царя гомерівської Трої, бо був давнішим за неї мінімум на 1100 років. Спалення Трої ІІ близько 2300 р. до н.е., на думку Л. С. Клейна, пов’язане з приходом до Анатолії з Балкан лувійців. Палайці та хети пройшли тим же шляхом раніше, оскільки просунулися далі вглиб Анатолії, порівняно з лувійцями.

Таким чином, три нижні житлові горизонти Трої (Троя І, ІІ, ІІІ), що охоплюють усе ІІІ тис. до н.е., пов’язують з найдавнішими індоєвропейцями Анатолії – палайцями, хетами, лувійцями.

Близько 1800 р. до н.е. в Анатолії постало Хетське царство, мовою якого була неситська або хетська. Хети першими відкрили секрет виробництва заліза і розширили свої кордони на південь до Єгипту. Імперія хетів проіснувала до 1200 р. до н.е., коли була зруйнована новою навалою з Балкан – пращурів фрігійців та вірмен (мушків). Показово, що падіння Хетської держави збіглося з руйнуванням Трої, яке описав Гомер. Провідний радянський фахівець зі стародавньої історії Близького Сходу академік І. М. Дьяконов вважав, що гомерівську Трою зруйнували не греки, а саме правірмени, що рухалися з Балкан у Закавказзя. У наш час існує думка, що Трою, як і Хетське царство зруйнували не греки і не вірмени, а «народи моря», нашестя яких саме розпочалося з півночі Балканського півострова, Подунав’я та Північного Надчорномор’я через Малу Азію, Палестину на Єгипет. Однак, категорично заперечувати участь греків у руйнуванні Трої не варто. Адже ахейські та дорійські племена греків брали активну участь в бурхливих подіях, що сталися у Східному Середземномор’ї наприкінці ХІІІ ст. до н.е. і відомі з єгипетських джерел як «нашестя народів моря», про що йтиметься далі.

Археологічним відповідником гомерівської Трої вважається шар Троя VIІA, верхньою межею якого є сліди пожежі 1200 р. до н.е. Вважається, що офіційною мовою міста була лувійська. Наступна Троя VIІВ (1200–900 рр. до н.е.), що постала на руїнах гомерівської, вже говорила фрігійською.

Після падіння Трої та союзного їй Хетського царства на основі хето-лувійських діалектів сформувалися карійська, лідійська, лікійська, сидетська мови Анатолії, які проіснували до римського часу. Після хетів у Малій Азії домінують фрігійці, які створили державу Фрігію зі столицею Гордіон, названою на честь царя Гордія. Саме він зав’язав «гордіїв вузол», який пізніше розрубав мечем Олександр Македонський. Син Гордія цар Мідас також став героєм численних грецьких міфів. Зокрема багатство Фрігії на золото пояснювали вмінням Мідаса перетворювати на золото все, до чого він торкнеться. Навала кіммерійських племен 675 р. до н.е. з Передкавказзя знищила Фрігію, а її цар Мідас покінчив життя самогубством.

Носії фрігійської та новоанатолійських (карійська, лідійська, лікійська) мов Малої Азії були асимільовані персами та греками у елліністичний час. Нащадками фрігійців, на думку Л. С. Клейна, є вірмени.

Греція

Якщо у Подунав’ї перші індоєвропейські скотарі, за даними археології, з’являються наприкінці V–ІV тис. до н.е., у Трої – на рубежі ІV–ІІІ тис. до н.е., то у материковій Греції – у першій половині ІІІ тис. до н.е. До цього часу на Балканах проживали далекі нащадки близькосхідної землеробської протоцивілізації. Як згадувалося вище, у V–ІV тис. до н.е. ця людність займала не лише Балканський півострів, але і Подунав’я та лісостепову смугу Правобережної України до Дніпра (Трипілля). Однак, під тиском найдавніших скотарів з півдня України нащадки близькосхідного землеробського неоліту протягом ІV–ІІІ тис. до н.е. відступили на південь Балканського півострова. У ІІІ тис. до н.е. вони започаткували на о. Крит блискучу мінойську цивілізацію (рис. 6–8).

Висловлено припущення, що найдавнішими індоєвропейцями Греції були не греки, а легендарні пелазги давньогрецьких міфів. Вони прийшли на Балканський півострів з півночі на початку ІІІ тис. до н.е., вірогідно під тиском скотарів ямної культури, які у цей час просувалися зі сходу у Подунав’я. З приходом перших індоєвропейців на Балканському півостріві відбувся різкий перелом у культурі і почалася епоха бронзи. Разом з першим металом поширилася ліпна чорна лощена кераміка, яка дещо нагадує посуд нижніх шарів Трої. На думку Л. С. Клейна (2007), поява перших індоєвропейців на півдні Балканського півострова корелюється з просуванням з Подунав’я на південь людності баденської культури.

Перші греки (іонійці) колонізували півострів з півночі близько 2500 р. до н.е. (рис. 81). Вони принесли з собою будівлі мегаронного типу, поховання у кам’яних ящиках з кам’яними стелами над ними, кераміку мінійського типу – сірий гончарний посуд, що нагадує кераміку з VІ шару Трої.

Наступний період в історії Греції називається мікенським або ахейським. Почався він близько 1700 р. до н.е. завоюванням греками-ахейцями материкової Греції. Останній оплот неіндоєвропейського населення Балкан – мінойське царство на о. Крит ще деякий час не підкорялося ахейцям. Як зазначалося у першому розділі книги, серед дослідників поширена думка, що мінойська цивілізація Криту була зруйнована в результаті вибуху вулкана на о. Санторін (Кікладські острови) (рис. 5). Лише після цього катаклізму грекам-ахейцям близько 1450 р. до н.е. вдалося завоювати о. Крит. З цього часу досягнення мінойської цивілізації поширилися на всю Грецію. Щезла сіра мінійська кераміка, з’явилася найдавніша грецька писемність – мікенське лінійне письмо «Б».

Археологи виявили у шахтних гробницях ранніх ахейців у Мікенах, датованих XVIІ ст. до н.е., нетипові для Греції речі, які мали прямі паралелі в культурі багатоваликової кераміки України першої половини ІІ тис. до н.е. Це дає підстави припускати, що прихід греків-ахейців на Балкани відбувся за участю скотарів Надчорномор’я.

Грецький етнос формувався у другій половині II тис. до н.е. у мікенські часи в процесі змішування індоєвропейської людності, що прийшла з півночі, з місцевими нащадками найдавніших близькосхідних землеробів. У згаданих ахейських похованнях у Мікенах знайдені рештки високих, масивних північних європеоїдів, які зовнішньо відрізнялися від місцевої людності грацильного східносередземноморського антропологічного типу (Бартонек, 1991, с. 243, 244). Культурні та мовні традиції останніх значною мірою були успадковані пращурами греків у ахейський час.

Розквіт стародавньої Греції, яка стала фундаментом усієї європейської цивілізації, пояснюється тим, що ще у мікенські часи грецька культура ввібрала від мінойського Криту передові досягнення цивілізації Східного Середземномор’я, високий розвиток якої пояснюється глибокими історичними коренями. Зародилася вона близько 10 тис. р. т. на Близькому Сході внаслідок винайдення відтворюючих форм економіки – землеробства і тваринництва.

Кінець ахейському пануванню в Греції поклала навала дорійців з півночі близько 1200 р. до н.е. Відтоді тут почалася ранньозалізна доба. Відповідно до хвиль індоєвропейців з півночі бронзова доба Греції поділяється на три головні періоди: ранньоелладський, або догрецький, – 3000–2500 рр. до н.е.; середньоелладський, або іонійський, – 2500–1700 рр. до н.е.; пізньоелладський, або ахейський, – 1700–1200 рр. до н.е.

Дослідники не мають єдиної думки щодо причин завоювання дорійцями мікенської Греції, однак визнають участь у цих процесах індоєвропейських племен з Подунав’я. А. Бартонек (1991, с. 261) пояснює прихід дорійців на південь Балкан колапсом мікенської цивілізації. Основою її економіки була морська торгівля, яка нерідко межувала з піратством. У XV–XII ст. до н.е. морські походи ахейців за здобиччю набули масового характеру. Результатом саме такого грабіжницького походу було зруйнування Трої близько 1200 р. до н.е., описане Гомером у VIII ст. до н.е.

У цей час численні воєнні конфлікти сталися і всередині мікенського світу між окремими ахейськими центрами, тому ахейські міста XIV–XIII ст. до н.е. оточені потужними фортечними мурами. Усі ці потрясіння зумовили колапс високорозвиненої мікенської цивілізації. Як наслідок, племена дорійців, що проживали на північно-західній периферії мікенського світу, близько 1200 р. до н.е. заселили Центральну та Південну Грецію. На південь дорійців посунула нова хвиля індоєвропейців, що просунулися у Подунав’я з Північного Надчорномор’я та Середнього Подунав’я.

Навала народів моря

Археологам вдалося відшукати докази міграції первісної людності Центральної Європи на південь на Балкани, яка підштовхнула племена дорійців рушити в ахейську Грецію. Простежені й шляхи міграції на південь скотарських племен Північно-Західного Надчорномор’я та Нижнього Подунав’я. Міграційні потоки через Подунав’я вилилися у масову міграцію войовничих індоєвропейських племен на південь (у Грецію, Малу Азію, Палестину, на острови Середземного моря), яка в єгипетських джерелах отримала назву «навала народів моря». Дорійці, що зайняли майже всю Грецію, були лише одними з багатьох учасників широкого міграційного потоку індоєвропейців у Середземномор’я.

У цей самий час до Малої Азії з Балкан просунулися фрігійці та правірмени, які, на думку І. М. Дьяконова, зруйнували гомерівську Трою та Хетське царство (ИДВ, 1988, ч. 2, с. 194, 195). Інші племена прокотилися східним узбережжям Середземного моря, захопивши Кіпр та Палестину (біблійні філістимляни). Відголосок цих буремних подій знаходимо у «Старому Завіті» у відомому сюжеті про єдиноборство іудейського пастуха Давида з рудобородим велетнем філістимлянином Голіафом – індоєвропейським завойовником з півночі. З великими труднощами фараону Рамзесу ІІІ вдалося зупинити навалу на кордоні Єгипту. Рештка «народів моря з півночі» розселилася по середземноморських островах до Сицилії та Корсики включно.

Результатом цієї навали були загибель мікенської та хетської цивілізацій і певний регрес суспільства. На зміну розвиненим, так званим палацовим цивілізаціям, що увібрали надбання стародавньої культури Близького Сходу, до Греції та Малої Азії повернулися елементи первісного патріархально-общинного ладу з досить примітивною варварською культурою. Почалися «темні віки» грецької історії, які завершилися у VIII ст. до н.е. новим сплеском цивілізації у Греції.

Переконливі археологічні докази участі населення Північно-Західного Надчорномор’я у «навалі народів моря» на Грецію, Крит, Малу Азію, Сирію зібрав В. І. Клочко (1991, с. 10–17). Маються на увазі носії сабатинівської культури, які в XIV–XII ст. до н.е. проживали у степах між Нижнім Дніпром та Дунаєм. Притаманні пам’яткам Надчорномор’я наконечники списів дрімайлівського типу, кинджали красномаяцького типу, дволопатеві наконечники стріл, рештки круглих дерев’яних щитів тощо знайдено в археологічних шарах, пов’язаних з індоєвропейською навалою у Малій Азії (Троя), Сирії (Угарит), на Криті, Родосі, Кіпрі, в материковій Греції (Залізняк, 1994, с. 109, 110; 1999, рис. 47, 48).

З аналогічними круглими щитами, списами і короткими мечами зображені воїни «народів моря» на рельєфах з Луксору (Єгипет). Ця зброя не має аналогій серед зброї Близького Сходу, але дуже типова для Північного Надчорномор’я кінця II тис. до н.е. Тут знайдено не лише готові вироби, а й значну кількість ливарних форм для їх виготовлення. Короткі дволезові мечі красномаяцького типу мають дуже давню історію у Північному Надчорномор’ї: їх прототипи знайдено в похованнях надчорноморських скотарів першої половини II тис. до н.е.

У результаті грандіозної міграції «народів моря» зброя північнонадчорноморських типів опинилася на острові Сардинія. Тут знайдено бронзові статуетки воїнів з круглими щитами та короткими дволезовими мечами, аналогічні відкритим у похованні біля с. Борисівка на Одещині (Клочко, 1991, с. 16) (рис. 84).

Отже, маємо всі підстави твердити, що у навалі «народів моря» на Грецію, Малу Азію, Палестину та інші регіони Середземномор’я взяли участь племена сабатинівської культури Північного Надчорномор’я.

Центральна Європа

Міграція індоєвропейських номадів з українських степів та лісостепів на захід тривала і в ранньозалізну добу. Це засвідчують археологічні дані щодо просування у Подунав’я та Центральну Європу в І тис. до н.е. кіммерійців, скіфів, а у перших століттях нашої ери – сарматів та готів. Починаючи з раннього середньовіччя, уторованим ранніми індоєвропейськими скотарями шляхом з Північного Надчорномор’я на захід у Подунав’я покотилися хвилі азійських кочовиків – гунів, авар, болгар, угрів, які протягом середньовіччя започатковували свої держави на степових просторах Паннонії та Нижнього Дунаю.

За даними археології, ранньоскотарський культурний комплекс поширився у Центральній Європі дещо пізніше, ніж у Північному Надчорномор’ї. Це дало підстави припустити можливість стимуляції процесу індоєвропеїзації Центральної Європи певним імпульсом, що надійшов долиною Дунаю з Північного Надчорномор’я. Справа полегшувалася певною спорідненістю північнонадчорноморських номадів з праіндоєвропейцями території Німеччини, оскільки генетичною основою обох у значній мірі була єдина культурно-антропологічна постмаглемезька спільнота VІ тис. до н.е. (рис. 80).

Однак, якщо археологічні свідчення просування ранніх скотарів-індоєвропейців зі сходу на Середньодунайську низовину неспростовні, то на Верхньому Дунаї сліди надчорноморських скотарів доби бронзи губляться (рис. 81, 83). І це попри те, що в Угорщині відомі тисячі могил зі степовим поховальним обрядом, аналогічним ямному Північного Надчорномор’я.

Але за 400 км на захід від степових курганів Угорщини у так званій баальберзькій культурі Південної Німеччини, яка брала участь у формуванні індоєвропейських культур шнурової кераміки, проявляються певні степові риси (Mallory, 1989, с. 249). Деякі дослідники припускають, що нащадки північнонадчорноморських номадів, просуваючись на захід долиною Дунаю, досягли його верхів’їв і вплинули на формування пращурів культури з керамікою зі шнуровим орнаментом (шнуровиків), далекими нащадками яких були кельти, італіки, германці, балти, слов’яни. Невипадково скручений мотузок чи шнур, який був необхідним атрибутом скотаря, та посуд з відбитками шнура з’явилися у середньостогівських племен півдня України на 500 років раніше, ніж у шнуровиків та їхніх попередників у Німеччині.

Переважна більшість сучасних учених вважають найдавнішими індоєвропейськими культурами Центральної та Західної Європи не шнуровиків (3000–1800 рр. до н.е.), а їхніх генетичних попередників – культури лійчастого посуду (4000–2800 рр. до н.е.) та кулястих амфор (3500–2500 рр. до н.е.). Ці генетично споріднені спільноти розвивалися між 4000 та 1800 рр. до н.е., послідовно змінюючи одна одну на теренах між Рейном і Середнім Дніпром.

Маємо деякі археологічні дані про вплив південноукраїнських номадів на ранні індоєвропейські культури Центральної Європи ще задовго до початку формування шнурових культур наприкінці III тис. до н.е. Можливо, цей вплив почався ще наприкінці V тис. до н.е., коли в Подунав’я зі сходу просунулася людність середньостогівської культури (перша хвиля індоєвропеїзації Подунав’я), а у Центральній Європі формувалася культура лійчастого посуду. Протягом IV тис. до н.е. населення культури лійчастого посуду колонізувало Німецьку та Польську низини до Балтійського узбережжя на півночі і до Волині на сході (рис. 80). Сталося це завдяки навичкам скотарства, які могли принести на Верхній Дунай з Надчорномор’я середньостогівці.

Давно помічені виразні паралелі між культурою нижньомихайлівських племен Надчорномор’я та культурою кулястих амфор Середньої Європи: округлотілий посуд з домішкою товченої мушлі в глині й темною прилощеною поверхнею, поховання у кам’яних скринях, сліди культу вогню тощо.

Оскільки нижньомихайлівські пам’ятки на кілька століть старші від найдавніших решток культури кулястих амфор, то, вочевидь, остання формувалася в умовах впливу азово-чорноморської зони індоєвропейських степовиків, а не навпаки. Цей вплив, вірогідно, здійснювався шляхом міграції нижньомихайлівців, кеміобинців, усатівців з Північного Надчорномор’я долиною Дунаю далеко на захід, тобто згадані вище друга і третя хвилі індоєвропейців у Нижньому Подунав’ї між 4000 та 3500 р. до н.е. докотилися до Центральної Європи і вплинули на формування культури кулястих амфор (рис. 83).

Культура кулястих амфор, яка зароджувалася наприкінці IV тис. до н.е. у Центральній Європі, була головним генетичним підґрунтям індоєвропейської культури шнурової кераміки. Не виключено, що на формування шнуровиків також впливала нова навала індоєвропейських номадів з Надчорномор’я на Верхній Дунай – уже згадувана міграція ямників у Подунав’я після 3000 р. до н.е. (четверта хвиля індоєвропейців на Дунаї). Виразні елементи степового культурного комплексу (кінь, віз, шнуровий орнамент, степовий поховальний обряд тощо) дали підстави віднести шнуровиків до числа найдавніших індоєвропейців Західної Європи.

Незважаючи на складність проблеми, маємо достатньо даних припускати, що шнуровики Центральної Європи початку II тис. до н.е. були далекими пращурами західних індоєвропейців – кельтів, італіків, іллірійців, германців, балтів, слов’ян. Невипадково мови цих народів мають спільне підґрунтя.

Поширення  пращурів балтів та слов’ян пов’язують з експансією носіїв культури шнурової кераміки з Центральної Європи в обхід Карпат з півночі далеко на схід через Польщу на територію Північної України, Білорусі, Литви й аж до Верхньої і навіть Середньої Волги (фатьянівська культура) (рис. 81, 83). Л. С. Клейн (2007) не виключає, що нащадки фатьянівців могли просунутися з Поволжя ще далі на південний схід і започаткувати тохарів Сіньцзяну.

Німецький лінгвіст Г. Крає, вивчаючи лексику народів Європи та європейську гідронімію, дійшов висновку, що у II тис. до н.е. у Центральній Європі існувала етнолінгвістична спільнота, яка була спільним пращуром вищезгаданих індоєвропейських етносів.

В. В. Сєдов (Седов, 1993, с. 18–36) ототожнює її з областю археологічних культур полів поховальних урн, яка в XIII–VIII ст. до н.е. існувала між Тисою та Рейном. Ця спільнота постала на основі більш давньої культури курганних поховань, поширеної на цих самих територіях у XV– XII ст. до н.е. Остання через так звану унетицьку культуру (XVIII–XV ст. до н.е.) була генетично пов’язана зі шнуровиками Центральної Європи.

Носії культури полів поховальних урн (за Г. Крає – давньоєвропейці) здійснювали експансію у різних напрямках – на північ Піренейського півострова, на Атлантичне узбережжя, у пониззя Лаби, Подунав’я, на Апенніни. Висловлено припущення, що це населення взяло участь у навалі «народів моря» наприкінці II тис. до н.е. на Егеїду та Близький Схід (Монгайт, 1973, с. 65).

Культура полів поховальних урн поступово трансформувалася у Гальштат (VIII–V ст. до н.е.). Західний Гальштат, що займав території від Верхнього Дунаю до півночі Піренейського півострова включно, переважна більшість учених вважає культурою пракельтів. Безпосередньо на його основі постає Латен (V–І ст. до н.е.), який беззаперечно був культурою історичних кельтів. Володіння залізною зброєю стимулювало експансію войовничих кельтських племен в усіх напрямках. У V–III ст. до н.е. вони інтенсивно просуваються на Піренейський півострів, заселений не індоєвропейцями іберами, рухаються через Альпи на північ Апеннінського півострова, на Британські острови, в Ірландію, Ютландію, на схід у Подунав’я, в Карпати, на Балкани і навіть до Малої Азії (Монгайт, 1973, с. 243).

Східний Гальштат, що у VIII–V ст. до н.е. був поширений на Середньому Дунаї та на заході Балканського півострова, є культурою, залишеною іншим індоєвропейським народом – іллірійцями (Монгайт, 1973, с. 202). У III–І ст. до н.е. вони були романізовані римлянами. Нащадками іллірійців є сучасні албанці. На схід від іллірійців у Трансільванії, на Нижньому Дунаї жила інша індоєвропейська людність – фракійці, археологічним відповідником якої є Фракійський Гальштат Трансільванії. По Дністру фракійці межували зі скіфами. Фракійські племена (даки, гети, мези) були асимільовані римлянами після завоювання Дакії імператором Траяном. Так постали романомовні волохи середньовіччя, які в ХІХ ст. трансформувалися у сучасних румунів.

Найдавнішою германською культурою вчені вважають ясторфську, що у VI–IV ст. до н. е. існувала в Данії та Північній Німеччині. Постала вона в процесі інфільтрації на північ вищезгаданих давньоєвропейців – населення культури полів поховальних урн, яке зазнало гальштатських впливів.

У результаті впливу давньоєвропейців на місцевих нащадків шнурової культури наприкінці І тис. до н.е. сформувався балтський етнос (Монгайт, 1973, с. 337, 366). На думку В. В. Сєдова (1993, с. 31), слов’яни теж генетично пов’язані з давньоєвропейцями через підкльошову культуру території Польщі, пам’ятки якої лишили нащадки лужицької культури, що була північно-східним варіантом археологічної спільноти полів поховальних урн Центральної Європи.

Досить популярна серед дослідників ще одна версія генетичного зв’язку слов’ян з давньоєвропейцями, носіями культури полів поховальних урн. Вона вказує на зв’язок останньої через тшинецько-комарівську, білогрудівську, чорноліську, підгірцівську культури Північно-Західної України з праслов’янською зарубинецькою культурою Подніпров’я.

Через фрагментарність археологічних даних описана вище історія просування індоєвропейців у Індію, Іран, Подунав‘я, Анатолію, Балкани, у Центральну Азію поки що у багатьох аспектах дискусійна. Остаточне її висвітлення – справа майбутнього. Розселення індоєвропейських скотарських племен не слід розуміти як серію переможних завойовницьких походів чи короткочасних масових міграцій. Не виключаючи цих акцій, більшість дослідників вважають, що індоєвропейська експансія відбувалася насамперед у формі поступової інфільтрації у середовище сусідніх племен індоєвропейських скотарів, мова й культура яких ставала домінуючою.

Арії за Рігведою і Авестою

Колонізація нащадками скотарів ямної та катакомбної культур Надчорномор’я степових просторів до Алтаю та Центральної Азії врешті-решт привела їх в басейн Інду та в Іран, де вони відомі під ім’ям легендарних аріїв (Кузьмина, 1986; 1994; Ригведа, 1989).

На той час Індію населяли негроїдні племена дравідів, які створили в долині Інду розвинену Харапську цивілізацію з великими містами, фортецями, зрошувальними каналами. Напівдикі кочові скотарі, що називали себе аріями («благородними»), мали військову перевагу над миролюбними осілими рільниками. Бойові колісниці та філософія війни робили їх непереможними. Харапську цивілізацію було зруйновано, а її носіїв перетворено на найпригнобленішу частину суспільства – касту шудр («недоторканих»). Цікаво, що за ведійською традицією бог аріїв Індра виступає як руйнівник фортець (пурамдара) місцевого чорношкірого племені дасью.

У І тис. до н.е. священні гімни аріїв – веди, які довго зберігалися в усній традиції, були записані санскритом у кількох книжках. Найдавніша з них, Рігведа, датується другою половиною II тис. до н.е. Ці релігійні тексти лягли в основу індійського письменства, філософії, релігії індуїзму (Ригведа, 1989). На початку І тис. до н.е. записана Авеста – збірник гімнів арійців Ірану.

За Рігведою, арії. які заселили басейн Інду, були досить рухливими скотарями і все життя проводили на колесах. Мешкали у легких розбірних портативних житлах. Основою благополуччя аріїв була велика рогата худоба. Особлива увага приділялася конярству. Серед домашніх тварин були відомі вівці, коні, віслюки, собаки. У великі сімейні вози запрягали биків. Поклонялися коню та корові.

Головною ударною силою війська аріїв була двоколісна бойова колісниця, яку тягли двоє коней (рис. 85). Знали вершництво, але кіннота в бою не використовувалася. Піхота була допоміжним родом військ в горах. Головна зброя аріїв – лук та стріли (Ригведа, 1989, с. 442).

Харчувалися здебільшого молоком та ячмінною кашею. Пшениці, рису не знали. М’ясо їли рідко, головним чином під час релігійних свят. З вовни та рослинних волокон ткали одяг. Знали металургію міді, золота, срібла. Посуд ліпили з глини. Горщики, зроблені на гончарному колі, вважали породженням демонів. Священні чаші були дерев’яними. Такі чаші відомі також у праарійських похованнях культур степової бронзи III–II тис. до н.е. від Дніпра до Північного Казахстану (рис. 86). Неодноразово їх знаходили в курганах скіфів, які були безпосередніми нащадками аріїв і мешкали на півдні України у І тис. до н.е.

Вірогідно, саме з таких чаш пили загадковий священний напій соому, або хаому. Ця галюциногенна рідина містила сік якоїсь гірської рослини, змішаний з молоком чи медом. Останнім часом висловлена здогадка, що соому готували з гриба-мухомора (Ригведа, 1989, с. 445).

Головні боги аріїв – Індра, Сурья, Агні, Яма. Індра – це божество бурі, грому, блискавки, війни; Сурья – сонця; Агні – вогню; Яма – підземного царства мертвих.

Арії були вогнепоклонниками і спалювали померлих. У Рігведі описано складний поховальний ритуал, в якому відбилися їх релігійні уявлення. Він поєднував елементи поклоніння вогню, сонцю, священній бойовій колісниці, коню, зброї, священній корові тощо. Цей обряд був детально досліджений археологами не в Індії, а на Південному Уралі. Тут розкопано могильник та поселення аріїв Синташта, які датуються XVII–XVI ст. до н.е., тобто часом, що безпосередньо передував їх вторгненню до Індії (Генинг и др., 1992). Поховальний обряд могильника Синташта є живою ілюстрацією до арійських ритуалів, докладно змальованих у Рігведі та Авесті (рис. 87). Синташта – ще один неспростовний доказ приходу аріїв до Індії та Ірану саме з євразійських степів, а не з Близького Сходу, як вважали деякі дослідники.

На час завоювання Північно-Західної Індії в середині II тис. до н.е. арії являли собою групу невеликих племен, які гуртувалися у нестійкі союзні об’єднання. Основою їх суспільства була патріархальна сім’я на чолі зі старшим чоловіком. Кілька споріднених сімей утворювали граму, що із санскриту перекладається як «селище», «община». Саме від цього кореня походить українська «громада».

Общини аріїв рухалися зі своєю худобою та майном на возах у пошуках пасовиськ та угідь для вирощування ячменю. На одному місці затримувались не більш як на півроку, щоб зібрати врожай. Грами нерідко ворогували між собою за пасовиська та джерела води. Тому словом «грама» позначався також військовий загін. Війна була звичайною, повсякденною справою аріїв. Позначалася вона буденним словом, що перекладалося із санскриту як «боротьба за корів».

Кілька сусідніх общин утворювали плем’я (віс), яке очолював цар (раджа). До його функцій входили організація племені, захист та розширення меж племінної території, магічні офірування. Найближчою до раджі особою був його домашній жрець (пурохіта). Влада царя обмежувалася народними зборами (саміті), що буквально означає «сходка». Поганого царя могли скинути на таких зборах і обрати іншого.

За Рігведою, Індра створив світ з тіла першолюдини Пуруші. Зокрема різні верстви індійського суспільства (варни) створені з різних частин тіла Пуруші: жерці брахмани – з вуст; правителі та воїни (кшатрії) – з рук; рядові общинники, пастухи, хлібороби, ремісники (вайшії) – зі стегон, а найнижча верства недоторканих (шудри) – з брудних ніг.  Символом брахмана була дерев’яна чаша для офірувань; кшатрія – колісниця та зброя (лук, стріли, панцир, сокира), вайшіїв – ярмо та плуг. Варна у перекладі з санскриту значить «колір». Тому кожна з перелічених перших трьох верств аріїв мала власний колір: брахмани – жовтий, кшатрії – червоний, вайшії – синій або чорний.

Скіфи, що прийшли в українські степи з Передкавказзя близько 2700 р. т., були безпосередніми нащадками аріїв. За легендою, вони походили від трьох царів (Ліпоксая, Арпоксая та Колоксая), що поділили між собою золоті плуг, ярмо, сокиру та чашу, які нібито впали з неба. Частка «ксай» в іменах легендарних скіфських царів походить від слова «кшатра», що у перекладі із санскриту означає «влада, сила». Звідси пізніші «кесар», «кайзер», «цар». Ця легенда, як і розкопки скіфських курганів, свідчить, що суспільство скіфів, як і аріїв стародавньої Індії, поділялося на три класи-варни.

Цей поділ зародився у далеких предків аріїв та скіфів у степах України ще 5000–4000 р. т. У курганах III–II тис. до н.е. серед бідних поховань рядових общинників трапляються багаті – складної конструкції, засипані червоною вохрою, де знаходять зброю (бойові сокири-молоти, булави, наконечники стріл) та колеса возів. Відомі могили жерців, у яких знайдено культові речі, в тому числі дерев’яні чаші для офірувань.

На користь зародження індо-іранських народів в степах України за доби енеоліту-бронзи свідчить величезна кількість скорчених і посипаних вохрою підкурганних поховань ІІІ-ІІ тис. до н. е. досліджених на півдні України. Вони залишені людністю ямної, катакомбної та зрубної культур, які більшість вчених вважають пращурами індо-іранської групи народів. Дивний спосіб поховання знаходить пояснення в сюжетах  Рігведи та Авести. Бог померлих Яма в них зображувався в червоному одязі та з мотузкою в руці і звався «тим, що зв‘язує покійних».  Червоний колір в арійській традиції символізував не тільки війну і владу, але й траур. Мотузкою Яма зв‘язував покійних, щоб покласти його в лоно землі-матері в позі немовляти для майбутнього повторного народження.

Отже міфи аріїв Індії та Ірану зароджувалися в українських степах ще 5 тисяч років тому. Про це ж свідчить гідронімія України. Назви великих рік регіону (Дон, Дінець, Дніпро, Дністер, Дунай) лінгвісти вважають давньоіранськими, оскільки корінь «дн» в іранських мовах значить «вода».

Рігведа та Авеста, як найдавніші великі писемні джерела індоєвропейської культури, дають змогу реконструювати культурний комплекс властивий усім народам індоєвропейської мовної спільноти, а не лише їх східній індоіранській гілці. Крім згаданого вище тричленного поділу суспільства, до нього належать своєрідна організація професійних воїнів, культ воїна-вовка, коня, меча, бойовий пояс, червоний колір як символ війни, військової верстви і трауру, міфологія, пантеон богів тощо. Докладніше деякі з цих елементів розглядатимуться у наступному розділі.

Висновки

Отже, виокремлення скотарства в окрему галузь первісної економіки відбулося у кінці V–IV тис. до н.е. в лісостеповій зоні України. Це відразу поставило найдавніших скотарів на вістря історичного процесу. Останній визначався поширенням ранньої форми скотарства, а разом з ним мови та культури його індоєвропейських носіїв. Особливо велику роль північнонадчорноморські скотарі ІV–ІІІ тис. до н.е. відіграли у формуванні східної гілки індоєвропейців – індоіранців. Дещо менше вони вплинули на ґенезу південних індоєвропейців (греків, іллірійців, фракійців, хетів, вірмен). Ще меншою була їхня роль у формуванні західних індоєвропейців (кельтів, італіків, германців, балтів, слов’ян).

За К. Ренфрю (1987, р. 148–150), механізм розселення мотичних землеробів з Балкан був таким, що на зайнятих ними теренах аборигенне мисливське населення очевидно зникало практично безслідно. Це пояснюється незрівнянно вищим рівнем розвитку прибульців порівняно з аборигенами Європи, щільність розселення яких (а значить і демографічний потенціал) до того ж була в 50–100 разів нижчою. Аборигенне населення колонізованих землеробами територій поглиналося або знищувалося, місцеві культурні традиції переривалися. Тому регіони поширення близькосхідного за етнокультурними характеристиками балкано-дунайського неоліту слід виключити з територій зародження індоєвропейців, оскільки останні мають глибоке європейське коріння, яке сягає мезоліту Середньоєвропейських низовин. Цьому періоду їх формування відповідає бореальна стадія розвитку праіндоєвропейської мови, за М. Д. Андреєвим (1986). На Середньоєвропейських низовинах історичний розвиток аборигенів Європи ніколи не переривався вторгненням неолітичних мігрантів з Балкан та Подунав’я.

Стосунки між неолітичною протоцивілізацією Балкан та аборигенами-мисливцями Середньоєвропейських низин, мабуть, дещо нагадували відносини між розвиненою цивілізацією античності та її північною варварською периферією. Аборигени-варвари розвивалися під потужним впливом цивілізації і в умовах певної залежності від неї. Після падіння цивілізації варвари захоплюють її терени і змішуються з її прямими нащадками, творячи синкретичні культури.

Іншими словами, індоєвропеїзація Карпатського басейну, Подунав’я, Балканського півострова, Правобережної України в IV–II тис. до н.е. нагадувала своєрідну реконкісту: витіснення автохтонами Європи балканських колоністів, нащадків найдавніших аграріїв Близького Сходу, що надалі відігравали роль етнокультурного субстрату, на якому в ІІІ–ІІ тис. до н.е. за участю індоєвропейських прибульців з півночі формувалися пращури греків, латинян, фракійців, хетів, вірмен та інших індоєвропейських народів Південної Європи та Малої Азії.

Як зазначалося, Колін Ренфрю вважає, що грандіозному лінгвістичному процесу поширення індоєвропейських мов відповідав не менш масштабний соціально-економічний процес у стародавній історії Євразії. Думка слушна, однак, на нашу думку, з індоєвропейською експансією слід пов’язувати поширення не мотичного землеробства, як вважав американський вчений, а ранньої форми скотарства. Ефективна скотарська економіка, очевидно, зумовила різкий ріст населення у найдавніших її центрах. Це спричинило розтікання «надлишків» скотарської людності по зручним для тваринництва лісостеповим та степовим обширам Євразії. Тобто «набігаюча демографічна хвиля», за К. Ренфрю, виникла не тільки в момент зародження на Близькому Сході відтворювальної економіки. Вона також була демографічним механізмом поширення ранніх форм скотарського господарства його першими носіями праіндоєвропейцями.

Таким чином, праіндоєвропейці сформувалися з корінної північноєвропейської мисливсько-рибальської людності в умовах тісних культурних контактів з північною периферією близькосхідного за походженням неоліту Балкан та Подунав’я. Колапс цієї аграрної протоцивілізації стимулював небувале за розмахом поширення відгінних форм скотарства разом із індоєвропейською мовою та культурою їх перших носіїв.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок про дві грандіозні хвилі міграцій, що прокотилися Південною Європою та Західною Азією у передісторичну добу. Перша сталася у неоліті в VII–V тис. до н.е. Зародження відтворювальної економіки на Близькому Сході зумовило заселення з цього регіону всього узбережжя Середземного моря до Гібралтару включно, а також Балкан, Подунав’я, Центральної Європи та Правобережної України (культури лінійно-стрічкової кераміки, трипільська). Ці ж найдавніші землероби Близького Сходу просунулися у Закавказзя (куро-аракський енеоліт), Середню Азію (енеоліт Південного Туркменістану), в басейн Інду (протоіндійська Харапська цивілізація та її пращури).

Розселення індоєвропейської людності відбулося за доби міді-бронзи у IV–II тис. до н.е. Розпочалося воно з півдня України внаслідок виокремлення скотарства в окрему галузь економіки. Найдавніші скотарі-індоєвропейці швидко заселили степову зону Євразії від Монголії на Сході до Середнього Подунав’я на Заході. З євразійських степів індоєвропейська експансія в Азії спрямовується в Індію, Іран, Курдистан. З Подунав’я індоєвропейці у ІІІ–ІІ тис. до н.е. поступово заселяють майже усю Центральну та Західну Європу, посилюючи тиск на Середземномор’я, заселене у попередню добу найдавнішими мотичними землеробами Близького Сходу.

Про індоєвропейську експансію ІІ тис. до н.е. на південь у Велике Середземномор’я, в Індію та Іран свідчать найдавніші письмові джерела. Маються на увазі хвилі грецьких іонійських, ахейських, дорійських племен, які котилися з Подунав’я на південь Балканського півострова, нашестя на Східне Середземномор’я з півночі «народів моря», арійська навала в Індію та Іран. Нащадки близькосхідних землеробів мешкали на Півдні Європи ще в античні часи: мінойська цивілізація Криту, етруски Апеннінського та іберійці Піренейського півостровів. У кінці ІІ–І тис. до н.е. вони були остаточно поглинуті індоєвропейськими прибульцями з півночі – греками, італіками, кельтами. Далекими нащадками східних середземноморців є сучасні баски.

Зародився цей грандіозний рух індоєвропейських скотарів у IV тис. до н. е. на півдні України, де археологічно фіксуються найдавніші індоєвропейські спільноти (Середній Стіг, Новоданилове, Нижня Михайлівка тощо). Їхні безпосередні пращури (маріупольська єдність, дніпро-донецький неоліт) виросли з пізньомезолітичних культур України (яніславицька, донецька, кукрецька). Отже, пізній мезоліт України – генетичне підгрунтя праіндоєвропейців.

Відомий філософ К. Ясперс звернув увагу на збіг завершення процесу первинного розселення індоєвропейських племен зі вступом найдавніших цивілізацій Середземномор’я та Сходу у фазу «вісьового часу». Дослідник вважав її визначальною в історії людства. Саме тоді людська особистість почала виокремлюватися з деперсоніфікованих суспільних організмів східнодеспотичного типу. В них конкретна людина була клітинкою жорсткої суспільної структури, в межах якої вільне буття особистості було принципово неможливе (Ясперс, 1991; Павленко, 1996).

«Вісьовий час» у розвитку людства припадає на кінець ІІ–І тис. до н.е. і характеризується, за К. Ясперсом, виходом на арену світової історії особи, як творчої індивідуальності. У цей час на цивілізаційному просторі від Греції на заході до Індії та Китаю на сході поширилися гуманістично спрямовані світоглядно-релігійні концепції. Вони у різних формах проголошували цінність людини як творчого, а тому вільного у своєму виборі суб’єкта історії. Першими носіями цих поглядів були старозавітні іудейські пророки, давньогрецькі філософи, проповідники зороастризму в Ірані, найдавніші філософи Індії та Китаю. Логічним результатом світоглядної революції «вісьового часу» є філософсько-релігійні концепції великих вчителів людства: Будди, Заратустри, Ісуса Христа, Магомета.

Гуманістичні тенденції доби особливо глибоко вкорінилися в класичній Греції. В епоху середньовіччя вони бурхливо розвивалися в тілі західнохристиянської цивілізації, за А. Тойнбі, ставши в наш час загальнолюдськими. Певне відношення до їх формування і поширення мало грандіозне розселення індоєвропейських племен в Євразії, яке передувало «вісьовому часу» К.Ясперса. Продуктивне і рухливе скотарство та можливість накопичення худоби конкретними лідерами родових колективів індивідуалізували спосіб життя та світогляд індоєвропейських скотарів. Їх відносно індивідуалістичне буття та особистісне світовідчуття під час розселення в Європі та Азії стимулювали поширення та закріплення ідеалу вільної, самодостатньої людини, який в наш час стає загальнолюдським. Терени України були колискою, де ще за доби мезоліту почав формуватися індоєвропейський етнокультурний комплекс і звідки його носії почали освоювати неозорі простори Євразії.

 



Создан 25 апр 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником